Оті з Десятої Тисячі

І не докінчив, бо збагнув, що «Ропер» оголосив про повернення чотирьох космольотів, отже… а може…

Ще не вірячи ані собі, ані «Розвіднику», ані навіть цілому світові, Алік кинувся до ліфта.

— До вежі, «Розвіднику»! — крикнув він. — До вежі!

Устиг!

В Головний Зал він дістався перший.

Потім відкрилися нижні входи з обох боків приміщення, вірніше, проходи з космольотів «Альфи» й «Бети». Екіпаж «Альфи» вів пілот Марім, екіпаж «Бети» — пілот Орм Согго.

Ніхто ще не промовив і слова, всі лише усміхалися Аліку.

Потім відчинилися спеціальні двері — для екіпажів бойових космольотів.

Алік кинувся до них. Біг, мов сліпий, бо сльози застилали йому очі.

— Ви живі… — прошепотів, а думав, що кричить. — Ви живі…

Потім в інших дверях з'явився Робік. Був він такий, як завжди — спокійний і усміхнений. Однак те, що ніс космольота, в якому летів Робік, «лизнуло» вогнем позитрономета, не обійшлося даром. Робіку обсмалило обличчя і лівий бік. А ще він сором'язливо ховав за спину ліву руку.

Помітивши звернені на нього погляди людей, Робік вклонився.

— Добрий день, — сказав Робік. — Нам пощастило уникнути небезпеки.

І скромно став біля Іона, який тільки й вимовив:

— Ох, Робіку!

Потім обидва пілоти, Марім і Орм, вийшли наперед. Старший за віком Марім сказав:

— Від імені екіпажів «Альфи» і «Бети», тобто від імені постійного екіпажу механопланети «Розвідник Перший» з Десятої Тисячі, складаю подяку Іону Согго, Альці й Аліку Роям за наше врятування. В рапорті Головній Базі пропонуватимемо нагородити вас Сонячною Зіркою.

Іон і близнюки охнули. Сонячна Зірка — їм? Легендарний орден космічних рятівників — їм?

Перша опам'яталась Алька.

— Дякуємо, — мовила вона.

— Дякуємо, — озвався «Розвідник». — Просимо до столу. Обід готовий.

І тут у Головному Залі Стартової вежі вибухнув страшенний регіт. Батьки затиснули дітей в обіймах, потім героїв перехопили інші. Хворий на астму Ієронім Брошкідзе зворушено сопів. Владимира Альфієрі поцілувала Іона так гаряче, що той завмер від захвату. І це найдужче розізлило Альку. Вона гнівно обвела всіх палючим поглядом і сказала таким голосом, що враз настала тиша:

— Ми припустилися однієї скандальної дурниці!

Розгублений Марім непевно запитав, про що йдеться.

Проте Алька розійшлася не на жарт.

— Чи хоч хтось згадав про те, щоб узяти зразки, метеорів, які поглинали радіохвилі? — запитала вона з убивчою ввічливістю.

Дорослі знічено. дивилися одне на одного. Ніхто про це не подбав: спочатку було не до того, а потім — не мали часу.

— Ну, звісно ж! — сказала Алька. — Немає зразків! А Ріка втекла, і другої такої оказії вже не трапиться. Це велика втрата для геології!

«Ну й відьма! — захоплено подумав Іон. — Просто з давніх часів!»

Тоді втрутився сам «Розвідник».

Спершу він увімкнув гучномовці вільного радіоприйому — і Головний Зал Стартової вежі сповнився божевільним криком, белькотінням і сміхом. тисяч голосів. Незліченні Чандри волали: «Будь спокійний, Іоне», сотні Марімів кричали: «Увага на Тритоні», сотні Янів викликали «Альфу», і хтось іще говорив про сектор АМ 168, 13 — а навколо всього того вирувала неймовірна буря безглуздих слів, вигуків і зітхань, над якими панував пронизливий, неугавний сміх Альки.

— Тиша! — розлютився Алік.

«Розвідник» вимкнув гучномовці. Алік усміхнувся до сестри.

— Я пригадав оце, — мовив він трохи піднесено, — що під час операції наказував «Розвіднику» взяти зразки.

Алька мовчала, і на її обличчі був не наймудріший вираз. Зате астрогеологи Сент Бірум і Еріка Босе кинулися до Аліка з вигуками: «Ура!»

— Скільки? — гарячково запитала Еріка.

До астрогеологів прилучилися теж нечувано раді акустики і зв'язківці.

— Скільки? — розгубився Алік. — Я… не пригадую.

Тоді задер голову:

— Скільки, «Розвіднику»?

— Два і три, — відповів той. — Разом п'ять?

— Чого п'ять?

— П'ять тонн, — спокійно пояснив «Розвідник».

Коли ж у Головному Залі знову вибухнув регіт і скидалося на те, що люди ніколи не заспокояться, «Ропер», ясна річ, почав буркотіти.

— Увага! — сказав він. — Нагадую: обід холоне.

Знявся страшенний крик: «Їсти! Їсти!» — і стрічки транспортерів побігли до терас-їдалень.

Іон на хвилю затримався в Головному Залі. Взяв Альку й Аліка за руки, і всі троє підійшли до Робіка.

— Робіку, — мовив Іон.

— Слухаю тебе, Іоне.

— Ти чудовий, Робіку! — сказав Іон.

— Це правда, — підтакнула Алька.

Робік усміхнувся.

— Не весь цей день був я такий.

— Ох, яке це має значення? — обурився Алік.

— У всякому разі, нам пощастило, — сказав Робік, — хоча ще трохи, і я б… щез.

— Ох, Робіку, — засоромився Алік. — Адже ти знаєш, які ми, люди, неточні.

Робік засміявся.

— Ідіть їсти.

— А ти? — запитала Алька.

— Я… — Робік трохи розгубився… — мені треба полагодити ліву руку. Після обіду зустрінемося біля басейну. Добре?

— Добре! — закричали в один голос діти, вже стоячи на рухомій стежці.

Робік подивився їм услід, а потім ступив на голубий квадрат швидкісного ліфта.

Всі троє знову їхали оранжевою стежкою серед квітів, залитих сонцем.

— Як усе це могло статися? — запитала Алька.

— І чи було це взагалі? — запитав Алік.

— Було! — відповів Іон.

Алька помовчала і сказала:

— Це все могло статися лише з двох причин.

— З яких? — поцікавився Алік.

— По-перше, тому, що роботи не знають принципу самопожертви.

— А по-друге? — запитав Іон.

— По-друге, — замислено вела далі Алька, — тому, що роботи, не знаючи принципу самопожертви, не знають і меж самопожертви.

Алік похитав головою.

— Із того, що ти наговорила, я можу зробити ще один висновок, — пробурмотів ніби до себе.

— Цікаво, — мовила Алька, чекаючи на кпини.

Однак Алік сказав цілком серйозно:

— Ми врятувалися тому, що ми люди, і не тільки схильні до самопожертви, а й уміємо конструювати роботів, які не знають меж самопожертви.

— Не будь такий мудрий! — відрубала Алька, а Іон засміявся.

Але тут пролунали голоси:

— Діти! Обідати!

Алік розвів руками:

— Ось тобі й маєш! Ми вже знову «діти»!

А обід у «Ропера» вийшов на славу. І тим смачніший, що відбувся він на добру годину пізніше, ніж звичайно.

Вранці 8 жовтня Іон Согго прокидається з усмішкою, і погляд його падає на Робікову постать. Помітивши, що Іон розплющив очі, Робік привітно махає йому рукою.

Потім Іон робить зарядку під якусь свою лічилку, а Робік ту лічилку висміює — «абсолютно безглузда», мовляв.

За хвилину Іон уже захищає двері ванної, як воротар — футбольні ворота. Йому щастить «узяти» сорочку, шорти, черевики, куртку, шкарпетки, але він ганебно пропускає рушник і плавки.

— Два-нуль на мою користь, — стверджує Робік. Потім обидва вистрибують у вікно.

— Гей, близнюки! — гукає Робік.

Алік і Алька теж вистрибують у вікно своєї спальні.

— Дивіться! — кричить Алька, показуючи на голубого метелика, що тріпоче крильцями.

— Голуб'янка красива, — говорить Робік, — або Licaena Bellaegus.

— Дуже приємно! — кланяється метеликові Алік.

А Іон морщить чоло, потирає носа в задумі й говорить до себе:

— Це вже колись було.

Ніхто, однак, не звертає уваги на його слова, і сам Іон враз забуває про них.

Після сніданку й плавання в басейні вони лягають засмагати на моріжку, м'якому, як зелений рушник.

Іон лежить горілиць і дивиться вгору, де на екрані штучного неба повільно пливе хмара, яка безперервно змінює обриси, легко й красиво перетворюючись то на рибку, то на дерево, а то на віяло.

— Яке сьогодні число? — питає він знічев'я.

— Восьме жовтня, — відповідає Алька.