Хранителі смерті

Джозефіна зосередилася на двох числах. Знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що вони мають значити.

Гроза наближалася, тож час вмикати комп’ютер був не надто слушний, та вона все одно увімкнула його. Зайшла на сайт «Планета Земля» і ввела їх як довготу й широту. Екран чарівним чином заповнила мапа Массачусетса, а тоді — лісиста місцевість поблизу Бостона.

Це й був парк Сині Пагорби.

Здогадка виявилася правильною: два числа позначали координати і вказували точку всередині парку. Вочевидь, саме туди вона мала приїхати, але навіщо? Ані дати, ані часу для зустрічі вона не побачила. Авжеж, ніхто не чекатиме у парку годинами й днями, поки вона з’явиться. Ні, вона мала знайти там щось конкретне. Не людину.

Швидкий пошук в інтернеті показав, що парк Сині Пагорби — ділянка на південь від Мілтона, площею дві тисячі вісімсот гектарів. Двісті кілометрів маршруту перетинали ліси, болота, луки й драговини, де мешкали різноманітні дикі тварини, включно з отруйним гримучником лісовим. Оце так атракція — нагода натрапити на гримучу змію. Джозефіна зняла з полиці мапу Бостона з передмістями, розгорнула на столику. Дивлячись на велику зелену пляму, що уособлювала парк, спитала себе: невже доведеться продиратися поміж дерев та хлюпати у болоті в пошуку… чого? І чи це щось хоч більше чи менше за хлібницю?

«І як я зрозумію, що знайшла це?»

Прийшов час відвідати любителя ґаджетів.

Вона спустилася вниз і постукала у двері квартири 1а. З’явився містер Ґудвін: окуляри сиділи в нього на лобі, мов друга пара очей.

— Можна попросити вас про послугу? — запитала Джозефіна.

— Я саме зайнятий. Це швидко?

Вона глянула повз нього в кімнату, захаращену різними приладами, що чекали на ремонт.

— Думаю купити собі в авто навігатор. У вас же є такий, правда? З ним просто розібратися?

Старий засяяв. Його можна було ощасливити, запитавши про якийсь ґаджет — будь-який.

— О, та звісно! Я не знаю, що робив би без свого. У мене їх три. Один я торік брав із собою у Франкфурт, коли до дочки їздив, і орієнтувався на вулицях не гірше за місцевого. Не треба питати, як куди пройти, — вбиваєш адресу, та й по всьому. Бачили б ви, з якою заздрістю на мене дивилися. Мене навіть просто перехожі зупиняли, щоб роздивитися його.

— Складна штука?

— Показати? Заходьте, заходьте!

Він провів Джозефіну до вітальні, забувши про те, чим займався до того. Дістав із шухляди маленький глянсовий пристрій, трохи більший за колоду карт.

— Ось. Я увімкну, а ви спробуєте. Моя допомога тут зовсім не потрібна. Все дуже інтуїтивно, ось побачите — тільки розібратися з меню. Якщо знаєте адресу, навігатор вас до дверей приведе. Можна шукати ресторани, готелі. Навіть змусити його говорити французькою.

— Я хочу в похід. Що як зламаю в лісі ногу? Як мені знати, де я?

— Якщо не зможете покликати на допомогу? Все просто. Набираєте на телефоні дев’ять один один, і кажете їм свої координати. — Він вихопив пристрій у неї з рук, кілька разів натиснув на екран. — Бачите? Ось де ми зараз, широта й довгота. Якби я був туристом, то й не сунувся б у глушину без нього. Це необхідність, як аптечка першої допомоги.

— Ого! — Джозефіна усміхнулася йому, демонструючи належну враженість. — Тільки от я не знаю, чи готова за таку штуку заплатити…

— То, може, позичите в мене на день? Побавитеся. Побачите, як усе просто.

— Точно? Було б прекрасно.

— Як я сказав, у мене ще два є. Скажете, чи вам сподобалося.

— Буду з ним обережна, обіцяю.

— Може, з вами піти? Щось підказати.

— Ні, я впораюся. — Вона помахала йому і вийшла. — Просто піду завтра прогуляюся трохи.

10

Джозефіна під’їхала до стоянки на початку маршруту й вимкнула двигун. Трохи посиділа, дивлячись на стежину — вузький прохід у густих похмурих хащах. Згідно з «Планетою Земля», це найближча до координат точка, до якої можна було доїхати автівкою. Отже, час вийти.

Хоча сильна злива припинилася ще вчора ввечері, зранку все одно у небі низько висіли сірі хмари, і саме повітря мало не скрапувало вологою. Джозефіна стала на краю лісу, дивлячись на вузьку стежку, яка зникала в густих тінях. Відчула, як по шиї пробіг холодок, наче чийсь подих. Їй захотілося знову сісти в авто і замкнути двері. Поїхати додому і не згадувати, що вона взагалі отримала ту мапу. Та хай які побоювання у неї викликав похід у ліс, ще більше жінка боялася можливих наслідків того, що проігнорує записку. Хто б її не відправив, він може виявитися найкращим другом.

Або ж найгіршим ворогом.

Із гілок над головою на неї холодним поцілунком полилася вода. Джозефіна вдягнула каптур і рушила вперед стежкою.

Дорога була повна грибів із яскравими шапками, на яких мерехтіли краплі дощу. Вони, безсумнівно, отруйні — з красивими завжди так. Як-то кажуть: «Є сміливі грибники і є старі, але сміливих і старих грибників не знайдеш». Координати на позиченому навігаторі почали змінюватися в міру того, як вона заходила все глибше в хащі. Пристрій не зможе дати їй саме потрібну точку, добре буде опинитися за кілька десятків метрів від того, що вона має знайти. І якщо це щось дрібне, як їй розшукати це серед дерев?

Удалині загуркотів грім — наближалася ще одна гроза. Поки що немає про що хвилюватися, так здалося Джозефіні. Якщо блискавка наблизиться, вона триматиметься подалі від високих дерев, зіщулиться десь у яру. Принаймні теоретично слід робити саме так. Краплі, що падали з листя, ставали усе частіші й перетворилися на дощ, який тарабанив по її куртці. Каптур глушив сторонні звуки, посилюючи її дихання, звук її серця. Координати поволі, частинками градусів повзли до мети.

Хоча був ранок, у лісі швидко темніло. Чи, може, це все густі дощові хмари, які погрожували перетворитися на зливу? Джозефіна пішла швидше, черевики хлюпали болотом і мокрим листям. Раптом вона зупинилася й, насупившись, глянула на навігатор.

Пропустила. Доведеться повертатися.

Крокуючи власними слідами, вона дійшла до місця, де стежка повертала, і вдивилася у хащі. Навігатор казав, що вона має зійти зі стежки. Здавалося, дерева розходилися за плутаниною гілок, відкривали спокусливу просіку.

Жінка полишила стежку й рушила до просіки. Під черевиками ламалися галузки, вона рухалася гучно й незграбно, наче слон. Гілки мокро ляскали по обличчі. Вона залізла на повалену колоду і вже збиралася зістрибнути з іншого боку — аж тут завмерла, не зводячи очей із землі й утоптаного в неї великого відбитка взуття. Дощ розмив краї, сліди протектора злилися. Хтось інший перелазив через цю колоду, пробирався через підлісок. Однак рухався він у протилежному напрямку, до стежини, а не від неї. Відбиток не видавався свіжим. Менше з тим, Джозефіна зупинилася, оглянула місцевість. Побачила лише гілки, з яких крапала вода, і стовбури, пухнасті від лишайників. Хто при здоровому глузді сидітиме в лісі цілу ніч і цілий день, у засаді на жінку, яка може і не прийти? Жінку, яка може навіть і не збагнути, що числа на мапі — координати?

Власна логіка заспокоїла її, Джозефіна зістрибнула з колоди й рушила далі, не зводячи погляду з навігатора, стежачи за тим, як поступово змінюються цифри на екрані. «Уже ближче, — подумала вона. — Майже прийшла».

Дерева раптом стали рідші, і вона вийшла з лісу на луку. Зупинилася на мить, кліпаючи, дивлячись на відкритий простір, зарослий високою травою й дикими квітами, з яких скрапувала волога. Куди тепер? За навігатором, вона мала прийти саме сюди, але не бачила жодної підказки, нічого не виділялося. Сама лише лука, і самотня яблуня посеред неї, з покрученими старістю гілками.

Вона вийшла на луку, пошурхотіла джинсами по мокрій траві — штанини поволі просочувалися вологою. День був моторошно тихий, за винятком крапання дощу й далекого собачого гавкоту. Джозефіна вийшла на середину луки, повільно роззирнулася, вдивляючись у дерева навколо, але не побачила жодного руху, навіть пташок не було.