Клуб «Мефісто»

— Обов’язково туди заходити?

— Та вони нічого вам не зроблять. Тільки пальто тримайте, бо люблять пожувати всяке.

«Будьте хорошими кізками, — думала Джейн, заходячи до загону, який зачинили за нею. — Не треба жувати копа». Вона пробиралася по соломі, намагаючись не забруднити взуття. Тварини дивилися на неї холодними бездушними очима. Востаннє таку близькість з козами вона мала в другому класі, на екскурсії до контактного зоопарку. Тоді вона глянула на козу, коза глянула на неї, і наступної миті Джейн уже лежала на землі, а однокласники реготали з неї. Вона не довіряла цим звірам, і вони, вочевидь, не довіряли їй і трималися на відстані, поки вона йшла через загін.

— Ось, — сказала місіс Бонгерс, світячи на стіну. — Це частина.

Ріццолі присунулася ближче, не зводячи очей із символів, глибоко врізаних у дерев’яні дошки. Три голгофські хрести. Але це була спотворена версія: хрести були перевернуті.

— Тут ще трохи, — озвалася місіс Бонгерс і перевела промінь вище, показуючи більше хрестів на стіні. — Щоб вирізати їх, він мусив видертися на в’язанки сіна. Стільки зусиль. А здавалося б, цим бісовим малим є чим зайнятися.

— Чому ви вважаєте, що то були діти?

— А хто ж іще? Було літо, їм було нудно. Немає чого робити, тільки бігати довкола й різати стіни. Хіба ще ті дивні амулети на деревах розвішувати.

Джейн подивилася на неї.

— Які амулети?

— Ляльки з галузок, всякі такі моторошні штуки. У шерифа з цього тільки сміялися, але мені було неприємно бачити таке поміж гілок. — Місіс Бонгерс перевела промінь на один із символів. — Ось, таке щось.

То була фігура людини з паличок, начебто з мечем у руці. Під нею було вирізано: RXX–VII.

— Хай що воно означає, — завважила жінка.

Джейн розвернулася до неї.

— У поліційній колонці писали, що одна з ваших кіз тієї ночі зникла. Вдалось її повернути?

— Ми її так і не знайшли.

— Жодного сліду?

— Ну, знаєте, тут дикі пси зграями бігають. Вони б усе підчистили.

«Але це зробив не пес», — подумала детектив, повертаючись до вирізьблених символів. Раптом задзвонив її мобільний, і кози переляканою купою чкурнули на інший бік загону.

— Перепрошую, — вибачилася Джейн і дістала з кишені мобільний, здивована тим, що тут узагалі був сигнал. — Ріццолі.

— Я старався як міг, — сказав Фрост.

— Чому це скидається на початок вибачення?

— Бо мені не щастить з пошуками Лілі Сол. Здається, вона чимало переміщується. Ми знаємо, що принаймні вісім місяців вона провела в Італії. Маємо записи про зняття в цей період готівки в банкоматах у Римі, Флоренції та Сорренто. Але вона не надто часто користується кредиткою.

— Вісім місяців туризму? Звідки в неї на це кошти?

— Вона економить. Тобто сильно економить. Зупиняється лише в найдешевших готелях. Плюс, можливо, нелегально підробляє. Відомо, що вона трохи працювала у Флоренції — допомагала куратору в музеї.

— Вона має для цього освіту?

— У коледжі вивчала античність. І поки вчилася, працювала на розкопках в Італії, у місці під назвою Пестум.

— Якого біса ми не можемо її знайти?

— Здається мені, що вона цього не хоче.

— Гаразд. Що там з її кузеном, Домініком Солом?

— О. Тут маємо справжню проблему.

— То сьогодні я від тебе хороших новин не дочекаюся?

— Маю копію його особової справи з Патнемської академії — це школа-інтернат у Коннектикуті. Він учився там близько шести місяців, у десятому класі.

— Скільки це йому було? П’ятнадцять, шістнадцять?

— П’ятнадцять. Він закінчив клас і мав повернутися наступної осені. Але не повернувся.

— Це після літа, яке він провів з родиною Солів, у П’юриті.

— Саме так. У хлопця тоді помер батько, тож лікар Сол узяв його на літо до себе. Коли у вересні він не повернувся до навчання, академія намагалася його знайти. Зрештою їм наді­йшов лист від його матері, яка забрала його зі школи.

— І де він учився після того?

— Ми не знаємо. У Патнемській академії кажуть, що запиту на його справу не отримували. Це останній запис про нього, який я зміг знайти.

— А його мати? Де вона?

— Навіть не здогадуюся. Про цю жінку взагалі нічого не можу знайти. У школі ніхто її не бачив, мають лише листа, підписаного Маргарет Сол.

— Ці люди схожі на привидів. Його кузина. Його мати.

— Утім, я маю шкільне фото Домініка. Не знаю, чи зараз воно стане в пригоді: йому тоді було лише п’ятнадцять.

— І який він на вигляд?

— Дуже симпатичний парубок. Білявий, синьоокий. І в школі кажуть — обдарований до геніальності. Вочевидь, розумник. Але є й нотатка про те, що друзів він, здається, не мав.

Джейн дивилася, як місіс Бонгерс заспокоювала кіз. Вона горнулася до них, воркотала в тому ж затіненому хліві, де дванадцять років тому хтось вирізав дивні символи на стіні — хтось, хто міг легко перейти до різьблення на жінках.

— Є ще дещо цікаве, — вів далі Фрост. — Я зараз дивлюся на його вступну анкету.

— І що там?

— Там є окремий розділ про особливі нюанси, заповнений його батьком. Той пише, що Домінік уперше вчитиметься в американській школі, бо більшу частину життя провів за кордоном.

— За кордоном? — Джейн відчула, як серце забилося швидше. — Де саме?

— У Єгипті, Туреччині. — Фрост зробив паузу й вагомо додав: — Та на Кіпрі.

Ріццолі знову перевела погляд на стіну хліву, на вирізьблене там RXX–VII.

— Ти зараз де? — запитала вона.

— Вдома.

— Маєш Біблію?

— А що?

— Треба, щоб ти дещо перевірив.

— Зараз, спитаю Еліс, де вона.

Джейн почула, як він гукає дружину, тоді пролунали кроки, і Фрост спитав:

— Версія короля Якова годиться?

— Цілком. Тепер глянь зміст і скажи, які частини починаються з літери R.

— Старий чи Новий Завіт?

— Обидва.

У слухавці зашурхотіли сторінки.

— Є Книга Рути. Послання до Римлян. І Одкровення Йоанна Богослова[13].

— Знайди в кожній двадцятий розділ, сьомий вірш.

— Зараз подивлюся. У Книзі Рути двадцятого розділу немає, їх лише чотири.

— Послання до Римлян?

— Закінчується шістнадцятим розділом.

— А Одкровення?

— Зажди. — Знову шурхіт сторінок. — Ось. Одкровення, розділ двадцятий, вірш сьомий. «А коли скінчиться тисяча років… — Фрост замовк, а коли заговорив знову, голос його був дуже тихий, — буде випущений сатана з темниці своєї».

Джейн відчувала, як у неї калатає серце. Вона вдивилась у стіну хліва, на вирізьблену фігурку з мечем. «Це не меч. Це коса».

— Ріццолі? — гукнув її Фрост.

— Здається, ми знаємо ім’я нашого вбивці, — відповіла вона.

31

Під базилікою Святого Климента гуркотіла вода, відлунюючи в чорноті. Лілі посвітила ліхтариком крізь залізні ґрати, що загороджували вхід до тунелю, — промінь відкрив старі цегляні стіни й слабкий блиск потоку далеко внизу.

— Під цією базилікою є підземне озеро, — сказала вона. — А тут видно підземну річку, яка ніколи не зупиняє свого потоку. Під Римом ховається інший світ, підземний край тунелів та катакомб.

Вона кинула погляд на лиця, що дивилися на неї з мороку.

— Коли повернетеся на поверхню, коли ходитимете вулицями міста, подумайте про це, про темні й потайні місця просто у вас під ногами.

— А можна подивитися на річку? — спитала одна з жінок.

— Авжеж. Я потримаю ліхтарик, а ви всі можете зазирнути крізь ґрати.

Туристи по одному втискалися поруч із Лілі, щоб зазирнути до тунелю. Насправді там не було на що дивитися. Але якщо вже приїхав аж до Рима, можливо, єдиний раз за все життя, маєш обов’язок побачити все. Сьогодні людей у групі було небагато — двоє американців, двоє британців, пара німців. Не надто приголомшлива здобич — чайових буде небагато. Але на що ще очікувати холодного січневого четверга? Група Лілі наразі була єдиною в лабіринті, і вона їх не підганяла, чекаючи, поки кожен не притиснеться до металевих ґрат, поки всі плащі не прошурхають повз неї. З тунелю долинуло вологе повітря із затхлим запахом цвілі й мокрого каменю — запахом минувшини.

13

Book of Ruth; Romans; Revelation (англ.).