Хранителі смерті

— Ого, — сказав детектив Кроу. — Потрібна ціла вічність, щоб усе це продивитися. Що взагалі лежить у цих ящиках?

— Інвентаризація проведена більше ніж наполовину, — сказав Робінсон. — Якби ви дали нам ще кілька місяців завершити її, ми змогли б сказати, що міститься в кожному з ящиків.

— Кілька місяців — це чимало.

— На огляд оцих рядів, аж до задніх полиць, у мене пішов рік. За їхній вміст я ручаюся особисто. Але ті ящики позаду я ще не розкривав. Це повільний процес, вимагає обережності й документування усього. Там є речі, яким по кількасот років, і вони можуть бути дуже крихкі.

— Навіть у контрольованому кліматі? — перепитав Тріпп.

— Кондиціонування встановили лише у шістдесятих роках.

Фрост указав на нижній ящик у стосі.

— Гляньте на маркування з датою. «1873. Сіам».

— От бачите? — глянув Робінсон на Джейн. — Там можуть бути скарби, які сотню років не розпаковувалися. Я збирався систематично пройтися по всіх ящиках і все задокументувати.

Він помовчав.

— Але тоді знайшов Мадам Ікс, тож інвентаризація стала на паузу. Інакше ми просунулися б далі.

— Де ви знайшли її? — спитала Джейн. — У якій секції?

— У цьому ряду, біля стіни. — Археолог махнув на дальній край підвалу. — Вона була аж унизу.

— Проглянули ящики, які були вище?

— Так. У них — речі, отримані у 1910-х роках. Артефакти з Оттоманської імперії, плюс трохи китайських сувоїв та кераміки.

— Десяті роки? — Ріццолі подумала про досконале пломбування мумії, про амальгаму в зубі. — Мадам Ікс майже стовідсотково сучасніша.

— То як вона опинилася під давнішими ящиками? — спитав детектив Кроу.

— Вочевидь хтось тут усе переставив, — сказала Джейн. — Так, щоб до неї було менше доступу.

Роззираючись у цій печері, Ріццолі думала про мавзолей, у якому поховали її бабусю, — мармуровий палац, на кожній стіні в якому були вибиті імена тих, хто покоївся у криптах. «Чи не на це я дивлюся зараз? Мавзолей, повний безіменних жертв?» Вона пройшла до дальнього краю підвалу, де знайшли Мадам Ікс. У цій частині фондів дві лампочки над головою перегоріли, тож куток приміщення поринув у темряву.

— Почнемо шукати звідси, — сказала вона.

Фрост та Кроу разом зняли зі стосу верхній ящик, опустили на підлогу. На кришці було надряпано: «РІЗНЕ, КОНҐО». Фрост піддів кришку ломом, і від першого ж погляду на вміст ящика відсахнувся, врізавшись у Джейн.

— Що там? — запитала вона.

Даррен Кроу раптом засміявся. Потягнувшись до ящика, ді­став дерев’яну маску, приклав до обличчя.

— Бу!

— Обережніше з цим! — утрутився Робінсон. — Це цінні речі.

— І до дідька моторошні, — пробуркотів Фрост, дивлячись на гротескні риси, вирізьблені у дереві.

Кроу відклав маску, дістав одну із зібганих газет, якими був перекладений вміст ящика.

— Лондонська «Таймс», 1930 рік. Я б сказав, що цей ящик точно старший за нашого злочинця.

— Я мушу запротестувати, — сказав Робінсон. — Ви торкаєтеся речей, забруднюєте їх. Вам усім слід одягнути рукавички.

— Може, зачекаєте у коридорі, докторе Робінсон? — сказала Джейн.

— Ні, не збираюся. Я відповідальний за безпеку цієї колекції.

Вона розвернулася до нього. Хай яким спокійним здавався археолог, він уперто відстоював своє і, коли Джейн пішла на нього, люто кліпав на неї з-за окулярів. Якби Ніколас Робінсон мав сутичку з офіцером поліції за межами музею, він, певно, відповідав би їй з повагою. Але тут, на власній території, захищаючи свою цінну колекцію, він, здавалося, готовий вступити у бій.

— Ви копирсаєтеся тут, мов дикі звірі, — кипів Робінсон. — Чому ви вважаєте, що тут можуть бути ще тіла? Які люди, на вашу думку, взагалі працюють у музеях?

— Не знаю, докторе Робінсон, от, власне, намагаюся виявити.

— То спитайте мене. Поговоріть зі мною, замість трощити ці ящики. Я знаю музей, знаю тих, хто тут працює.

— Ви лише три роки як куратор, — завважила Джейн.

— А ще стажувався тут улітку, коли вчився у коледжі. Знав доктора Скотта-Керра, і від нього не могло бути жодної шкоди.

Він люто зиркнув на Кроу, який саме виловив вазу з відкритого ящика.

— Гей! Цій речі щонайменше чотири сотні років! Ставтеся до неї з повагою!

— Певно, час нам із вами вийти звідси й поговорити, — сказала Ріццолі.

Робінсон стривожено подивився на трьох детективів, які почали відкривати черговий ящик, і, вагаючись, пішов слідом за Джейн із підвалу, до галереї першого поверху. Вони стояли біля єгипетської виставки, і вхід до несправжньої гробниці височів над ними.

— Коли саме ви тут стажувалися, докторе Робінсон? — запитала Джейн.

— Двадцять років тому, на третьому та четвертому курсі. Коли Вільям був куратором, він намагався щоліта залучати одного-двох студентів коледжів.

— Чому зараз стажерів немає?

— У бюджеті бракує коштів на їхні витрати, тож привабити сюди студентів майже неможливо. До того ж замолоду зазвичай краще працювати в полі, з юнаками твого віку, а не бути прикутим до старої порохнявої будівлі.

— Що ви пам’ятаєте про доктора Скотта-Керра?

— Він мені подобався, — відповів Робінсон, і спогад засвітив усмішку на його вустах. — Навіть тоді він був трохи забудькуватий, але завжди приємний, завжди щедрий на увагу. Одразу ж поклав на мене неабияку відповідальність, і це було найкращим досвідом, який я взагалі отримував. Навіть якщо зрештою з цього вийшло саме розчарування.

— Чому?

— Завищені очікування. Я думав, що зможу отримати таку ж роботу, коли захищу докторську.

— І не вийшло?

Він похитав головою.

— Зрештою працював чорноробом.

— Це як?

— Археолог за контрактом. Нині, здобувши ступінь з археології, тільки таку роботу й можеш дістати. Вони це називають «менеджментом культурних ресурсів». Я працював на будівництві й на військових базах, копав тестові ями, шукаючи ознаки історичної цінності, перш ніж у справу підуть бульдозери. Це робота тільки для молоді. Жодних переваг, живеш на валізах, і на спину з колінами впливає погано. Тож, коли Саймон зателефонував мені три роки тому й запропонував цю роботу, я з радістю відклав лопату, хай і заробляю тут менше, ніж у полі. Це, власне, пояснює те, чому ця посада так довго була вакантна після смерті доктора Скотта-Керра.

— Як музей може працювати без куратора?

— Звучить неймовірно, але керувати виставою береться хтось типу місіс Віллебрандт. Вона роками залишала одну й ту саму експозицію у тих же порохнявих вітринах. — Він зиркнув на рецепцію і прошепотів: — Знаєте, вона сама аніскільки не змінилася з часів мого стажування. Ця жінка уже народилася древньою.

Джейн почула кроки на сходах, розвернулася й побачила, що з підвалу до них трюхикає Фрост.

— Ріццолі, ходи сюди, подивися.

— Що знайшли?

— Точно не знаю.

Вони з Робінсоном слідом за Фростом спустилися назад до фондів. Підлога була засипана тирсою там, де детективи обшукали ще кілька ящиків.

— Ми намагалися зняти ось цей, я сперся на стіну — і вона наче подалася під моїм плечем, — розповідав детектив Тріпп. — А тоді я помітив ось це. — Він вказав на цеглини. — Кроу, посвіти сюди, щоб усім було видно.

Кроу спрямував промінь ліхтаря на тепер вигнуту стіну, і Джейн спохмурніла. Одна з цеглин випала, і в отворі було видно лише чорноту.

— Там є простір, — сказав Кроу. — Ліхтарик навіть до стіни не добиває.

Джейн розвернулася до Робінсона.

— Що за цією стіною?

— Навіть не здогадуюся, — пробелькотів він, зачудовано дивлячись на вигнуту цеглу. — Завжди думав, що стіни тут надійні. Але ж і будівля така стара…

— Наскільки стара?

— Щонайменше сто п’ятдесят років. Так сказав водопровідник, який ремонтував убиральню. Знаєте, це колись була сімейна резиденція.

— Кріспінів?

— Вони жили тут у середині дев’ятнадцятого століття, потім родина перебралася до нового житла в Брукліні. Саме тоді тут і зробили музей.