Хранителі смерті

Приходила сестра… Приходила сестра… Керрі знову тут.

І нарешті вона натрапила на запис, від якого все всередині похололо.

Потрібні глибші консультації родинного психолога. Керрі направлена до дитячого психіатра в Банґорі з питання нездорової сестринської прихильності.

Фрост дав відбій на мобільному.

— Керрі Отто живе у Фремінгемі.

— Скажи Кроу, щоб направив туди команду. З підкріпленням.

— Він уже їде.

— Що відбувається? — втрутилася Медея. — Чому ви зосереди­лися на сестрі?

— Бо Керрі Отто сказала поліції, що тіло, яке ви закопали, — її брат.

— Але я ж знаю, що це не так. Для чого їй таке говорити?

— Було видано ордер на його арешт, у справі зникнення жінки в штаті Массачусетс, — пояснив Фрост. — Якби правоохоронці повірили в його смерть, то припинили б його шукати. Він міг стати невидимим. Вона, певно, збрехала, захищаючи його.

— Керрі — ключ до всього, — сказала Джейн. — І ми знаємо, де вона живе.

— Ви думаєте, що моя дочка там? — спитала Медея.

— Якщо ні, Керрі мусить знати, де він її тримає.

Джейн почала міряти кімнату кроками, зиркаючи на годинник. Подумки вираховуючи, скільки часу потрібно Кроу та його людям на те, щоб дістатися Фремінгема. Їй хотілося бути там, з ним, стукати у двері, вдиратися до будинку. Шукати Джозефіну. «Це я мала б її знайти».

Була глупа ніч, але спати не хотілося, енергія газованкою неслася по судинах. «Увесь цей час ми полювали на мерця, — подумала вона, — тоді як мали б зосередитися на Джиммі Отто. На невидимці».

«Єдиний пацієнт, який мене насправді страшив, — так доктор Гілцбріх говорив про Джиммі. — Він лякав усіх. Навіть власних батьків».

Ріццолі зупинилася, розвернулася до Фроста.

— Пригадуєш, що Кроу сказав про батьків Джиммі? Про те, як вони загинули?

— Нещасний випадок, так? Авіакатастрофа.

— Це ж було в Мені? Вони придбали будинок у Мені, щоб бути ближче до Джиммі.

Вона знову схопила психіатричне досьє, перегорнула на першу сторінку, де була зазначена інформація про батьків. Батьками Джиммі були Говард та Аніта Отто, і вони мали дві адреси. Першою була їхня основна резиденція у Массачусетсі. Друга, в Мені, була додана згодом — дописана від руки.

Фрост уже набирав поліцію Бостона.

— Перевірте для мене нерухомість, будь ласка, — сказав він, читаючи адресу через плече Джейн. — Штат Мен, містечко Сапонак. Веллі-вей, 165.

За мить він дав відбій і подивився на напарницю.

— Будинком володіє якийсь траст «Вічнозелений», що б це не означало. Нам передзвонять із подробицями.

Джейн знову заворушилася, спантеличена, нетерпляча.

— Це мусить бути недалеко. Можемо просто поїхати туди, глянути.

— Вони померли кілька десятиліть тому. Будинок, певно, кілька разів міняв власника.

— А може, й досі належить родині.

— Якщо трохи зачекаєш, матимемо інформацію щодо трасту.

Але Ріццолі не мала настрою чекати. Вона була подібна на бігового коня на старті, готова рушати негайно.

— Я поїду, — сказала вона й кинула погляд на комод, на якому лежали її ключі.

— Візьмемо моє авто, — озвався Фрост уже від дверей. — Нам знадобиться навігатор.

— Я теж поїду, — мовила Медея.

— Ні, — зупинила її Джейн.

— Вона моя дочка.

— Саме тому мусите триматися подалі. Щоб не відволікати нас.

Джейн пристебнула кобуру, і вигляд зброї мав говорити сам за себе. «Це серйозна справа. Не для цивільних».

— Я хочу щось зробити, — наполягала Медея. — Я мушу щось зробити.

Джейн розвернулася до неї й побачила вкрай рішучу жінку, готову до бою. Але це був не її бій, так не годилося.

— Найкраще, що ви нині можете зробити, це лишитися тут, — сказала їй детектив. — І замкнути двері.

Веллі-вей виявилася самотньою сільською дорогою, обабіч якої так густо росли дерева, що за ними не видно було будинків. Номер на поштовій скриньці на узбіччі дав знати, що адреса правильна, але в темряві не було видно нічого, крім початку гравійної доріжки, що зникала в лісі. Джейн відкрила поштову скриньку: там лежала волога купа рекламних журналів, усі адресовані «МЕШКАНЦЮ БУДИНКУ».

— Якщо тут хтось і живе, то пошту вони давно не забирали, — сказала вона. — Навряд чи хтось удома.

— То ніхто не буде проти, якщо ми перевіримо, — відповів їй Фрост.

Авто повільно котилося доріжкою, під колесами потріскував гравій. Дерева росли так густо, що дому не було видно аж до повороту. Колись це, мабуть, був гарний літній будинок із гострим дахом і великим ґанком, але бур’яни, що пробилися на газоні, перекрили увесь фундамент, голодні лози обвили перила, наче готові поглинути увесь дім та його нещасливих жильців.

— На вигляд закинутий, — зауважив Фрост.

— Піду роззирнуся.

Джейн потяглася до ручки і вже майже відчинила дверцята, коли почула застережне клацання ланцюга, зловісне, мов звук, що йде від гримучої змії.

Із темряви вирвалося щось чорне.

Ріццолі зойкнула й відсахнулася, коли в авто врізався пітбуль, дряпаючи скло пазурами. Крізь вікно було видно, як сяють білі ікла.

— Господи! — вигукнула детектив. — Де він, у дідька, взявся?

Гавкіт став божевільним, пес шкрябав авто пазурами так, наче намагався розідрати метал.

— Мені це не подобається, — сказав Фрост.

Ріццолі зареготала нестримним диким сміхом у тісноті автомобіля.

— Я так само не дуже в захваті.

— Ні, мені не подобається те, що він сидить на ланцюгу. Будинок здається закинутим, то хто тоді годує собаку?

Вона пильно вдивилася у дім, у темні вікна, які, здавалося, відповідали їй недоброзичливим поглядом.

— Твоя правда, — мовила стиха. — Це неправильно.

— Час викликати підкріплення, — сказав Фрост і потягнувся по мобільний.

Шансу набрати номер у нього не було.

Перший постріл розтрощив вікно.

Уламки пекучого скла полетіли Джейн в обличчя. Вона пірнула під приладову дошку, а тим часом ніч струсонув другий вибух, і в авто врізалася ще одна куля. Фрост так само сховався, і Ріццолі побачила його спотворене панікою лице, поки вони намацували зброю, зіщулившись за кілька сантиметрів одне від одного.

Третя куля дзенькнула об метал.

Усередину авто почав просочуватися зловісний запах. Від випарів у Джейн запекло в очах, почало дерти в горлі. Напарники витріщилися одне на одного, і вона зрозуміла, що Фрост теж зауважив запах.

«Бензин».

Вони майже одночасно розчахнули дверцята, кожне зі свого боку. Джейн вистрибнула з авто й відкотилася геть, коли ожили перші язики вогню. Вона не бачила, чи вибрався з машини Фрост, могла тільки сподіватися на те, що він устиг відповзти, бо за мить паливний бак вибухнув. Вікна розлетілися, сяюче пекельне полум’я злетіло до неба.

Землю засипали уламки скла, і Джейн помчала в укриття. Колючий підлісок роздирав рукави, чіплявся за руки. Вона сховалася за дерево, вчепившись у кору, яка сипалася в неї під руками. Джейн намагалася хоч краєм ока побачити нападника, але бачила лише вогонь, який жер те, що лишилося від Фростового авто. Собака, у божевільному захваті від вогню, носився двором, завиваючи, а за ним калатав ланцюг.

Пролунав ще один постріл. Ріццолі почула вигук болю, тріскіт підліску.

«Фроста підстрелили!»

Вона побачила крізь завісу вогню й диму, як із будинку на ґанок вийшов стрілець. Сяйво полум’я кидало полиски на біляве волосся жінки. Піднявши рушницю, вона вийшла на світло. Аж тоді Джейн побачила обличчя Деббі Дюк.

Ні, не Деббі. Керрі Отто.

Керрі спустилася з ґанку, наставивши рушницю, щоб прикінчити Фроста.

Джейн вистрелила першою. Натискаючи на спусковий гачок, жадала, щоб постріл виявився вбивчим. Вона не відчувала ані страху, ані вагань — холодна, контрольована лють охопила її тіло й скерувала руку. Вона вистрелила тричі поспіль — один, два, три. Кулі врізалися у ціль, наче хтось гатив кулаком їй у груди. Керрі смикнулася, відсахнулася, впустила рушницю й упала на сходи до будинку.