Хранителі смерті

«Я — остання, кому варто довіряти». Жінка розвернулася, щоб піти.

— О, заждіть. У мене тут знову ваша пошта.

Чоловік підійшов до захаращеного обіднього столу, взяв стос листів та пакунок, перев’язані гумкою.

— Поштар не зміг просунути це до скриньки, тож я й сказав, що передам вам. — Він кивнув на пакунок. — Бачу, щось іще у «L.L.Bean» замовили, еге ж? Подобаються вам вони.

— Так. Дякую, що взяли мою пошту.

— То ви там одяг купуєте, чи всяке туристичне знаряддя?

— Переважно одяг.

— І все пасує? Навіть отак, через пошту?

— Мене влаштовує. — Натужно посміхаючись, Джозефіна пішла до виходу, поки він не почав розпитувати, де вона купила спідню білизну. — До побачення.

— От мені обов’язково треба поміряти, перш ніж купити одяг. Ніколи нічого годящого через пошту не приходило.

— Завтра принесу вам чек за квартиру.

— І пошукайте ще ключі, гаразд? Нині треба бути обачним, особливо такій гарній дівчині, яка живе сама. Погано буде, якщо ключі опиняться у якогось зловмисника.

Вона вискочила за двері, рушила вгору сходами.

— Заждіть! — гукнув містер Ґудвін. — Ще дещо, мало не забув. У вас є знайома на ім’я Джозефіна Соммер?

Жінка завмерла на сходах, стискаючи згорток пошти, заціпеніла. Повільно розвернулася до нього.

— Перепрошую?

— Поштар питав, чи то не ви, то я йому сказав, що ваше прізвище — Пульчілло.

— Чому… чому він про це питав?

— Бо прийшов лист із вашою адресою, але на прізвище Соммер, не Пульчілло. Він подумав, що це може бути ваше дівоче прізвище, чи щось таке. Я йому сказав, що ви, власне кажучи, незаміжня. Та все ж адреса на листі ваша, а Джозефін тут не так багато, тож я й подумав, що лист таки ваш. Тому й поклав його до вашої пошти.

Вона сковтнула. Пробелькотіла:

— Дякую.

— То це таки ви?

Джозефіна не відповіла. Продовжила підніматися сходами, хоч і знала, що він дивиться на неї в очікуванні відповіді. Поки він знову щось не запитав, пірнула у свою квартиру й зачинила двері.

Вона стискала пошту так міцно, що відчувала, як об неї б’ється серце. Зірвала гумку, кинула пошту на низький столик. Конверти й глянцеві каталоги розлетілися по стільниці. Відсунувши пакунок, вона копирсалася у пошті, поки не помітила конверт із написом «ДЖОЗЕФІНІ СОММЕР», зробленим незнайомою рукою. Марка бостонська, але зворотної адреси не було.

«Хтось у Бостоні знає це ім’я. Що ще вони про мене знають?»

Вона довго сиділа, не розкриваючи конверта, страшачись його вмісту. Страшачись того, що щойно розкриє його — і життя зміниться. У цю останню мить вона ще могла побути Джозефіною Пульчілло, тихою молодою жінкою, яка не розповідала про своє минуле. Археологинею з низькою зарплатнею, яка була рада сховатися у фондах музею Кріспіна, закопавшись у шматочки папірусу та уривки тканини.

«Я була обачна, — подумала вона. — Так ретельно стежила, щоб не піднімати голови, не зводити очей із роботи, але минуле все одно мене наздогнало».

Джозефіна глибоко вдихнула й нарешті розірвала конверт. Усередині була записка з чотирма словами, написаними великими друкованими літерами, — вони повідомляли те, що вона й без того знала.

ПОЛІЦІЯ ТОБІ НЕ ДРУГ

6

Екскурсоводка музею Кріспіна здавалася не менш старовинною за експонати у вітринах. Сиву карлицю було заледве видно за стійкою рецепції, і звідти вона проголосила:

— Перепрошую, але ми відчиняємося рівно о десятій. Якщо буде ваша ласка повернутися за сім хвилин, тоді я й продам вам квитки.

— Ми не відвідувачі, — сказала Джейн. — Поліція Бостона. Я детектив Ріццолі, а це — детектив Фрост. Містер Кріспін чекає на нас.

— Мене не поінформували.

— Він тут?

— Так. Вони з міс Дюк мають зустріч нагорі, — відповіла жінка, наголошуючи на «міс» замість «міз», немов підкреслюючи, що в цій будівлі досі прийняті старомодні правила етикету[4].

Вона вийшла з-за стійки, відкриваючи картату плісировану спідницю й гігантські ортопедичні туфлі. На білій бавовняній блузі був іменний бейдж: «МІСІС ВІЛЛЕБРАНДТ, ЕКСКУРСОВОДКА».

— Я проведу вас до його кабінету. Але спершу мушу замкнути касу. Сьогодні знову очікуємо на велику кількість відвідувачів, не хочу залишати її без уваги.

— О, та ми знайдемо дорогу, — сказав Фрост. — Тільки скажіть, де його кабінет.

— Я не хочу, щоб ви заблукали.

Фрост усміхнувся їй чарівною посмішкою, призначеною для літніх пань.

— Я був бойскаутом, мем. Обіцяю, ми не заблукаємо.

Та на місіс Віллебрандт його чари не подіяли. Вона з підозрою глянула на нього крізь окуляри у сталевій оправі.

— Третій поверх, — мовила нарешті. — Можете поїхати ліфтом, але це буде дуже повільно.

І вказала на чорну клітку, радше схожу на старовинну пастку, аніж на ліфт.

— Підемо сходами, — вирішила Джейн.

— Тоді пройдіть прямо через головну галерею.

Однак пройти «прямо» у цій будівлі було непросто. Коли Джейн та Фрост опинилися у галереї першого поверху, перед ними був лабіринт вітрин. У першій вітрині містилася воскова скульптура джентльмена дев’ятнадцятого століття у повний зріст, убраного у вишуканий вовняний костюм із жилетом. В одній руці він тримав компас, у другій стискав пожовклу мапу. Хоча він стояв обличчям до них, очі чоловіка дивилися деінде, зосередившись на якійсь далекій примарній цілі, помітній лише йому.

Фрост нахилився, прочитав табличку біля ніг джентльмена:

— «Доктор Корнеліус М. Кріспін, мандрівник та науковець, 1830—1912 рр. Скарби, які він привіз додому з усього світу, стали початком музейної колекції Кріспіна». — Детектив випростався. — Ого. Уяви собі офіційну професію — «мандрівник».

— «Багатій» буде точніше. — Джейн перейшла до наступної вітрини, де під лампочками мерехтіли золоті монети. — О, поглянь. Пишуть, що із царства Креза.

— Ось це був багатій.

— Тобто Крез насправді жив? Я думала, що це казковий персонаж.

Вони підійшли до наступної вітрини, повної кераміки та глиняних фігурок.

— Це шумерські, круто, — захоплено сказав Фрост. — Знаєш, дуже старі штуки. Коли Еліс повернеться, приведу її сюди. Музей їй сподобається. Дивно, що я ніколи про нього не чув.

— Тепер про нього чули всі. Убивство — найкращий спосіб опинитися на мапі.

Детективи все далі заглиблювалися у лабіринт вітрин, проминаючи грецькі й римські мармурові бюсти, іржаві мечі й сяючі коштовності, і стара дерев’яна підлога рипіла у них під ногами. У галерею було напхано стільки вітрин, що проходи між ними нагадували вузькі провулки, і кожен поворот приносив нову несподіванку, новий скарб, який вимагав уваги.

Нарешті вони вийшли на відкрите місце біля сходів. Фрост почав підніматися на другий поверх, але Джейн за ним не пішла. Її манило до вузьких дверей, облямованих штучним камінням.

— Ріццолі? — озирнувся до неї напарник.

— Зажди хвилинку, — сказала вона, дивлячись на звабливе запрошення на перетинці над дверима: «ЗАХОДЬТЕ. ОПИНІТЬСЯ У ЗЕМЛІ ФАРАОНІВ».

Вона не могла цьому опиратися.

За дверима було приміщення з таким тьмяним освітленням, що вона мусила зачекати, доки очі до нього звикнуть. Поволі кімната наповнилася дивами.

— Ого, — видихнув Фрост, який пішов слідом за нею.

Детективи стояли в єгипетському усипалищі, стіни якого вкривали ієрогліфи та поховальні малюнки. Потайні прожектори м’яко освітлювали коштовності з гробниць. Ріццолі побачила саркофаг, роззявлений, наче в очікуванні на свого вічного мешканця. З кам’яної поховальної урни хитро дивилася вирізьблена голова шакала. На стіні висіли поховальні маски — розмальовані обличчя моторошно витріщалися темними очима. За склом лежав сувій папірусу, розгорнутий на цитаті з «Книги мертвих».

Біля дальньої стіни стояла порожня скляна вітрина. Завбільш­ки з труну.

4

Звертання міз (Ms.) наразі вживається як нейтральне, без підкреслення шлюбного статусу жінки, на відміну від міс та місіс.