Хранителі смерті

Джейн дивилася на рот померлої, на грубі шви, які тримали губи докупи, і здригнулася від думки про голку, яка пробиває ніжну плоть. «Сподіваюся, це було зроблено після смерті. Коли вона вже нічого не відчувала». І розвернулася до негатоскопа.

— А ця яскрава штука? — спитала, примружившись. — Схоже, це у роті.

— У неї в роті є два металеві утовщення, — сказала Мора. — Одне схоже на пломбу. Але є щось у ротовій порожнині — значно більшого розміру. Це може пояснити, для чого їй зашили рота: щоб ця річ не випала.

Докторка взяла ножиці.

Шовний матеріал виявився не простою ниткою, а шкіряним шнуром, висохлим і майже скам’янілим. Навіть коли Мора його розрізала, вуста залишалися стуленими, наче примерзли, перетворивши рот на вузьку щілину, яку треба було розкривати силою.

Мора просунула між губами кінчик гемостатичного затискача і почала м’яко розширювати отвір. Метал шкрябнув по зубах, щелепний суглоб раптом голосно тріснув, і Джейн скривилася, дивлячись на те, як відпадає нижня щелепа. Вона провисла, відкриваючи досконало рівні зуби — будь-який сучасний ортодонт пишався б можливістю назвати їх своєю роботою.

— Подивимося, що у неї в роті, — сказала Мора.

Потягнувшись усередину затискачем, вона дістала довгасту золоту монету і поклала її у сталеву тацю. Монета м’яко дзеньк­нула. Присутні зачаровано витріщилися на неї.

Раптом Джейн розреготалася.

— У когось тут точно хворе почуття гумору.

На золоті були вибиті англійські слова:

Я БУВ У ПІРАМІДАХ

КАЇР, ЄГИПЕТ

Мора перевернула монету. З іншого боку були вибиті три символи: сова, долоня й зігнута рука.

— Це картуш, — сказав Робінсон. — Особиста печатка. Такі сувеніри продають по всьому Єгипту. Кажете ювеліру своє ім’я, він перекладає його ієрогліфами і наносить на монету просто перед вами.

— Що значать ці символи? — запитав Фрост. — Я бачу сову. Це ж, наче, знак мудрості?

— Ні, ці ієрогліфи читаються не як ідеограми, — відповів Робінсон.

— Що таке ідеограма?

— Символ, який представляє саме те, що на ньому зображено. Наприклад, людина, яка біжить, значитиме слово «біг». Або двоє людей, які б’ються, позначатимуть «війну».

— А тут не так?

— Ні, ці символи — фонограми. Вони позначають звуки, наче своя абетка.

— Що ж тут написано?

— Це не моя сфера. Джозефіна може прочитати. — Він розвернувся до колеги і спохмурнів. — З тобою все гаразд?

Молода жінка пополотніла, не гірше за тіла, які зазвичай опинялися на столі моргу. Вона дивилася на картуш так, наче у цих символах зачаївся нечуваний жах.

— Докторко Пульчілло? — звернувся до неї Фрост.

Вона різко підвела до нього очі, наче налякана звуком власного прізвища. Пробелькотіла:

— Усе гаразд.

— Ці ієрогліфи, можете їх прочитати? — спитала Джейн.

Жінка опустила погляд до картуша.

— Сова… Сова позначає наш звук «м». Маленька долоня під нею звучатиме як «д».

— А рука?

Пульчілло сковтнула.

— Це вимовляється як подовжене «а».

— М-д-а? Що це за ім’я таке?

— Може, Медея? — припустив Робінсон. — Мені так здається.

— Медея? — повторив Фрост. — Це ж про неї є грецька трагедія?

— Це оповідь про помсту, — сказав археолог. — За міфом, Медея покохала Язона з аргонавтів, у них було двоє синів. Коли Язон покинув її заради іншої жінки, Медея помстилася, вбивши власних синів та свою суперницю. Все заради помсти.

— І що сталося з Медеєю? — спитала Джейн.

— Є різні варіанти, але у всіх вона тікає.

— Убивши власних дітей? — Джейн похитала головою. — Якщо вона на волі, це паршиве закінчення.

— Можливо, в цьому вся суть історії: деякі люди, вчинивши зло, так і не отримують по заслузі.

Ріццолі подивилася на картуш.

— Отже, Медея — вбивця.

Робінсон кивнув.

— І водночас — та, хто вижила.

5

Джозефіна Пульчілло вийшла з автобуса й пішла, наче в тумані, вздовж переповненої Вашинґтон-стріт, не зважаючи на пожвавлений рух автомобілів і невтомне гупання стереосистем. На розі перейшла дорогу, і навіть вищання шин автівки, що зупинилася за метр від неї, потурбувало менше, ніж побачене зранку в залі для аутопсії.

Медея.

Авжеж, це просто збіг. Так, тривожний, але що ще це може бути? Найвірогідніше, картуш навіть дав не точний переклад. Каїрські торговці дрібничками розкажуть будь-яку казку, сподіваючись прибрати до рук ваші долари. Помахайте перед ними грошима — і вони нахабно присягатимуться, що сама Клеопатра була нічого не вартою нікчемою. Можливо, гравіювальника попросили написати Медді, Мелоді чи Мейбел. Значно менш імовірно, що ієрогліфи мали значити Медея, — поза контекстом грецької трагедії це ім’я майже не використовувалося.

Вона здригнулася від ревіння клаксона, озирнулася й побачила, що за нею повзе чорний пікап. Вікно опустилося, й молодий чоловік гукнув:

— Гей, красунечко, підвезти тебе? У мене на колінах багато місця!

Один грубий жест із використанням середнього пальця показав усе, що вона думала про цю пропозицію. Юнак зареготав, і пікап рвонув із місця, плюючись вихлопом. Очі Джозефіни все ще сльозилися від диму, коли вона піднялася сходами до свого будинку. Зупинилася біля поштових скриньок, покопирсалася в сумочці, шукаючи ключ, і раптом зітхнула.

Підійшла до дверей квартири 1а й постукала.

Двері відчинилися, визирнув лупатий прибулець.

— Ще не знайшли ключі? — спитав він.

— Містере Ґудвін? Це ж ви, правда?

— Що? О, перепрошую. Старі очі вже не ті, без окулярів робокопа ті гвинтики й не розгледіти.

Наглядач будинку зняв величезні збільшувальні окуляри, і лупатий прибулець перетворився на цілком звичайного чоловіка за шістдесят: неслухняні пасма сивого волосся стирчали у нього на голові, мов мініатюрні ріжки.

— То що, ключів так і немає?

— Певно, я їх десь на роботі поклала. Змогла зробити копії ключів від авто та квартири, але…

— Розумію. Хочете новий поштовий ключ, так?

— Ви казали, що мали змінити замок.

— Зранку змінив. Заходьте, дам вам новий ключ.

Джозефіна нерішуче пішла за ним до квартири. Якщо вже опиняєшся у лігві містера Ґудвіна, може й пів години минути, перш ніж утечеш. Жильці називали його містером Ґудгвинтом, і причини цього ставали очевидні з порога вітальні, точніше, того, що мало б бути вітальнею. То був справжній палац майстра на всі руки: усі горизонтальні поверхні були вкриті старими фенами, радіоприймачами — різноманітною електронікою на різних етапах розбирання чи перезбирання. «Просто хобі, — якось сказав він їй. — І не треба нічого викидати. Я усе полагоджу!»

Тільки от треба зачекати років із десять, поки в нього руки дійдуть.

— Сподіваюся, ключі таки знайдуться, — сказав Ґудвін, проводячи її повз десятки ремонтних проєктів, на яких збирався пил. — Я нервую, думаючи про те, що десь так просто лежать ключі від квартири. У світі нині повно шахраїв. Знаєте, як каже містер Любін?

— Ні.

Вона не хотіла знати, що з цього приводу мав сказати набурмосений містер Любін, її сусід.

— Він бачив чорне авто, яке кружляло біля нашого будинку. Щодня по обіді проїздить повз, дуже повільно, і чоловік за кермом сидить.

— Може, просто шукає, де припаркуватися. Я саме тому майже не їжджу машиною. Мало того, що пальне дороге, ще й шукай потім, де стати.

— Містер Любін такі штуки відчуває. Знаєте, що він колись шпигуном був?

Джозефіна засміялася.

— Думаєте, це правда?

— А чому б ні? Ну навіщо йому про щось таке брехати.

«Ви не уявляєте, про що іноді брешуть люди».

Містер Ґудвін висунув шухляду, яка голосно задзеленчала, і дістав ключ.

— Тримайте. Мушу взяти з вас сорок п’ять баксів за заміну замка.

— Можете додати до рахунку за житло?

— Авжеж. — Він широко усміхнувся. — Я вам довіряю.