Страница 16 из 47
— Чи не можна обійтися без вашого батька в нашій розмові? — благально промовив я. — Здається, він постійно в ній з’являється.
— А з ним завше так. І я би не здивувалася, якщо б він і зараз тут з’явився — з опудалом мангусти в руках.
Я зітхнув.
— Певно, треба з цим змиритися. Може, повернімося до нашого початкового запитання? То як — будемо працювати над цією загадкою разом?
— Хотіла би я знати, про що це ви говорите, — жалібно сказала вона.
Я вирішив, що коли мені вдасться утовкмачити їй те, що мені потрібно, то буде корисно тримати її в клубі як інформаторку, щоб вона повідомляла мені про все, що там відбувається. Вона може підкинути мені інформацію, котра виведе, куди треба. Тепер я був майже певен, що клуб «Блакить» має якийсь стосунок до зникнення трупів.
Тож я терпляче оповів Крістал усю історію. Вона сиділа, роззявивши рота і витріщившись на мене. В її очах застиг подив.
— Ну що ж, — завершив я свою розповідь. — Тепер ви знаєте про цю справу все, що відомо мені. Бредлі якимось чином причетний до цього. Той тип Френкі — також. Джуліус Коул, може, і є тим самим загадковим приятелем Нетти на «бентлі». Місіс Брембі не та, за кого себе видає. Як бачите, у цій справі немало глухих кутів. Однак багато що з того можна буде прояснити, якщо ви будете тримати вуха нашорошеними, а очі — розплющеними. Усе, що вам треба буде робити, — це слухати та все примічати. Постарайтесь дізнатися, чому місіс Брембі щотижня зустрічається з Бредлі. Якби я довідався, то зміг би відповісти на кілька важливих питань. Ви зробите це для мене?
Вона зітхнула.
— Ну що ж, спробую. Ви все одно вплутаєте мене в цю справу, навіть якщо я відмовлюся. Гаразд, я зроблю все, що зможу, але не очікуйте від мене надто багато, добре?
Я поплескав її по руці.
— Зробіть те, що можете, а більшого я й не прошу.
Різко задзвонив телефон. Я підняв слухавку. Портьє сказав, що мене запитує інспектор Коррідан.
— Скажіть йому, що я за мить спущуся, — відповів я й повісив слухавку.
— Отакої! — вигукнула Крістал. — Тепер я бачу, що ви хочете мене спекатися. А я ж гадала, що ви покажете мені свою колекцію гравюр!
— Ви не перша дівчина, котру спіткало таке розчарування, — відповів я. — А тепер прослизніть тихенько геть, як слухняна мишка: внизу представник Скотленд-Ярду, а я не хочу, щоби він вас бачив.
— О Боже! — вигукнула вона, умить скочивши на ноги. — Я також не палаю бажанням його бачити!
Вона схопила свої дорогоцінні панчохи, накинула плащик і поквапилася до дверей. Там зупинилася, рвонула назад і, охопивши мою шию руками, поцілувала мене.
— Дякую ще раз за чудові панчохи! Обожнюю вас! Не будьте таким сором’язливим наступного разу.
Я пообіцяв зустрітися з нею за кілька днів і, підвівши дівчину до дверей, відчинив їх. Коррідан уже стояв на порозі, маючи намір постукати. Побачивши Крістал, він глянув на неї спантеличено й відступив убік.
Вона прослизнула повз нього і, не озираючись, поквапилася коридором.
— Привіт, — сказав я. — Гадав, портьє вам переказав, що я зараз спущуся.
Коррідан зайшов у номер, зачинивши за собою двері.
— Не хотів вас турбувати, — озвався він. — Сподіваюсь, я вам не завадив? — І, вищирившись, скоса глянув на мене. — Ваша подруга?
— Звісно ж ні, — відповів я. — Це донька коридорного. Саме мила ванну.
Він кивнув і помандрував кімнатою.
— Я бачив її в клубі «Блакить» у свій перший і єдиний візит туди. Чи я помиляюся?
— Часом ви надто спостережливі, — їдко зауважив я.
— О, я завжди помічаю блондинок, — озвався він із похмурою посмішкою. — Чи це означає, що ви були сьогодні в клубі?
— На щастя, я не повинен звітувати вам про свої дії, мотиви чи пересування, — відповів я, невинно дивлячись на нього. — Але якщо вже вам так цікаво, то не заперечуватиму — я там був. Більше того — прихопив із собою білявку. Я мав кілька пар нейлонових панчіх, а позаяк мені нікому тепер їх дарувати, то й вирішив віддати їх їй. У цій оборудці не було нічого аморального, хоча згодом з цього може щось і вийти. Ви задоволені відповіддю?
Але він, здається, мене не слухав.
— Я зазирнув до вас, бо мені здалося, що вас зацікавить висновок коронера[14] стосовно причин смерті Анни Скотт, — сказав він, зупиняючись перед незаштореним вікном.
— Здогадуюся, що це було, — озвавсь я. — Самогубство на ґрунті психічного розладу. Скажіть мені, ви з’ясували, чи була у Нетти сестра?
Він глянув на мене, і повіки його затремтіли.
— Ну й недовірливий же ви! — сказав він. — Звісно ж, я з’ясував, хто така Анна Скотт і чи була вона сестрою Нетти. Що б тоді був із мене за поліцейський? Ви можете прочитати це в моєму офіційному звіті.
— Гаразд, — відповів я, стенувши плечима. — Просто хотів пересвідчитися, наскільки сумлінно ви ставитесь до роботи. А що там із Неттою?
Він знизав плечима.
— Спочатку треба знайти тіло. Ми його активно шукаємо.
— Бачу, що преса поки що не пронюхала про цей випадок.
Коррідан кинув на мене роздратований погляд.
— Вони й не дізнаються про це, — сказав він похмуро, — позаяк шеф позначив цю справу грифом секретності. Чим менше публічності на цьому етапі розслідування, тим краще. Гадаю, вам ми можемо довіряти?
Я вишкірився.
— Звісно, я збережу вашу сумнівну таємницю. Ви більше нічого не хочете мені розповісти?
Він заперечно хитнув головою.
— Поки що ні. Але триматиму вас у курсі.
І він рушив до дверей.
— Не пропустите зі мною скляночку?
— Я спускаюся з вами, але не маю часу на випивку. У мене важлива справа.
— Але ж уже майже одинадцята! — сказав Коррідан, звівши брови. — Ходімо ж, не будьте таким відлюдьком.
— Вибачте, але справа нагальна, — мовив я, підходячи з ним до ліфта.
— До речі, — мимохідь спитав він, — ви свого часу були з Неттою коханцями, чи не так?
Я згадав пересторогу Литтлджонса і посміхнувся сам до себе.
— Ну, не зовсім так, — озвавсь я. — Просто юнацька закоханість.
Він кивнув, зайшов у ліфт, і ми мовчки спустилися у хол.
— Може, ще передумаєте? — запитав він уже внизу.
— Мені дуже шкода, — проказав я, потиснувши йому на прощання руку, — але я справді мушу йти. Бувайте! Випийте скляночку й за мене!
— Бувайте, Гармасе! — кивнув він і, вже заходячи в бар, озирнувся. — І ще одне. Ви ж будете триматися подалі від цієї справи, чи не так? Здається, я вже нагадував вам про це. Моїм людям не так-то легко підібрати ниточки, котрі вже до них смикали газетярі-ентузіасти. Це прийнятно у вашій країні, але не в нас. Пам’ятайте про це.
Ми обмінялися далеко не дружніми поглядами.
— А хіба бувають репортери-ентузіасти? — зронив я і поспішив на зустріч із Джуліусом Коулом.
Розділ IX
Я розрахувався з таксистом біля будинку місіс Крокетт і глянув на вікна. Світло виднілося на першому і другому поверхах. Горішній поверх був темний.
Я хотів більше дізнатися про Джуліуса Коула, та коли побачив освітлені вікна квартири на першому поверсі, то передумав і вирішив натомість відвідати Медж Кеннітт. Цікаво, чи поліція вже допитувала її? Якщо так, і вони нічого не дізналися, то я просто змарную час. Однак я завжди зможу піднятися нагору і, побалакати з Джуліусом Коулом, якщо Медж Кеннітт нічого мені сказати, заспокоїв я сам себе.
Піднявся сходами, відчинив парадні двері й зайшов у хол. Просто переді мною були двері Медж Кеннітт. Потягнувшись до них, я почув слабкий шум нагорі та швидко звів погляд — і саме вчасно, щоби помітити, як голова Коула зникла у дверях. Я посміхнувся. Той хлопець нічого не проминає. Я постукав у двері Медж Кеннітт і вичекав. Після тривалої паузи почулися важкі кроки, і двері розчахнулися. На порозі стояла невисока огрядна жінка. На вигляд їй було років сорок п’ять, обличчя обрезкле, щоки звисали. Солом’яного кольору волосся, добряче перепалене постійним висвітленням. Її вогкі очі були такі ж холодні, як шматочки мармуру на дні озера. Обличчя густо покрите пудрою і рум’янами, котрі, однак, не могли приховати гарячкового рум’янцю п’янички.
14
Судмедексперт.