Хранителі смерті

— Я щонайменше дві години намагався з тобою зв’язатися, — сказав Фрост.

— На болоті не було зв’язку. Обшук уже закінчено, знайшли тільки одне тіло. Цікаво, чи є в нього інший сховок…

— Де ти зараз? — перебив її напарник.

— Заночую тут. Хочу завтра подивитися розтин.

— Я маю на увазі — зараз. Де ти їдеш?

— До мотелю. А що?

— Як він називається?

— Здається, «Глід». Він десь поблизу.

— Гаразд, побачимося за кілька годин.

— Ти їдеш до Мену?

— Я вже в дорозі. І до нас дехто приєднається.

— Хто?

— Поговоримо, коли приїдемо.

Спочатку Джейн зупинилася у дрібній крамниці, купила нову білизну й шкарпетки і взяла із собою піцу з пепероні. Поки випрані руками штани сушилися у ванній, вмостилася у своєму номері в мотелі «Глід» із піцою та досьє на Джиммі Отто. У справі було три томи, по одному на кожен рік, який він провчився в інституті Гілцбріха. «Ні, він був не учнем, радше в’язнем», — подумала вона, пригадуючи огидну бетонну будівлю в хащах. Місце, яке надійно захищає суспільство від хлопців, яких не хочеться підпускати до своїх дочок.

А надто — від Джиммі Отто.

Ріццолі затрималася над розшифровкою того, що Джиммі говорив на сеансі приватної терапії. Йому тоді було лише шістнадцять.

У тринадцять років я побачив у підручнику з історії фото. Воно було зроблене у концентраційному таборі, де жінок убивали в газовій камері. Їхні тіла, оголені, були викладені в ряд. Я багато думаю про це фото, про всіх тих жінок. Їх там були десятки, вони просто лежали, наче чекали, щоб я робив із ними те, що хочу. Трахав у всі дірки. Тицяв палицею в очі. Відрізав соски. Я хочу, щоб їх було багато за раз, цілий ряд. Інакше зовсім не прикольно, так?

Але як зібрати більше однієї? Чи є спосіб утримати тіло від гниття, щоб воно лишалося свіжим? Хотів би я дізнатися, бо зовсім не весело, коли жінка розкладається й кидає мене…

Від стукоту в двері номера Джейн здригнулася. Кинула недоїдений шматок піци назад у коробку й гукнула тремтливим голосом:

— Так? Хто там?

— Це я, — відповів Баррі Фрост.

— Я зараз.

Вона пішла до ванної, вдягнула ще вологі штани. До дверей підійшла вже зовсім спокійною, серцебиття вляглося. Відчинила й побачила, що на неї чекає несподіванка.

Фрост був не сам.

Поруч із ним стояла чорнява й навдивовижу вродлива жінка, якій було за сорок, вбрана у вицвілі сині джинси та чорний светр, але з її стрункою, спортивною фігурою навіть такий простий одяг здавався елегантним. Вона не сказала Джейн ані слова, прослизнула повз неї до кімнати й наказала:

— Замкніть двері.

Навіть після того, як Фрост замкнув усі замки, жінка не розслабилася. Вона підійшла до вікна, тісніше зсунула штори, наче ворожі очі могли зазирнути навіть у найвужчу щілину.

— Хто ви? — запитала Джейн.

Жінка розвернулася до неї. І в цю мить, ще до того, як Джейн почула відповідь, вона побачила її в жінчиному обличчі, вигині брів та чітких вилицях. «Таке обличчя можна побачити на грецькій амфорі, — подумала вона. — Або на стіні єгипетської гробниці».

— Мене звати Медея Соммер, — сказала жінка. — Я мати Джозефіни.

34

— Але… ви начебто мертва, — сказала ошелешена Ріццолі.

Жінка втомлено засміялася.

— Саме так і має бути.

— Джозефіна вважає вас мертвою.

— Вона так каже, бо я попросила. На жаль, не всі їй вірять.

Медея підійшла до лампи й вимкнула її, зануривши кімнату в темряву. Тоді визирнула у вікно крізь щілину в шторах.

Джейн глянула на Фроста — силует, який стояв у тіні поруч із нею.

— Як ти її знайшов? — прошепотіла вона.

— Це не я, — відповів її напарник. — Вона мене знайшла. Насправді хотіла говорити з тобою. Коли дізналася, що ти поїхала до Мену, вистежила натомість мій телефонний номер.

— Чому ти не сказав мені цього по телефону?

— Я не дозволила, — озвалася Медея, яка досі стояла спиною до них, не зводячи очей з вулиці. — Те, що я вам розповім, мусить залишитися в цій кімнаті. З колегами ділитися не можна, навіть пошепки, ніде. Тільки так я можу залишатися мертвою. Тільки так Тарі… Джозефіна має шанс на нормальне життя.

Джейн навіть у темряві бачила обриси штори, яку жінка стискала.

— Моя дочка для мене — все, — тихо мовила вона.

— То чому ви її покинули? — спитала Джейн.

Медея різко розвернулася до неї.

— Я ніколи її не кидала! Давно приїхала б сюди, якби знала, що відбувається.

— Якби знали? Як я розумію, вона багато років сама піклується про себе. А вас навіть близько немає.

— Я мусила триматися від неї подалі.

— Чому?

— Бо моя близькість могла для неї означати смерть. — Медея знову розвернулася до вулиці. — Джозефіна тут ні до чого. Вона для них — просто пішак. Спосіб виманити мене на відкрите місце. Насправді йому потрібна я.

— Може, поясните?

Жінка, зітхнувши, опустилася у крісло біля вікна. Сиділа там безликою тінню, м’яким голосом у темряві.

— Я розповім вам історію, — мовила вона. — Про дівчину, яка сплуталася не з тим хлопцем. Таку наївну, що вона не бачила різниці між пристрасним захопленням та… — пауза. — Смертельною одержимістю.

— Ви говорите про себе.

— Так.

— А хлопець?

— Бредлі Роуз.

Медея з тремтінням видихнула, її темна фігура зіщулилася у кріслі, немов згорнулася, захищаючись.

— Мені було лише двадцять. Що може дівчина знати в такому віці? Я вперше виїхала за кордон, то були мої перші розкопки. У пустелі все здавалося інакшим. Небо синіше, кольори яскравіші. А коли сором’язливий хлопець усміхається тобі, починає робити подарунки, думаєш, що це кохання.

— Ви були в Єгипті з Кімболлом Роузом.

Медея кивнула.

— Розкопки Камбіза. Коли мені запропонували цю можливість, я вчепилася в неї. Як і десятки інших студентів. Там, у західній пустелі, збувалися наші мрії! Вдень ми копали, вночі спали у наметах. Я ніколи не бачила стільки зірок, прекрасних зірок… — Вона помовчала. — У такому місці будь-хто може закохатися. Я була лише дівчиськом з Індіо, готовим нарешті почати жити. Там був Бредлі, син Кімболла Роуза. Розумний, тихий, сором’язливий. У скромних чоловіках є щось таке, від чого вони здаються безпечними.

— Але це було не так.

— Я не знала, який він насправді. Багато чого не знала, а потім стало пізно.

— Ким він виявився?

— Чудовиськом. — Медея підняла голову в темряві. — Спочатку я цього не бачила. Переді мною був хлопець, який дивився на мене закоханими очима. Розмовляв зі мною про те, що ми обоє любили найбільше. Почав приносити мені подарунки. Ми разом працювали у розкопі, постійно їли разом. Зрештою почали разом спати. — Вона помовчала. — Тоді все й почало змінюватися.

— Як саме?

— Він більше не вважав мене окремою людиною. Я стала його частиною, немовби він мене поглинув, усотав. Якщо я йшла до іншого краю табору, він ішов слідом. Якщо говорила з кимось іншим, він розпитував, про що саме. Якщо я навіть дивилася у бік іншого чоловіка, він засмучувався. Він постійно спостерігав, постійно шпигував.

«Така стара історія, — подумала Джейн. — Та ж сама, яка стільки разів розігравалася між іншими коханцями. Історія, яка надто часто завершується детективами відділу з розслідування вбивств, які стоять над залитим кров’ю місцем злочину». Медеї пощастило: вона залишилася жива.

Однак остаточно втекти не змогла.

— Це Джемма роз’яснила мені очевидне, — сказала Медея.

— Джемма Гамертон?

Жінка кивнула.

— Вона була однією з аспіранток на розкопках. На кілька років старша за мене, на сотню років мудріша. Вона побачила, що відбувається, і сказала, що я мушу відстояти себе. А якщо він не відступить, то мушу сказати йому йти до дідька. О, Джемма чудово вміла себе захистити. А я тоді не мала сили. Не була спроможна вирватися.