Страница 19 из 47
Чекаючи, розглядав вулицю. В кінці провулка зблиснули фари машини, що вигулькнула з вулички навпроти телефонної будки. За мить авто пролетіло повз мене і помчало у напрямку Вест-Енду. Коли воно минало вуличний ліхтар, я впізнав його — це був старенький «стандард-14», і за кермом його сидів Френкі.
Ще до того, як я спромігся щось подумати, у слухавці сказали, що інспектор Коррідан у даний час патрулює вулиці в поліцейській машині. Я попросив одразу ж зв’язатися з ним, щоб той негайно під’їхав до будинку місіс Крокетт.
— Перекажіть йому, що тут убивство, — сказав я і повісив слухавку.
Не мав бажання чекати на Коррідана у квартирі Медж Кеннітт, а тому повернувся до будинку і сів на сходах. Поки чекав, розмірковував.
Нарешті я хоч до чогось докопався. І з’ясував би геть усе, якби Медж Кеннітт не впустила пляшку з віскі, але це мене не розхолодило. Мені таки вдалося з’ясувати, що в помешканні Нетти разом із нею перебувала інша дівчина, і я був цілком упевнений, що померла саме вона, а не Нетта. Було також очевидно, що її вбили, і мені стало аж млосно, коли я подумав, що, можливо, Нетта причетна до вбивства. Чи не міг той чоловік, котрий прийшов разом із Неттою та іншою дівчиною, бути тим самим Джейкобі? Невже він підслуховував нашу із Медж розмову і вбив Кеннітт, щоб та не змогла розповісти мені те, що обіцяла? Що хотіла повідомити Медж, написавши ім’я на пилюці? І що робив на місці вбивства Френкі? Що з цього я повинен розповісти Коррідану? Якщо він і раніше мене підозрював, то тепер має всі підстави підозрювати ще більше. Слід бути з ним дуже обережним.
Коррідан примчав на поліцейській машині менш ніж за десять хвилин. Він вискочив із авто і підбіг до сходів іще до того, як я встиг підвестися.
— У чому річ, Гармасе? — гаркнув він, холодно дивлячись на мене. — Що сталося?
— Медж Кеннітт убили, — коротко повідомив я.
— А ви що тут робите? — спитав він.
— Я прийшов, щоб із нею зустрітися, — озвався я і стисло виклав йому факти. — Ви бачили, як я від’їжджав звідси, Коррідане, — провадив я далі. — Помітив вас із вікна таксі. Чому ви за мною шпигуєте?
— Можливо, це й на краще, що я був тут, еге ж? — коротко вставив він. — Ви починаєте всерйоз мене непокоїти, Гармасе. Чому ви постійно ускладнюєте собі життя?
— Невже ви думаєте, що я маю якийсь стосунок до цього вбивства?
— А хіба ви не могли її вбити? — так само коротко зронив Коррідан. — Щоразу, коли хтось, пов’язаний із цією справою, помирає, ви обов’язково опиняєтеся поблизу. Мені це не подобається. Хіба ж я не казав вам минулого разу, щоб ви трималися від цього подалі? Повторюю востаннє — це не ваша справа. Затямте це раз і назавжди!
— Чи не глянули б ви краще на Медж Кеннітт? — запропонував я.
Він спересердя клацнув пальцями і зник у під’їзді. Двоє поліцейських у цивільному пішли за ним. Я увійшов останнім.
— Залишайтеся в коридорі, — звелів мені Коррідан, заходячи в квартиру Медж.
Це все і вирішило — нехай вариться у власному сокові, подумав я. Віднині працюватиму сам і триматиму всі свої відкриття при собі. І приголомшу цього дурня, коли розкрию справу самостійно.
Я всівся на сходах і в очікуванні запалив сигарету.
Чув, як троє поліцейських ходять по квартирі, потім один із них у цивільному вийшов і попрямував до телефонної будки.
Повернувшись, глянув на мене, і я спитав:
— Як довго мені ще тут чекати? Хочу вже спатоньки.
— Інспектор захоче з вами поговорити, — озвався той і повернувся в квартиру.
Я запалив чергову сигарету. Сходами спускався Джуліус Коул, однією рукою притримуючи поли свого жовто-чорного халата, а іншою тримаючись за балясину.
Глянувши на його жовто-чорний халат, я вмить згадав про чорно-жовтий «бентлі» й подумав, чи нема тут якогось зв’язку.
— Привіт, хлопче, — прошепотів він, не зводячи очей із помешкання Медж Кеннітт. — Що відбувається?
— А я думав, ви першим опинитеся на місці події, — уїдливо сказав я. — Ви пролетіли, товстунчику!
Він підійшов ближче і вмостився на сходинку поруч зі мною, загадково посміхаючись. Уловивши запах парфумів, я відсунувся від нього.
— Щось сталося з тією старою каргою? — запитав він, потираючи великі жирні руки. — У неї щось пропало? І що там робить поліція?
— Хтось перерізав їй горлянку, — грубо заявив я. — Дивно, що ви не бачили вбивцю... чи ви його бачили?
— Перерізав горлянку? — скрикнув він, й обличчя його перекосилося. — Ви хочете сказати, що вона мертва?
— Так, — кивнув я, пильно вдивляючись у нього. — Вона забагато знала.
Він схопився на ноги: щелепа відвисла, в очах застиг жах.
— Ви будете наступним, — пожартував я. — Також забагато знаєте.
Я хотів лише, щоб він розслабився — і тоді я вступлю в гру та випитаю у нього все, що треба... однак, гадаю, я перестарався. Він рвонув сходами нагору ще до того, як я встиг його затримати. Чув, як він влетів у свою квартиру, зачинив за собою двері, ще й засунув їх на засув.
Я не очікував такої реакції, але збагнув, що він також бачив Нетту з тими двома. І також мав усі шанси отримати ніж у горло, і сам це добре знав.
Я звівся на ноги, розмірковуючи, чи не піти мені за ним, коли це вийшов Коррідан. Обличчя його було похмуре.
— Ну що ж, послухаємо тепер вас, — сказав він, вмощуючись поруч зі мною на сходах. — Як давно ви знаєте цю жінку?
Я насупився.
— Я з нею щойно познайомився. Я ж вам розповідав: гадав, що вона могла щось бачити того вечора, коли Нетта, ймовірно, померла. Я заявився сюди, побалакав із нею, і вона сказала, що дещо знає. Потому вона випадково пролила своє останнє віскі на килим і заявила, що нічого не скаже, допоки я не дістану їй пляшку, і я дістав їй випивку в бармена Сема з клубу «Блакить». Повернувшись сюди, побачив, що вона мертва. Хтось таки припнув їй язика.
— Щастя для вас, що я бачив, як ви звідси виходили, — холодно зауважив Коррідан. — Але навіть і це не означає, що ви не могли вбити її.
— Заради Бога, Коррідане! — вибухнув я.
— Ви самі створили собі проблеми, — зронив він. — І ви — в моєму списку підозрюваних.
— Чудово, — їдко озвався я. — І це після тієї смачнющої вечері, якою я вас пригостив!
— Розкажіть мені слово в слово, що вона вам сказала, — звелів він, пильно дивлячись на мене.
Я не міг не розповісти йому правду, хоча це мене й дратувало. Адже це він мусить самотужки з’ясовувати, що Нетта повернулася додому не сама, а не отримати від мене цю інформацію на блюдечку.
Він вислухав мене мовчки й, здавалося, поринув у глибоку задуму.
— Ось вам і версія про Неттине самогубство, — завершив я, дивлячись йому в очі. — Я увесь час вам торочу, що Нетта не накладала на себе руки.
— Знаю, — коротко сказав він. — І якщо вона себе не вбивала, то тоді у вас була вагома причина заткнути Медж Кеннітт рота. Про це ви не подумали?
Я витріщився на нього.
— З іншого боку, це все ж таки могло бути самогубство, — провадив він далі. — Ті двоє могли полишити її, зробивши те, за чим прийшли, і вже тоді вона наклала на себе руки. Усе залежить від того, коли вони пішли.
— Джуліус Коул може вам це сказати, він також бачив тих двох.
— Я поговорю з ним, — похмуро пообіцяв Коррідан.
— Чи не пройшли б ви зі мною за ріг будинку? — сказав я, раптом згадавши про Френкі. — Хочу дещо перевірити.
Він мовчки відчинив двері під’їзду, і ми удвох попрямували до бічної вулички, звідкіля вигулькнув «стандард». Я присвітив собі сірником і глянув на калюжку машинної оливи на бруківці. Схоже, «стандард» простояв тут якийсь час.
— Погляньте-но на це, — сказав я. — Коли я намагався додзвонитися до вас, то помітив, як із цих нетрів випірнув «стандард». Із нього ще витекла олива. Я би сказав, що авто довгенько простояло тут. Я випадково знаю, що воно належить Джекові Бредлі. Чи говорить це вам про щось?
— Ні — хіба те, що вам відомо про всю цю справу більше, ніж мені, — промовив Коррідан. — Звідкіля ви знаєте, що машина належить Бредлі?