Клуб «Мефісто»

— З ким ви були?

— Виставити напоказ голову, обличчя — це потужне повідом­лення. Це для вбивці спосіб сказати вам, що він повністю контролює ситуацію. Він показує вам вашу безпорадність, детективе. І власну силу.

— З ким ви були?

Щойно ці слова злетіли з вуст Джейн, вона збагнула, що припустилася помилки. Вона дозволила О’Доннел підганяти і втратила самовладання. Яскрава ознака слабкості.

— Мої друзі — це особисте, — відповіла О’Доннел і з легкою усмішкою додала: — Окрім одного, про якого вам і без того відомо. Маю на увазі нашого спільного знайомця. Знаєте, він постійно про вас питає. Постійно хоче знати, як у вас справи.

Вона не повинна була називати імені. Обидві знали, що йдеться про Воррена Гойта.

«Не реагуй, — думала Джейн. — Не показуй, як глибоко вона занурила пазурі». Та вона відчувала, як заціпеніло її лице, і завважила стривожений погляд Фроста. Шрами, залишені Гойтом на її долонях, були найпомітнішими ранами, однак існували й значно глибші. Навіть тепер, більш ніж два роки по тому, вона здригалася, чуючи його ім’я.

— Він ваш шанувальник, детективе, — вела далі О’Доннел. — Через вас він більше ніколи не зможе ходити, та Воррен не плекає образ.

— Мені начхати, що він думає.

— Я минулого тижня їздила до нього. Він показав мені колекцію газетних вирізок — «досьє Джейні», як він це називає. Коли влітку ви втрапили в ту облогу лікарні, він цілу ніч не вимикав телевізор. Бачив кожну секунду репортажу. — О’Доннел помовчала. — Розповів мені, що у вас народилася донечка.

Джейн заклякла. «Не дозволяй так із собою поводитися. Не дозволяй їй устромити пазурі ще глибше».

— Здається, вашу дочку звати Реджина, чи не так?

Ріццолі підвелася, і хоча вона була нижчою за О’Доннел, щось у її очах змусило другу жінку відсахнутися.

— Ми вам ще зателефонуємо, — кинула Джейн.

— Телефонуйте скільки завгодно, — відповіла докторка. — Мені немає чого вам сказати.

— Вона бреше, — промовила Джейн.

Детектив різко смикнула дверцята автомобіля й сіла за кермо. Втупилась у сцену, що наче з різдвяної листівки зійшла: на бурульках сяє сонце, вкриті сніговими візерунками будинки прикрашені гарними вінками й гостролистом. І ніяких тобі крикливих Санта-Клаусів з оленями чи екстравагантних інсталяцій на дахах, як у Ревере, де вона виросла. Ріццолі подумала про будинок Джонні Сільви через дорогу від дому її батьків та черги витрішколюбів, які завжди завертали на їхню вулицю, подивитися на світлове шоу, яке Сільви щогрудня влаштовували у своєму дворі. Там був Санта, і троє волхвів, і ясла з Марією та Ісусом, і стільки тварин, що Ноїв ковчег затонув би. І все освітлено, як на ярмарку. Електрики, яку Сільви спалювали на це кожного Різдва, вистачило б на якусь дрібну африканську країну.

Але тут, на Браттл-стріт, не було таких яскравих видовищ, сама стримана елегантність. Тут не було жодного Джонні Сільви. Втім, краще вже мати за сусіда йолопа Джонні, ніж жінку з цього будинку.

— Вона знає про справу більше, ніж нам говорить.

— Як ти дійшла цього висновку? — запитав Фрост.

— Це інстинкт.

— Я думав, ти в інстинкти не віриш. Завжди ж так кажеш. Що це лишень здогадки.

— Але я знаю цю жінку. Знаю, що її цікавить. — Джейн подивилася на напарника, чиє обличчя в слабкому зимовому світлі здавалося ще блідішим, ніж зазвичай. — Вона вночі отримала більше, ніж просто дзвінок від убивці.

— Ти вгадуєш.

— Чому вона стерла повідомлення?

— А чому б ні? Якщо там нічого не було?

— Це вона так каже.

— От же ж. Вона тебе дістала, — похитав головою Фрост. — Я так і знав.

— І близько не підійшла.

— Невже? Коли заговорила про Реджину, тобі не вибило запобіжники? Вона мозкоправ, знає, як тобою маніпулювати. Тобі взагалі не варто мати з нею справу.

— А кому? Тобі? Тій розмазні Кассовіц?

— Комусь, хто не мав з нею справ. Комусь, кого вона не зачепить.

Він допитливо подивився на Джейн, так, що їй захотілося відвернутися. Вони вже два роки були напарниками, і хоча не надто близько дружили, між ними було порозуміння, яке нечасто трапляється між друзями чи навіть коханцями, бо вони бачили ті самі жахіття, вели ті самі битви. Фрост краще за всіх, навіть за її чоловіка Гебріела, знав, що поєднувало їх із Джойс О’Доннел.

Та з убивцею, відомим як Хірург.

— Вона досі тебе лякає, так? — тихо запитав він.

— Вона мене просто бісить.

— Бо знає, від чого тобі страшно. І ніколи не припиняє нагадувати про нього, згадувати його ім’я.

— Наче я хоч трошечки боюся типа, який навіть пальцями ніг поворухнути неспроможний? Який і посцяти не може, поки медсестра йому трубку в прутня не запхає? О так, Воррен Гойт мене дуже лякає.

— Тобі досі сняться кошмари?

Це запитання заскочило Джейн. Збрехати вона не мог­ла, напарник помітив би, тому промовчала взагалі, див­лячись перед собою, на ідеальну вулицю з ідеальними будинками.

— Мені б снилися, якби таке сталося зі мною, — сказав Фрост.

«Але ж не сталося, — подумала Ріццолі. — Це я відчувала Гойтове лезо на горлі, це я ношу шрами від його скальпеля. Це про мене він досі думає, досі фантазує». Хоча він більше ніколи не зможе скривдити її, від самого знання про те, що вона досі об’єкт його бажань, у неї виступали сироти.

— Чому ми про нього говоримо? — спитала вона. — Йдеться про О’Доннел.

— Цих двох не розділиш.

— Це ж не я постійно його згадую. То повернімося до справи, гаразд? Джойс П. О’Доннел та чому вбивця вирішив їй зателефонувати.

— Ми не можемо бути певні, що їй телефонував саме злочинець.

— Поговорити з О’Доннел — ось чудовий секс по телефону в уяві кожного збоченця. Вони розповідають їй свої найпаскудніші фантазії, вона їх ковтає й просить добавки, тим часом роблячи нотатки. Ось для чого він їй телефонував. Хотів похвалитися своїм досягненням. Хотів, щоб його послухали. Докторка Вбивство — очевидний кандидат для такого».

Вона розлючено повернула ключа в замку й завела двигун. З вентилятора подуло холодом.

— Він для цього їй телефонував. Похвалитися. Скупнутися в її увазі.

— Для чого їй про це брехати?

— А чому б не сказати нам, де вона була вночі? Виникають запитання щодо того, з ким вона була. Чи цей дзвінок не був запрошенням.

Фрост насупився.

— Ти маєш на увазі те, що я думаю?

— Незадовго до опівночі наш убивця шинкує Лорі-Енн Такер. Тоді телефонує О’Доннел. Вона стверджує, що її не було вдома, що дзвінок пішов на автовідповідач. А що, як вона була вдома? Що, як вони таки поговорили?

— Ми телефонували їй о другій. Вона не відповіла.

— Бо вдома її більше не було. Вона сказала, що була з друзями… — Ріццолі подивилася на напарника. — Що, як то був один друг? Один новісінький дружбан.

— Та ну. Ти справді думаєш, що вона захищала б цього вбивцю?

— Як на мене, вона на все спроможна. — Джейн відпустила гальмо й від’їхала від узбіччя. — На все.

5

— Не годиться так проводити Різдво, — сказала Анджела Ріццолі, зиркаючи на дочку з-за кухонної плити.

На конфорках побулькували, клацаючи кришками, чотири каструлі, пара пасмами звивалася навколо вологого від поту волосся Анджели. Вона підняла кришку з каструлі й висипала в окріп миску домашніх ньоків. Їхнє булькання віщувало неминуче наближення обіду. Джейн глянула на безкінечні тарелі частування. Найгіршим страхом Анджели Ріццолі було те, що хтось колись вийде з її дому голодним.

Сьогодні цього не мало статися.

На столі ароматно пахнула орегано та часником запечена бараняча нога, поруч на пательні сичала картопля, здобрена розмарином. Джейн побачила чіабату та салат із томатів і моцарели. Самотнім внеском Джейн та Гебріела до цього бенкету став салат із зелених бобів. З-під кришок на плиті доносилися інші аромати, в окропі крутилися й булькали ніжні ньокі.

— Чим тобі допомогти, мамо? — запитала Джейн.