Хранителі смерті

Джейн узяла стілець і сіла біля ліжка.

— Але можете розповісти про Сан-Дієґо. Що сталося тієї ночі?

Джозефіна згорбилася, опустила плечі. Вони загнали її у глухий кут, і вона про це знала.

— Було літо, — почала вона. — Ніч була тепла. Мати завжди наполягала, щоб ми замикали усі вікна, але я тієї ночі лишила своє відчиненим. Так він і проліз до будинку.

— Крізь ваше вікно?

— Мати щось почула, прийшла до мене. Він на неї напав, вона захищалася. Захищала мене. — Вона подивилася на Джейн. — Вона не мала вибору.

— Ви бачили, як це сталося?

— Я спала. Мене розбудив постріл.

— Пам’ятаєте, де стояла ваша мати, коли це сталося?

— Я не бачила. Кажу ж, я спала.

— То як ви знаєте, що це був самозахист?

— Він був у нашому домі, у моїй кімнаті. Це ж усе виправдовує, чи не так? Коли хтось вдирається до твого дому, чи ж ти не маєш права стріляти в нього?

— У потилицю?

— Він розвернувся! Збив її з ніг і розвернувся. І вона вистрелила.

— Я думала, ви цього не бачили.

— Вона мені так сказала.

Джейн відкинулася на спинку стільця, не зводячи очей із молодої жінки. Минали хвилини — нехай тиша справляє свій вплив. Нехай підкреслює той факт, що Джейн вивчає кожну пору, кожен найдрібніший рух на обличчі Джозефіни.

— Отже, ви з матір’ю маєте мертве тіло у вашій спальні, — сказала Джейн. — Що було далі?

Жінка набрала повітря.

— Мати про все подбала.

— Тобто витерла кров?

— Так.

— І поховала тіло?

— Так.

— Вона викликала поліцію?

Джозефіна стиснула кулаки. Прошепотіла:

— Ні.

— А вранці ви поїхали з міста.

— Так.

— Ось цієї частини я не розумію, — сказала Джейн. — Здається мені, що ваша мати ухвалила дивне рішення. Ви кажете, що вона вбила цього чоловіка, захищаючись.

— Він удерся до нашого будинку. Був у моїй спальні.

— Подумаймо про це. Якщо чоловік вдирається до вашого будинку й нападає на вас, ви маєте право використати зброю на свій захист. Коп може навіть вас по плечі за це поплескати. Однак ваша мати не викликала поліцію. Натомість вона витяг­ла тіло у двір і закопала. Змила кров, спакувала речі дочки й поїхала з міста. Вам це здається логічним? Бо мені, чорт забирай, ні. — Джейн нахилилася до Джозефіни, агресивно вторгаючись до її особистого простору. — Це була ваша мати. Вона мала сказати вам, чому вчинила саме так.

— Я була налякана і не розпитувала.

— І вона нічого не пояснила?

— Ми втекли, от і все. Я знаю, що зараз це звучить нерозважливо, але ми вчинили саме так. Панікуючи, втекли з міста. А після такого до поліції іти не можна. Тебе вважатимуть вин­ним тільки тому, що втік.

— Ваша правда, Джозефіно. Ваша мати збіса винна. Того чоловіка застрелили у потилицю. Поліції Сан-Дієґо не здалося, що це схоже на самозахист. Радше — на холоднокровне вбивство.

— Вона зробила це, захищаючи мене.

— То чому не викликала поліцію? Від чого вона втікала? — Джейн нахилилася ще ближче, до самого обличчя жінки. — Джозефіно, мені потрібна правда!

Здавалося, з легень Джозефіни вилетіло все повітря. Опустивши плечі, вона переможено повісила голову.

— В’язниця, — прошепотіла. — Моя мати тікала від в’язниці.

Саме цього вони й чекали. Це все пояснювало. Джейн бачила це у поставі молодої жінки, чула у її розбитому голосі. Джозефіна знала, що битву програно, і нарешті віддала їм здобич — правду.

— Який злочин вона вчинила? — запитала Джейн.

— Подробиць я не знаю. Вона казала, що я тоді була ще дуже мала.

— Вона щось украла? Когось убила?

— Мати про це не говорила. До тієї ночі в Сан-Дієґо я взагалі нічого про це не знала. Аж тоді вона сказала, чому не можна викликати поліцію.

— І ви зібрали речі й поїхали з нею, бо вона наказала вам бути чемною дівчинкою?

— А чого ви від мене чекали? — Джозефіна з викликом підняла голову. — Вона була моєю матір’ю. Я її любила.

— Однак вона розповіла вам, що вчинила злочин.

— Деякі злочини можна виправдати. Інколи просто не маєш вибору. Що б вона не скоїла, на це була причина. Моя мати була хорошою людиною.

— Яка втікала від закону.

— Тоді це закон помилявся.

Вона пильно дивилася на Джейн, відмовляючись відступати. Відмовляючись визнавати, що її мати була спроможна на злий учинок. Чи ж може мати хотіти більшої вірності від дитини? Така вірність могла бути помилковою, сліпою, але вона викликала захоплення, і сама Джейн хотіла б такої вірності від власної дочки.

— Тож ваша мати тягала вас від міста до міста, від імені до імені, — сказала Джейн. — А де ж у всьому цьому ваш батько?

— Мій батько помер у Єгипті, ще до мого народження.

— Єгипет? — Джейн вигнулася вперед, повністю зосередившись на молодій жінці. — Розповідайте.

— Він був французом, археологом на розкопках. — Вуста Джозефіни вигнулися тужливою посмішкою. — Вона розповідала, що він був дуже розумний, веселий. А передусім добрий. Це вона любила в ньому найбільше — доброту. Вони збиралися одружитися, а тоді сталася жахлива катастрофа. Пожежа.

Вона сковтнула.

— Джемма теж постраждала у ній.

— Джемма Гамертон була з вашою матір’ю в Єгипті?

— Так. — Від згадки про Джемму Джозефіна закліпала, відганяючи непрохані сльози. — Це я винна, так? Я винна в її смерті.

Джейн глянула на Фроста, який, схоже, був не менше за неї заскочений новою інформацією. Хоча він мовчав протягом усього допиту, тепер не встояв і запитав:

— Ці розкопки, на яких познайомилися ваші батьки. Де саме в Єгипті це було?

— Біля оази Сіва, у західній пустелі.

— Що саме вони шукали?

Джозефіна знизала плечима.

— Їм так і не вдалося знайти його.

— Його?

— Загублене військо Камбіза.

У наступній тиші Джейн майже чула, як клацають, стаючи на місце, фрагменти головоломки. «Єгипет. Камбіз. Бредлі Роуз». Вона розвернулася до Фроста.

— Покажи їй фото.

Фрост дістав знімок із теки, яку приніс із собою, передав Джозефіні. То був знімок, позичений у професора Квіґлі, зроб­лений у каньйоні Чако, — молодий Бредлі дивився просто в об’єк­тив блідими вовчими очима.

— Ви впізнаєте цього чоловіка? — запитав детектив. — Фото старе, зараз йому років сорок п’ять.

Джозефіна похитала головою.

— Хто він?

— Його звати Бредлі Роуз. Двадцять сім років тому він так само був у Єгипті. На тих же розкопках, де працювала ваша мати. Вони мали бути знайомі.

Джозефіна вдивилася у знімок, наче намагаючись побачити в цьому обличчі щось знайоме.

— Ніколи не чула цього імені. Вона про нього не говорила.

— Джозефіно, ми думаємо, що саме цей чоловік переслідував вас, — сказав Фрост. — Він напав на вас дві ночі тому. І ми маємо підстави вважати, що саме він — убивця-археолог.

Вона підвела злякані очі.

— Він знав мою матір?

— Вони разом були на розкопках, мали бути знайомі. Це може пояснити його зацикленість на вас. Ваше фото двічі з’являлося у «Бостон Ґлоуб», пригадуєте? У березні, скоро після того, як вас узяли до музею. І кілька тижнів тому, перед скануванням Мадам Ікс. Можливо, Бредлі побачив вашу схожість. Можливо, подивився на фото і побачив обличчя вашої матері. Ви на неї схожа?

Джозефіна кивнула.

— Джемма казала, що я точнісінько така, як мати.

— Як звали вашу матір? — запитала Джейн.

Спочатку Джозефіна не відповідала, наче сама ця таємниця так давно була похована, що тепер було важко згадати. Коли ж нарешті озвалася, голос її був такий тихий, що Джейн довелося нахилитися, щоб бодай щось почути.

— Медея. Її звали Медея.

— Ім’я на картуші, — сказав Фрост.

Джозефіна дивилася на фото.

— Чому вона про нього не говорила? Чому я ніколи не чула його імені?

— Схоже, саме ваша мати — ключ до всього, — сказала Джейн. — До того, що штовхає цього чоловіка на вбивства. Навіть якщо ви про нього не знаєте, він точно знає про вас і, певно, вже деякий час присутній у вашому житті, десь на периферії. Можливо, він щодня проїздив повз ваш будинок. Або ж сидів у автобусі, яким ви їхали на роботу. Ви просто не помічали його. Коли повернетеся до Бостона, нам буде потрібен список усіх місць, де ви буваєте, — усіх кав’ярень, усіх книжкових крамниць.