Хранителі смерті

— Але я не повернуся до Бостона.

— Мусите повернутися. Інакше ми не зможемо вас захистити.

Джозефіна похитала головою.

— Мені буде краще деінде. Де завгодно.

— Цей чоловік вистежив вас аж тут. Думаєте, він не здатен це повторити? — голос Джейн був тихий і непохитний. — Я розкажу вам, що Бредлі Роуз робить зі своїми жертвами. Спочатку калічить їх, щоб вони не втекли. Так само, як вас. Як Мадам Ікс. На деякий час він зберіг їй життя. Заховав десь, де ніхто її не чув. Тримав у полоні тижнями, і бозна-що робив із нею у цей час.

Джейн заговорила ще м’якшим, інтимнішим тоном:

— І навіть після смерті вона залишалася у його владі. Він зберіг її, мов сувенір. Вона стала частиною його гарему, Джозефіно, гарему мертвих душ.

І тихо додала:

— Ви — його наступна жертва.

— Навіщо ви це робите? — вигукнула Джозефіна. — Думаєте, мені ще недостатньо страшно?

— Ми можемо вас уберегти, — сказав Фрост. — Вам уже замінили замки, і щоразу, як ви виходитимете з дому, ми влаштуємо вам супровід. Хтось ходитиме з вами усюди.

— Ми знаємо, хто наш убивця, — сказала Джейн. — Знаємо, як він діє, тож перевага на нашому боці.

Джозефіна мовчки зважувала варіанти. Тікати чи дати бій. Самі крайнощі, без півзаходів.

— Повертайтеся до Бостона, — сказала Джейн. — Допоможіть нам покласти цьому край.

— Ви справді зробили б це на моєму місці? — тихо спитала молода жінка і підвела очі.

Джейн дивилася просто на неї.

— Саме так і зробила б.

22

Двері квартири прикрашав ряд блискучих нових замків.

Джозефіна застібнула ланцюжок, повернула замок і закрила засув. Тоді про всяк випадок підсунула стілець під ручку дверей — невелика перешкода, але принаймні попередити може.

Незграбно маневруючи на милицях у гіпсі, вона придибала до вікна й визирнула на вулицю. Побачила, як детектив Фрост вийшов з її будинку й сів у авто. Раніше він міг би глянути вгору, усміхнутися їй, приязно махнути рукою, але не тепер. Тепер він поводився з нею суто по-діловому, такий же холодний та відсторонений, як і його колега Ріццолі. «Ось наслідки брехні, — подумала вона. — Я не була з ним чесна, і тепер він мені не довіряє. І має рацію в цьому.

Я ж не розповіла їм найбільшої таємниці».

Фрост уже перевірив її квартиру, коли вони приїхали, але тепер вона відчувала потребу провести власну інспекцію, оглянути спальню, ванну кімнату, кухню. Це було скромне маленьке царство, але принаймні воно належало їй. Усе було так, як коли вона поїхала тиждень тому, втішне й знайоме. Усе знову повернулося до норми.

Але пізніше того ж вечора, коли Джозефіна стояла над плитою, помішуючи томати й цибулю в каструльці для чилі, вона раптом подумала про Джемму, яка вже ніколи не насолодиться смачною стравою, не відчує аромату спецій чи тепла, що піднімається від плити, не смакуватиме вина.

Зрештою, сівши вечеряти, Джозефіна подужала проковтнути лише кілька ложок, і апетит геть зник. Вона сиділа, дивлячись на стіну з єдиною у квартирі прикрасою — календарем. Це свідчило про її непевність у тому, що вона зможе звити гніздо у Бостоні. Вона взагалі ніколи не прикрашала, як годиться, квартири, в яких жила. «Але я це зміню, — подумала вона. — Детектив Ріццолі має рацію: час оволодіти ситуацією і зробити це місто своїм. Я припиню тікати. Це мій обов’язок перед Джеммою, яка всім пожертвувала заради мене, померла, щоб я могла жити. Тепер я житиму. У мене буде дім, я заведу друзів, може, навіть закохаюся.

Це почнеться зараз».

День за вікном хилився до теплих літніх сутінків.

Із загіпсованою ногою вона не могла піти на звичну вечірню прогулянку, не могла навіть міряти кроками квартиру. Замість того Джозефіна відкоркувала пляшку вина й принесла її на диван, де сиділа, перемикаючи телеканали — їх було більше, ніж вона собі уявляла, і всі однакові. Гарні личка. Чоловіки зі зброєю. Ще гарні личка. Чоловіки з ключками для гольфу.

Раптом на екрані з’явилося нове зображення, яке змусило її завмерти з пультом. То були вечірні новини, і на екрані було фото молодої жінки, темнокосої й привабливої.

— …жінки, чиє муміфіковане тіло було знайдене у музеї Кріспіна, було встановлено. Лоррейн Еджертон зникла з віддаленого заповідника в Нью-Мексико двадцять п’ять років тому…

То була Мадам Ікс. «Вона схожа на мою матір. Вона схожа на мене».

Джозефіна вимкнула телевізор. Квартира скидалася радше на клітку, ніж на дім, а вона сама була пташкою й билася об ґрати. «Я хочу повернути своє життя».

Після трьох келихів вина вона нарешті заснула.

Коли прокинулася, небо почало світлішати. Сидячи біля вікна, жінка дивилася, як сходить сонце, і питала себе, скільки ще днів муситиме провести в полоні цих стін. Це теж було свого роду смертю — чекати на новий напад, нову записку з погрозами. Вона розповіла Ріццолі та Фросту про пошту, адресовану Джозефіні Соммер, — докази, які вона, на жаль, розірвала й викинула в унітаз. Тепер поліція стежила і за її квартирою, і за поштою.

Наступний крок був за Бредлі Роузом.

Ранок ставав усе яснішим. На вулиці загуркотіли автобуси, з’явилися бігуни й люди, що поспішали на роботу. Джозефіна дивилася, як розвивається день, як дитячий майданчик запов­нюють дітлахи, як на дорогах стає все більше транспорту.

Надвечір терпіти це стало вже несила. «Усі живуть своїм життям, — подумала вона. — Усі, крім мене».

Вона взяла телефон і набрала номер Ніка Робінсона.

— Я хочу повернутися до роботи, — сказала вона.

Джейн дивилася на обличчя нульової жертви, жінки, яка змогла втекти.

Фото Медеї Соммер вона взяла з альбому Стенфордського університету, в якому Медея вчилася двадцять сім років тому. Це була темнокоса й темноока красуня з виразними вилицями, разюче схожа на дочку, Джозефіну. «Це тебе насправді хотів Бредлі Роуз», — подумала Джейн. Цю жінку їм із напарником, Джиммі Отто, не вдалося зловити. Тож вони збирали замінники — жінок, схожих на Медею. Але жодна з їхніх жертв Медеєю не була, жодна не могла зрівнятися з оригіналом. Тож вони й далі полювали, далі шукали, але Медея з дочкою завжди були на крок попереду.

Аж до Сан-Дієґо.

На плече Джейн опустилася тепла рука, вона різко виструнчилася на стільці.

— Ого! — засміявся Гебріел. — Добре, що ти неозброєна, а то ще застрелила б мене.

Він опустив Реджину на підлогу кухні, й вона почалапала бавитися зі своїми улюбленими кришками для каструль.

— Я вас не почула, — сказала Джейн. — Щось недовго ви були на майданчику.

— Погода там не дуже. Ось-ось почнеться дощ. — Чоловік перехилився через її плече, побачив знімок Медеї. — Це вона? Мати?

— Кажу тобі, ця жінка — справжня Мадам Ікс. Майже нічого, крім записів із коледжу, я про неї не знайшла.

Гебріел сів, проглянув кілька документів, які поліція Бостона змогла знайти щодо Медеї, — вони створювали лише приблизний портрет молодої жінки, яка скидалася більше на тінь, а не на реальну людину. Він начепив окуляри й перечитав записи зі Стенфордського університету. Окуляри були нові, в роговій оправі, і в них він скидався на банкіра, а не агента ФБР, який умів давати раду зброї. Навіть через півтора року шлюбу Джейн подобалося спостерігати за ним і милуватися так, як зараз. Попри те що надворі гуркотів грім, а в кухні грюкотіла каструлями маленька Реджина, він повністю зосередився на паперах.

Джейн пішла до кухні, підхопила на руки дочку, яка звивалася, відчайдушно видираючись. «Невже тобі ніколи не захочеться спокійно посидіти в мене на руках?» — подумала вона, обіймаючи неспокійну малечу, вдихаючи аромат шампуню та теплої дитячої шкіри — найсолодші в світі запахи. Щодня Джейн усе більше бачила в Реджині себе саму — темні очі, неслухняні кучері й палке прагнення незалежності. Її дочка народилася войовничою, попереду чекають справжні бої. Однак, дивлячись Реджині в очі, Джейн знала, що це так само буде зв’язок, який ніколи не розірветься. Щоб уберегти дочку, вона піде на будь-який ризик.