Клуб «Мефісто»

— Скільки всього було повідомлень? — запитала Джейн.

— Чотири. Ваше — останнє.

— Дзвінок, який нас цікавить, мав надійти близько десяти хвилин на першу.

— Так, і номер зберігся в електронному журналі.

О’Доннел натиснула кнопку, перемотала до потрібного дзвінка.

— Але хай хто телефонував, він нічого не сказав. — Вона подивилася на Джейн. — Повідомлення як такого не було.

— Що ви чули?

— Я вже казала. Нічого.

— Сторонні звуки? Телевізор, дорожній гамір?

— Навіть без тяжкого дихання обійшлося. Кілька секунд тиші, а тоді відбій. Саме тому я одразу ж його стерла. Не було чого слухати.

— Номер вам знайомий? — запитав Фрост.

— А мав би бути?

— Ми питаємо, щоб знати, — сказала Джейн з помітною жовчю в голосі.

Їхні з О’Доннел погляди зустрілися, і в цих очах Ріццолі побачила спалах презирства. «Я навіть уваги її не варта».

— Ні, цей номер мені незнайомий, — відповіла та.

— Ім’я Лорі-Енн Такер вам щось каже?

— Ні. А хто це?

— Уночі її вбили у власному домі. Дзвінок надійшов з її телефона.

О’Доннел помовчала й розважливо промовила:

— Це могла бути помилка.

— Навряд чи, докторко О’Доннел. Гадаю, дзвінок справді було адресовано вам.

— Для чого телефонувати мені й мовчати? Найімовірніше, вона почула повідомлення на автовідповідачі, зрозуміла, що помилилася, й повісила слухавку.

— Не думаю, що вам телефонувала жертва.

О’Доннел знову помовчала, цього разу довше.

— Розумію, — мовила вона.

Пройшла до крісла, сіла, але не тому, що не могла встояти на ногах. Вона мала цілком безтурботний вигляд: імператриця на прийомі.

— Ви вважаєте, що мені телефонував убивця.

— Здається, така ймовірність вас зовсім не бентежить.

— Я надто мало знаю, щоб бути збентеженою. Взагалі нічого не знаю про цю справу. То, може, розповісте мені?

Вона махнула рукою на диван, запрошуючи відвідувачів присісти. То був перший натяк на гостинність з її боку.

«Бо ж тепер ми маємо дещо цікаве, — подумала Джейн. — На неї повіяло кров’ю. Саме її прагне ця жінка».

Диван був білосніжний, і Фрост не одразу сів, наче боявся замастити оббивку. Та Джейн навіть не глянула, всілась у мокрих від снігу штанах і зосередилася на О’Доннел.

— Жертвою стала жінка двадцяти восьми років, — сказала вона. — Її вбили сьогодні вночі, близько опівночі.

— Підозрювані?

— Нікого не заарештовували.

— То ви не знаєте, хто вбивця.

— Я кажу, що ми нікого не заарештовували. Наразі йдемо за зачіпками.

— І я — одна з них.

— Хтось телефонував вам із дому жертви. Це цілком міг бути злочинець.

— І для чого йому, якщо припустити, що це «він», говорити зі мною?

Ріццолі подалася вперед.

— Ми обидві знаємо для чого, докторко. Бо ви цим заробляєте. Певно, маєте непоганий фан-клуб з убивць, які вважають себе вашими друзями. Знаєте, ви ж знаменитість поміж душогубців. Пані мозкоправ, яка спілкується з потворами.

— Я намагаюсь їх зрозуміти, от і все. Вивчаю їх.

— Ви їх захищаєте.

— Я нейропсихіатр. Значно краще кваліфікована давати свідчення в суді, ніж більшість свідків-експертів. Не кожному вбивці місце за ґратами. Серед них є дуже скривджені люди.

— Так, вашу теорію я знаю. Дайте хлопчині по голові, попсуйте лобові частки мозку, і він не нестиме жодної відповідальності за те, що скоїть після цього. Може вбити жінку, розрубати її на частини, а ви однаково захищатимете його в суді.

— То ось що сталося з жертвою? — Обличчя О’Доннел стало неприємно бадьорим, очі хижо загорілися. — Її розчленували?

— А чого ви питаєте?

— Просто хотіла б знати.

— Професійна допитливість?

О’Доннел відкинулася на спинку крісла.

— Детективе Ріццолі, я опитала чимало вбивць. З роками склала повну статистику мотивів, методів, схем. Тому — так, це професійна допитливість.

Вона помовчала й додала:

— Розчленування трапляється не так уже й рідко. Особливо коли це допомагає позбутися жертви.

— Цього разу все було не так.

— Ви точно знаєте?

— Це очевидно.

— То він виставив напоказ частини тіла? Зробив постановку?

— А що? Маєте хворих на голову дружків, які таке люблять? Не хочете поділитись іменами? Вони ж вам пишуть, правда? Ваше ім’я відоме — докторка, яка любить подробиці.

— Якщо й пишуть, то зазвичай анонімно. Імен своїх не називають.

— Але листи ви отримуєте, — зауважив Фрост.

— Люди зі мною зв’язуються.

— Убивці.

— Або вигадники. Неможливо визначити, правду вони говорять чи ні.

— Гадаєте, деякі з них просто діляться фантазіями?

— І напевно ніколи їх не втілюватимуть. Вони просто потребують вираження своїх неприйнятних бажань. Усі ми маємо такі. Навіть найлагідніший чоловік часом мріє про те, що волів би робити з жінками, про збочені речі, якими ніколи не наважиться поділитися. Б’юся об заклад, детективе Фросте, навіть ви плекаєте кілька неналежних фантазій.

Вона не зводила з нього очей: цей погляд мав змусити його почуватися незатишно. Фрост, до його честі, навіть не зашарівся.

— Хтось писав вам про фантазії, пов’язані з розчленуванням? — запитав він.

— Останнім часом — ні.

— Але писали ж?

— Як я вже казала, розчленування — не така вже рідкість.

— У фантазіях чи в реальності?

— І так, і так.

Втрутилася Джейн:

— Хто писав вам про свої фантазії, докторко О’Доннел?

Жінка спокійно зустріла її погляд.

— Листування конфіденційне. Саме тому вони знають, що можуть поділитися зі мною таємницями, розповісти про свої жадання й фантазії.

— Ці люди вам телефонують?

— Нечасто.

— І ви з ними розмовляєте?

— Я їх не уникаю.

— У вас є список цих людей?

— Не те щоб список. Навіть не пам’ятаю, коли це було востаннє.

— Це було сьогодні вночі.

— Ну, мене не було вдома, щоб відповісти.

— О другій ночі вас теж не було вдома, — зазначив Фрост. — Ми телефонували, спрацював автовідповідач.

— Де ви були вночі? — спитала Джейн.

О’Доннел знизала плечима:

— Не вдома.

— О другій ночі на Святвечір?

— Я була з друзями.

— О котрій ви повернулися?

— Десь о пів на третю.

— Це, певно, дуже хороші друзі. Не хочете поділитись їхніми іменами?

— Не хочу.

— Чому?

— Чому я не хочу порушення свого права на приватність? Я справді мушу відповідати на це запитання?

— Ми розслідуємо вбивство. Цієї ночі було жорстоко вбито жінку. Місце злочину було чи не найбрутальнішим з тих, які я взагалі бачила.

— І ви хочете знати моє алібі.

— Просто цікаво, чому ви не хочете розповісти.

— То мене підозрюють? Чи ви лишень прагнете показати мені, хто тут головна?

— Ви не підозрювана. Наразі.

— Тоді я не зобов’язана взагалі з вами говорити. — Господиня різко підвелася й рушила до дверей. — Я вас проведу.

Фрост теж почав підводитися, тоді побачив, що напарниця сидить нерухомо, і знову опустився на диван.

Джейн сказала:

— Якби вам було не начхати на жертву, якби ви тільки бачили, що він зробив з Лорі-Енн Такер…

О’Доннел розвернулася до неї.

— То, може, ви мені розповісте? Що саме з нею зробили?

— Хочете подробиць, чи не так?

— Це галузь моїх досліджень. Я мушу знати подробиці. — Вона підійшла до Джейн. — Це допомагає мені зрозуміти.

«Або ж просто тебе заводить. Тому ти раптом стала така зацікавлена. Навіть нетерпляча».

— Ви сказали, що її розчленували, — мовила О’Доннел. — Голову було відрубано?

— Ріццолі, — застережливо озвався Фрост.

Але Джейн не мала нічого говорити: О’Доннел уже дійшла власних висновків.

— Голова — дуже потужний символ. Такий особистісний. Індивідуальний. — Вона підійшла ближче, граційна, мов хижачка. — Він забрав її з собою, як трофей? На згадку про вбивство?

— Скажіть, де ви були сьогодні вночі.

— Або ж залишив на місці злочину? Там, де вона спричинила б максимальний шок? Де її неможливо було б пропустити? Може, на кухонному столі? Чи на видноті на підлозі?