Хранителі смерті

— Як музей міг загубити таку цінність, як мумія?

Кріспін трохи зніяковіло усміхнувся.

— Відвідайте будь-який музей із великою колекцією — і, цілком імовірно, знайдете такі ж хаотичні фонди, як наш. Музею сто три­дцять років. За цей час під його дахом працювало більше дюжини кураторів, сотні стажерів, екскурсоводів та волонтерів. Польові нотатки губляться, документи теж, експонати перекладають із місця на місце. Тож не дивно, що ми здатні загубити те, що маємо. — Він зітхнув. — Боюся, найбільша частка провини лежить на мені.

— Чому?

— Я надовго лишив усі дрібні нюанси повністю в руках доктора Вільяма Скотта-Керра, нашого колишнього куратора. Сам подовгу був за кордоном і не знав, що в цей час відбувається вдома. Але місіс Віллебрандт бачила, як йому стає гірше. Як він починає плутати папери чи ставити не ті таблички у вітринах. Зрештою він став такий забудькуватий, що навіть найпростіші інструменти не міг визначити. Трагедія в тому, що колись цей чоловік був блискучим польовим археологом, який працював по всьому світу. Місіс Віллебрандт написала мені про своє занепокоєння, і коли я приїхав додому, то побачив, що у нас великі проблеми. Мені не вистачило сміливості негайно його звільнити, і, як виявилося, це було й непотрібно. Його збила машина, тут, біля будинку. Йому було лише сімдесят чотири, але це, певно, на краще, зважаючи на похмурий прогноз.

— Альцгеймер? — запитала Джейн.

Саймон кивнув.

— Перші ознаки з’явилися років за десять до того, але Вільям добре їх приховував. Колекція залишилася у повному безладі. Ми й не знали, як усе погано, поки я три роки тому не найняв доктора Робінсона, і він виявив, що бракує реєстрів надходжень — не міг знайти документи на кілька ящиків у підвалі. Коли він у січні відкрив ящик із Мадам Ікс, то й гадки не мав, що всередині. Повірте, ми всі були ошелешені. Навіть не здогадувалися, що в колекції колись була мумія.

— Міс Дюк розповіла, що більша частина колекції — ваша родинна, — мовив Фрост.

— П’ять поколінь Кріспінів особисто вправлялися з лопатами й щітками. Колекціонування — наша родинна пристрасть. На жаль, це доволі дороге задоволення, і цей музей всмоктав усе, що лишилося від мого спадку. — Чоловік знову зітхнув. — Тож маємо те, що маємо, — брак фінансування і залежність від волонтерів і спонсорів.

— Чи могла Мадам Ікс опинитися тут саме так? Через спонсорів? — спитав Фрост.

— Іноді нам справді дарують артефакти, — підтвердив Саймон. — Люди хочуть дати безпечну домівку старожитностям, про які не можуть подбати самотужки. Або ж прагнуть, щоб їхнє ім’я опинилося на табличці у постійній експозиції, на видноті. Ми приймаємо практично все.

— Але записів про отримання мумії не маєте?

— Ніколас нічого не знайшов. Повірте, він шукав. Це стало його місією. У березні ми найняли Джозефіну допомогти з дослідженням Мадам Ікс, і вона так само не змогла відстежити походження мумії.

— Можливо, Мадам Ікс додалася до колекції, коли куратором був доктор Скотт-Керр,— сказала Деббі.

— Той, що з Альцгеймером, — уточнила Джейн.

— Так. І він міг переплутати папери. Це щось пояснило б.

— Схоже на вірогідну теорію, — сказала Ріццолі. — Але маємо розглянути й інші. Хто має доступ до ваших фондів?

— Ключі зберігаються на рецепції, тож доступ є, в принципі, у всього колективу.

— Тобто хто завгодно зі співробітників міг покласти туди Мадам Ікс?

На мить запала тиша. Деббі з Саймоном перезирнулися, його обличчя спохмурніло.

— Мені не подобається ваш натяк, детективе.

— Це логічне запитання.

— Ми — поважна установа, із чудовим штатом, переважно волонтерським, — сказав Саймон. — Наші екскурсоводи, студенти-стажери… вони всі тут, бо віддані справі.

— Я не ставлю під сумнів чиюсь відданість. Просто хочу знати, хто мав доступ туди.

— Ви насправді питаєте, хто міг підкласти у фонди мертве тіло.

— Мусимо розглянути такий варіант.

— Повірте, серед моїх працівників немає вбивць.

— Чи можете ви бути абсолютно впевнені у цьому, містере Кріспін?

Джейн запитала тихо, але її погляду неможливо було уникнути. Вона бачила, що це запитання його стурбувало. Адже вона змусила його визнати жахливу можливість: хтось із тих, кого він знав, нині чи в минулому, міг принести смерть у цей гордий бастіон науки.

— Перепрошую, містере Кріспін, — нарешті сказала Ріццолі. — Найближчим часом тут може бути трохи хаотично.

— Що ви маєте на увазі?

— Якимось чином у вашому музеї опинилося мертве тіло. Можливо, його вам подарували з десяток років тому, а може, підклали нещодавно. Проблема в тому, що ви не маєте документів. Навіть не знаєте, що ще є у вашій колекції. Нам доведеться проглянути ваші фонди.

Саймон зачудовано похитав головою.

— І що ви думаєте там знайти?

Ріццолі не відповіла. У цьому не було потреби.

7

— Невже це так необхідно? — спитав Ніколас Робінсон. — Обов’язково саме таким чином?

— Боюся, що так? — відповіла Джейн, простягаючи йому ордер на обшук.

Поки археолог читав ордер, вона стояла поряд із ним у компанії трьох чоловіків-детективів. Нині вони з Фростом привезли на обшук також детективів Тріппа та Кроу, і всі чекали, поки Робінсон до болю довго вивчав документ. Нетерплячий Даррен Кроу голосно зітхнув, Джейн кинула на нього роздратований погляд, який наче казав «охолонь» — нагадування про те, що в цій команді головною була вона, і йому слід знати своє місце.

Робінсон насупився, дивлячись на ордер.

— Ви шукаєте людські рештки? — Він підняв очі на Ріццолі. — Ну, звісно ж, ви їх тут знайдете. Це ж музей. І запевняю вас, кістки з третього поверху — старезні. Якщо хочете, щоб я показав вам відповідні докази по зубах…

— Нас цікавить те, що зберігається у фондах. Якщо відчините оці двері, саме й почнемо шукати.

Археолог зиркнув на інших детективів і помітив лом у руках детектива Тріппа.

— Я не дозволю вам так просто ламати ящики! Можете пошкодити безцінні артефакти!

— Ви маєте змогу спостерігати й давати поради. Але, будь ласка, нічого не торкайтеся й не перекладайте на інше місце.

— Чому ви робите з цього музею місце злочину?

— Нас турбує те, що Мадам Ікс може виявитися не єдиним сюрпризом у вашій колекції. А тепер, будь ласка, пройдіть із нами до підвалу.

Робінсон сковтнув і подивився на старшу екскурсоводку, яка спостерігала за суперечкою.

— Місіс Віллебрандт, можете зателефонувати Джозефіні, щоб вона прийшла негайно? Вона мені потрібна.

— За п’ять десята, докторе Робінсон. Скоро відвідувачі прийдуть.

— Сьогодні музей буде зачинено, — сказала Джейн. — Краще, щоб журналісти не знали, що відбувається. Тож зачиніть, будь ласка, вхідні двері.

Місіс Віллебрандт відверто проігнорувала наказ, не зводячи очей із куратора.

— Докторе Робінсон?

Той утомлено зітхнув.

— Схоже, ми не маємо вибору. Прошу, робіть, як каже поліція.

Він висунув шухляду столу на рецепції, взяв ключі й повів детективів повз воскову статую доктора Корнеліуса Кріспіна, повз мармурові грецькі й римські бюсти, до сходів. Десяток рипливих сходинок привели їх до підвалу.

Там Робінсон зупинився. Розвернувся до Джейн:

— Мені потрібен адвокат? Я підозрюваний?

— Ні.

— То кого ви підозрюєте? Хоч це можна мені сказати.

— Це може бути справою тих, хто був тут до вас.

— Задовго до?

— Йдеться про попереднього куратора.

Робінсон стривожено засміявся.

— Той бідолашний мав хворобу Альцгеймера. Ви ж не думаєте, що старий Вільям зберігав тут мерців?

— Двері, докторе Робінсон.

Хитаючи головою, він відчинив двері. З них війнуло прохолодним сухим повітрям. Вони увійшли до кімнати, і Джейн почула, як стривожено перешіптуються інші детективи від погляду на величезне сховище, заповнене ящиками, складеними рядами заввишки аж до стелі.

— Будь ласка, зачиніть двері, якщо можна, — сказав Робінсон. — Це місце з контрольованим кліматом.