Страница 22 из 31
Одночасно контрольний екран показував курс бойового космольота КБ-803.
А КБ-803 вже досяг поверхні потоку і за інерцією, з вимкнутою тягою, повільно заглиблювався в Чорну Ріку, без опору підкоряючись її тяжінню, пристосовуючись до швидкості її руху.
Все йшло за планом.
— Все йде за планом, — буркнув Алік, — але одного я все-таки не розумію.
— Чого саме?
— Як там, на Базі, не змогли передбачити твоєї поведінки?
— Вони передбачили, — відповів Робік. — Чекали тільки моменту, коли хто-небудь із вас вийде з-під мого контролю. Вони боялися, щоб я не загальмував руху «Ропера». Перехитрили мене. Вас, правда, вони не встигли застерегти, але «Ропера» попередили і тому мені не вдалося змінити його курс.
— А ти б це зробив?
— Звісно, — відповів Робік. — Я навіть дивуюся, що ти про-це запитуєш. Моїм завданням… було…
— Знаю, знаю! — перебив його Алік і показав на силует КБ-803, який все зменшувався і миготів уже серед брил Чорної Ріки.
Робік пильно вдивлявся в невиразну світлу рисочку. Він завмер так, як завмирає робот, коли напружено про щось думає.
Потім він сказав:
— «Розвіднику», питання.
— Слухаю. — Голос «Розвідника» був доброзичливий.
— Чи… — Робік затнувся і ще на кілька секунд глибоко задумався.
Алік глянув на нього занепокоєно: що він знову намислив? Але тієї ж миті Робік сказав:
— Вибач, «Розвіднику». Спочатку я повинен порадитися з командиром.
— Прийнято, — відповів «Розвідник».
— Слухай, Аліку, — почав Робік. — Я думаю про таку справу.
І він розповів про свою справу. Алік слухав дуже уважно. Потім кивнув і сказав:
— Гадаю, що ти слушно кажеш. Однак запитай «Розвідника», чи це можливо.
Робік запитав.
«Розвідник» відповів, що це цілком можливо.
— Отже, — сказав Робік, — я чекаю.
— Увага, — пролунав голос «Розвідника», — за сім хвилин розпочинаємо бойові дії.
На батареї настала тиша.
— Чому «Альфа» і «Бета» весь час мовчать? — запитала Алька.
— Не знаю, — відповів Іон.
— Адже ми недалеко від них.
Іон глянув на контрольну дошку автопілота. Серед сотень цифрових і літерних даних виділялися цифри, що горіли червоним світлом.
Іон весело усміхнувся: вони справді недалеко від «Альфи» і «Бети». Все йшло настільки добре й просто, що Іонові аж не хотілося вірити. А може, той випадок із Робіком їм тільки приснився?
— Якби не це скупчення метеорів перед нами, — сказав він, — ми були б уже коло них.
— Чого ж вони мовчать? — запитала Алька.
— Може, аварія зв'язку, — роздумував уголос Іон.
— Яка?
Іон не відповів з тієї простої причини, що йому нічого було відповісти. За хвилину Алька знову порушила мовчанку:
— Іоне!
— Що?
— Ти певен, що вони… живі?
— Звісно! — вигукнув він так переконано, що сам здивувався.
— Дуже добре, — сказала Алька. — Проте дивно, що вони так уперто мовчать.
Іон знизав плечима.
— А мене сьогодні вже ніщо не дивує, — відказав він трохи дратівливо. І це його роздратування розізлило Альку.
— Ти поводишся нестерпно, — мовила вона. — Якби я могла, то встала б і вийшла звідси. Тільки не говори: «Іди, будь ласка!» Я вже оцінила твої дотепи. І те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе в моїх очах.
— Що таке? — запитав він безпорадно.
— Те, що ти прихильний до мене, аж ніяк не виправдовує тебе, — повторила вона. — І взагалі мені здається, — додала оксамитним голосом, — що сьогоднішні події погано вплинули на твій слух. А ти як вважаєш?
Іон не відповів. Він стримувався, щоб не засміятися. Боявся, що цим ще дужче розізлить Альку.
Запала глибока мовчанка. На контрольній дошці повільно змінювали одна одну цифри. Найважливіша з них — червона — повільно сповзала до двадцяти семи тисяч.
Автопілот обережно шукав дорогу серед брил Чорної Ріки. Він вів щонайшвидший космоліт так повільно, як не літають навіть малюки в дитячих школах на екзаменах з малого пілотажу.
Алька непевно кашлянула. Іон удав, що не чув.
Тоді вона спитала невинним голосочком:
— Гніваєшся?
— Ні.
— Чого ж ти… мовчиш?
— Думаю.
— Про що?
Іон помовчав.
— Чому, власне, ти мені так подобаєшся.
— Ну і що? — ніби байдуже запитала Алька.
— А це й для мене самого справжня загадка! — відповів Іон з несподіваною злістю — несподіваною тільки для нього.
Алька ж, наче заздалегідь передбачила цей вибух, тихенько засміялася. Іон почув її сміх майже біля свого вуха: як подих, легкий, трохи злостивий і дуже радісний.
Потім вона сказала:
— Я теж маю свою загадку.
— Яку? — запитав Іон, відчуваючи, яке безглузде це запитання.
— Чому, — відповіла вона тим самим невинно-оксамитним голоском, — чому, власне, ти мені так подобаєшся?
Втретє Іон не знайшов слів. Забракло дотепності на розумну відповідь. І Алька залюбки доконала його:
— Чому ж ти мовчиш?
Іон врешті знайшов відповідь. І непогану відповідь — в міру єхидну і в міру ніжну. Але що це була за відповідь, він потім ніяк не міг згадати, тому що коли відкрив рот, уже не вистачило часу навіть для цих кількох слів.
— Готовий! — пролунав голос «Розвідника».
Секундою пізніше, як стих останній звук цього слова, секундою пізніше з точністю до однієї тисячної, перший стовп сліпучо-білого вогню вдарив у Чорну Ріку.
Головний метальник «Розвідника» був зброєю надзвичайної потужності. Автомат-стрілець вибрав для першого залпу величезну брилу діаметром не менше десяти кілометрів. І ось удар білого вогню — ні, не розжарив брилу, не спалив, не спопелив: вона просто… щезла. Наче й не було її.
За першим ударом — другий, третій, четвертий… десятий…
Автомат-стрілець отримав завдання — випалити в ріці прохід шириною двісті, висотою п'ятдесят, довжиною близько п'ятисот кілометрів. Тому кожного метеора, що з'являвся в цьому тунелі, зразу ж наздоганяв удар позитронного «дрюка» автомата-стрільця.
Алік упивався картиною бою на екрані. Це було так цікаво! Але водночас він відчував, як у нього росте гнів.
Перед ним був ворог, противник — смертоносні, неприборкані сили природи.
Кажуть, ніби в найчорніші часи історії, в період варварства люди ворогували між собою. Навіть убивали один одного. Важко повірити в таке жорстоке безглуздя, але історики стверджують, що так було насправді. І все-таки це неможливо зрозуміти. Бо хто може бути справжнім ворогом людини? Відомо: ураган, який слід приборкати; метеорний потік, який треба знищити; скельні пастки на Юпітері; люті морози на Нептуні; піщані бурі на Марсі — ось справжні вороги.
Алік зрозумів, що в його гніві криється щось дуже важливе, що це — прекрасне почуття. Це ж він, тринадцятилітній хлопчина із Землі та трохи старший сатурнійський робот є цієї миті свідками великої і прекрасної боротьби «Першого Розвідника» з ворогом, тисячократно більшим за нього, а по суті — набагато слабкішим. Слабкішим тому, що він, цей ворог, був сліпий і бездумний.
— Ти бачив коли такий фільм? — запитав Алік удавано байдужим голосом.
— Ні.
Робік теж напружено дивився на екран. В його очах знову жевріли зеленаві вогники — адже зараз Робік міг врятувати Іона від небезпеки, тільки допомагаючи «Роперу» боротися з Чорною Рікою.
— Ненавиджу, — промовив він.
Алік глянув на нього спідлоба і подумав: «Не хотів би я, щоб отака ненависть була спрямована проти мене!»
— Дивись! — крикнув Робік.
В глибині екрана раптом виріс величезний метеор. Здавалося, ніби він падає просто на «Розвідника» і вже нема порятунку. Алік мимоволі прикусив губу.
— Увага! — прошепотів він.
Ну, швидше, не можна більше чекати ні секунди. «Ще мить — і кінець!»— подумав він без страху.
— Ще ні, ще ні, — заспокоював його Робік. І раптом крикнув: — Уже!
Автострілець вичікував до останньої, сотої долі секунди. Бо знав, коли настане найкращий і найвигідніший момент. І саме тоді, коли, здавалося, величезний метеор своєю чорною силою вщент розтрощить екран, а потім найлегшим доторком, самою лише своєю тінню роздушить і зітре на порошок такого маленького «Розвідника», — саме тоді батарея «Ропера» випустила щонайяскравіше полум'я, яке охопило гігантського противника найжаркішими з обіймів.