Хранителі смерті

«Що я маю тут знайти?»

Повітря розколов гуркіт грому, вона глянула на чорне небо. Час забиратися з просіки. Це просто вершина божевілля — стояти біля самотнього дерева під час грози.

Аж тоді вона звернула увагу на саму яблуню. На те, що висіло на вбитому у стовбур цвяшку. Він був на рівні її очей, частково прихований гілкою, і дотепер вона його не помічала, утім на ньому було дещо знайоме.

«Мої зниклі ключі».

Жінка зняла їх зі цвяха й почала роззиратися, метушливо шукаючи на луці слідів того, хто міг залишити їх на дереві. Загуркотів грім. Вона рвонула з місця, наче це був постріл стартового пістолета. Але не гроза змусила її стрімголов тікати до дерев, продиратися через підлісок до стежки, не зважаючи на гілки, що били по обличчі, а образ власних ключів на дереві. Ключів, які вона тепер міцно стискала в кулаці, хоча вони й здавалися чужими. Брудними.

Викотившись до стоянки зі стежки, Джозефіна важко дихала. Її авто було вже не єдине — неподалік припаркувалося «Вольво». Холодними й занімілими руками вона метушливо відчинила дверцята, залізла за кермо, усе замкнула.

«Я у безпеці».

Трохи посиділа, важко дихаючи, і лобове скло спітніло від її дихання. Вона не могла відвести очей від ключів, які щойно зняла із самотньої яблуні. Вони були точнісінько такі ж, як завжди, — п’ять ключів на кільці, брелок у формі анкха, старовинного єгипетського символа життя. Два ключі від квартири, ключі від автомобіля та ключ від поштової скриньки. Хтось мав їх більше тижня. Вона подумала: «Поки я спала, хтось міг ходити по моїй квартирі. Чи красти мою пошту. Чи поритися у моїй…

Моїй автівці».

Панічно зойкнувши, Джозефіна різко озирнулася, майже чекаючи на потвору, яка от-от вистрибне із заднього сидіння. Але там лежали лише якісь музейні папери та порожня пляшка від води. Жодних чудовиськ, жодних маніяків. Вона відкинулася на спинку сидіння, і смішок, що злетів з її вуст, мав легкий відтінок істерики.

«Хтось намагається звести мене з розуму. Так само, як звели мою матір».

Вона вставила ключ у замок і вже збиралася завести двигун, як помітила ключ від багажника, що дзенькотів поміж інших. «Усю минулу ніч моє авто стояло на вулиці біля будинку, — подумала вона. — Відчинене, без охорони».

Жінка оглянула стоянку. Побачила у спітніле вікно, як на дорогу виходять власники того «Вольво» — молода пара з хлопчиком та дівчинкою років десяти. Хлопчик тримав на повідці чорного лабрадора. Або ж це лабрадор вигулював хлопчика — тягнув уперед, а той намагався не випустити повідець із рук.

Те, що вона була не сама, трохи заспокоїло Джозефіну, тож вона взяла ключі й вийшла з машини. Дощ крапав на непокриту голову, але вона заледве помічала, як холодна вода тече їй по шиї, всотується у комір сорочки. Жінка обійшла автомобіль і подивилася на багажник, намагаючись пригадати, коли ж відкривала його востаннє. Певно, під час щотижневої поїздки по продукти. Вона пам’ятала роздуті пластикові пакети, які стояли в багажнику, пам’ятала, як діставала їх і несла нагору, усі за раз. Нині багажник має бути порожній.

Собака почав нестямно гавкати, хлопчик крикнув на нього:

— Семе, та ну! Що це з тобою?

Джозефіна озирнулася й побачила, що він намагається тягнути собаку до родинного «Вольво», але пес нестримно гавкає на неї.

— Перепрошую, — гукнула мати хлопчика. — Не знаю, що на нього найшло.

Вона забрала в сина повідець, потягла пса до автівки, він заскавучав.

Джозефіна відімкнула багажник. Він піднявся.

Побачивши, що всередині, вона відсахнулася, хапаючи повітря. Дощ рівно бив її по щоках, просочував волосся, лоскотав крижаними пальцями. Пес вивільнився й рвонув до неї з істеричним гавкотом. Вона почула, як верещить хтось із дітей.

Закричала мати:

— Боже мій! О боже мій!

Батько набирав дев’ять один один, а Джозефіна, спотикаючись, відійшла до дерева й шоковано сіла у мокрий від дощу мох.

11

Мора Айлс завжди приїздила на місце злочину елегантною, о будь-якій порі і в будь-яку погоду. Джейн тремтіла у мокрих штанях, із волосся текла вода, і вона відчула укол заздрості, дивлячись, як судмедекспертка виходить із чорного «лексуса». Волосся Мори було гладенько зачесане, ідеальне, мов шолом, і навіть дощовик на ній видавався модним. Утім вона не провела останню годину на стоянці під дощем, як Джейн.

Мора проходила через стрій поліції, й копи з повагою відступали з дороги, наче вона була королівською особою. І, як королівська особа, Мора, рухалася цілеспрямовано й незворушно — до «хонди», біля якої стояла Ріццолі.

— Хіба Мілтон підпадає під вашу юрисдикцію? — спитала вона.

— Коли побачите, що ми маємо, то зрозумієте, чому викликали саме нас.

— Це авто?

Джейн кивнула.

— Воно належить Джозефіні Пульчілло. Вона каже, що тиждень тому загубила ключі — вирішила, що просто кудись їх поклала. Тепер же схоже, що їх могли вкрасти, і той, хто це зробив, отримав доступ до її автомобіля. Що пояснює, як саме це опинилося у багажнику. — Вона розвернулася до «хонди». — Сподіваюся, ви готові, бо мені тепер точно снитимуться жахіття.

— Я вже чула від вас таке.

— Ну, цього разу я серйозно.

Затягнутими в рукавички руками вона підняла кришку багажника, відкриваючи те, від чого несло гнилою шкірою. Джейн не раз мала справу із запахами тіла під час гниття, але цього разу все було інакше. Вміст багажника не смердів розкладанням. Це взагалі був не людський запах. І вона точно не бачила жодної людини, подібної на те, що лежало, згорнувшись, у багажнику «хонди».

На мить Морі, схоже, відібрало мову. Вона мовчки дивилася на сплутане чорне волосся, на обличчя, що набуло кольору смоли. Кожна складка шкіри, кожна лінія оголеного тіла зберег­лися досконало, наче завмерли у бронзі. Так само добре зберігся передсмертний вираз спотвореного обличчя жінки, із зяючим у вічному воланні ротом.

— Спочатку я подумала, що таке не може бути справжнім, — сказала Джейн. — Що це, напевно, гумова лялька до Гелловіна, яку вішаєш, щоб відлякати тих, хто приходить по цукерки. Ну, не тіло, а якесь штучне зомбі. Тобто, як можна зробити таке зі справжньої жінки?

Вона замовкла, перевела подих, і додала:

— А тоді я побачила її зуби.

Мора подивилася у розкритий рот і тихо сказала:

— У неї є пломби.

Джейн відвернулася, глянула на фургон телевізійників, який щойно під’їхав і став за поліцією.

— То скажіть мені, док, як саме можна зробити жінку такою? — мовила вона. — Як перетворити тіло на гелловінську потвору?

— Я не знаю.

Відповідь здивувала Джейн. Вона звикла вбачати в Морі Айлс авторитет у всіх питаннях смерті, хай яких загадкових.

— Таке ж не зробиш за тиждень, правда? — спитала вона. — Та й за місяць, певно, теж. Потрібен час, щоб перетворити людину на таке.

«Або ж на мумію».

Мора подивилася на неї.

— Де докторка Пульчілло? Що вона про це каже?

Джейн махнула у бік дороги, де ставало все більше автомобілів.

— Там, сидить у машині з Фростом. Каже, що й гадки не має, як тіло опинилося в її багажнику. Востаннє користувалася автомобілем кілька днів тому, їздила на закупи. Якби тіло пролежало в багажнику більше дня-двох, певно, смерділо б гірше. Вона б помітила.

— Її ключі зникли тиждень тому?

— Вона не знає, як їх загубила. Пригадує тільки, що якось повернулася з роботи, а їх у сумочці вже не було.

— Що вона там робила?

— Пішла погуляти.

— У таку погоду?

Краплі дощу, що калатали по дощовиках, стали важчі, й Мора закрила багажник, прибираючи з очей жахливу знахідку.

— Щось тут не так.

Джейн засміялася.

— Та невже?

— Я про погоду.

— Ну, мені погода так само не подобається, але що поробиш?

— Джозефіна Пульчілло приїхала сюди сама, у такий день, щоб погуляти?

Джейн кивнула.

— Мене це теж непокоїть. Я її питала.

— І що вона відповіла?