Клуб «Мефісто»

— Останній мисливець на демонів, — промовила Мора.

— Я вас зовсім не переконав, чи не так?

— Є те, чого я не розумію. Убити людину не так уже й важко. Якщо ви ціль, чому вони просто не вб’ють вас? Ви не переховуєтеся. Потрібен лише постріл у ваше вікно, бомба у вашому авто. Для чого вести дурнуваті ігри з мушлями? Навіщо попереджати вас про те, що вас помічено?

— Я не знаю.

— Бачите, це не логічно.

— Бачу.

— І однаково думаєте, що ці вбивства крутяться навколо фонду «Мефісто».

Сансоне зітхнув.

— Я й не намагатимуся вас переконати. Просто хочу, щоб ви припустили ймовірність того, що я розповів вам правду.

— Про всесвітнє братерство нефілімів? Про те, що тільки фонд «Мефісто» знає про цю змову, і ніхто більше?

— Нас починають чути.

— Що ви робитимете для свого захисту? Зарядите пістолет срібними кулями?

— Я знайду Лілі Сол.

Мора спохмурніла.

— Ту дочку?

— Вам не здається дивним те, що ніхто не знає, де вона? Ніхто не може її знайти? — Він подивився на докторку Айлс. — Лілі щось знає.

— Чому ви так вважаєте?

— Бо вона не хоче, щоб її знайшли.

— Гадаю, мені варто зайти з вами, — сказав Сансоне. — Просто переконатися, що все гаразд.

Вони припаркувалися біля її будинку, і крізь завіси у вітальні Мора бачила світло гірлянд, які ввімкнулися за автоматичним таймером. Учора перед виїздом вона змила написи з дверей. І тепер, дивлячись крізь морок, питала себе, чи не з’явилися там нові, яких поки не видно, чи не ховаються в тінях нові погрози.

— Я теж думаю, що так буде краще, — визнала жінка.

Сансоне дістав ліхтарик з ящичка для рукавиць, і вони вийшли з автомобіля. Обоє мовчали, зосередившись натомість на тому, що їх оточувало, — на темній вулиці, далекому шурхоті шин на дорозі. Чоловік зупинився на тротуарі, немов намагаючись відчути щось поки невидиме. Вони піднялися на ґанок, і він увімкнув ліхтарика, щоб оглянути двері.

Вони були чисті.

У будинку дзвонив телефон. «Деніел?» Мора відімкнула двері, увійшла. За лічені секунди набрала код на панелі й вимкнула сигналізацію, але поки дісталася до телефона, той замовк. Натиснувши на кнопку перегляду історії дзвінків, вона впізнала номер його мобільного. Страшенно захотілося зняти слухавку й перетелефонувати йому. Але поруч із нею у вітальні стояв Сансоне.

— Що скажете, усе гаразд?

Докторка Айлс стримано кивнула.

— Усе добре.

— Може, оглянете дім, поки я ще тут?

— Авжеж, — погодилася вона й пішла далі коридором.

Сансоне йшов за нею, і вона відчувала на спині його погляд. Чи він прочитав усе на її обличчі? Упізнав погляд зголоднілої за любов’ю жінки? Мора ходила від кімнати до кімнати, перевіряла вікна, смикала двері. Усе було надійно. Варто було б запропонувати йому кави, суто з гостинності: він же був такий люб’язний, довіз її додому. Але настрій був не гостинний.

На її полегшення, Сансоне й сам не хотів залишатися, розвернувся, щоб піти.

— Зайду до вас зранку, — мовив він.

— Зі мною все буде гаразд.

— Мусите бути обачною, Моро. Як і всі ми.

«Але я не одна з вас, — подумала вона. — І ніколи не хотіла нею бути».

У двері подзвонили. Вони перезирнулися.

Сансоне тихо сказав:

— Може, подивитеся, хто там?

Мора набрала повітря й вийшла до передпокою. Кинула один погляд у вікно й негайно відчинила. Навіть подих холоду не зігнав рум’янця з її щік, коли до будинку ввійшов Деніел, простягаючи до неї руки. А тоді побачив іншого чоловіка й завмер.

Сансоне вправно порушив тишу.

— Ви, певно, отець Брофі, — мовив він, простягаючи руку. — Я Ентоні Сансоне. Бачив вас нещодавно біля будинку докторки О’Доннел, коли ви приїздили по Мору.

Деніел кивнув.

— Чув про вас.

Чоловіки потисли один одному руки, стримано й сторожко. Тоді Сансоне вистачило тактовності попрощатися.

— Увімкніть сигналізацію, — нагадав він Морі.

— Обов’язково.

Перш ніж вийти з будинку, він кинув останній оцінливий погляд на Брофі. Сансоне не був сліпим чи нерозумним, напевно, здогадувався, що священник робить у неї вдома.

— Добраніч, — мовив він і пішов.

Мора замкнула двері.

— Я так скучила, — сказала, зробивши крок в обійми Деніела.

— Це був дуже довгий день, — пробубонів той.

— Я тільки про те й думала, як би скоріше дістатися додому. Побути з тобою.

— Я теж лише про це думав. Пробач, що так з’явився, заскочив тебе зненацька. Але мусив заїхати.

— Такі несподіванки я люблю.

— Думав, ти повернешся значно раніше.

— Ми в дорозі зупинилися на вечерю.

— Знаєш, я хвилювався. Через те що ти їдеш додому з ним.

— Тут немає чого хвилюватися. — Вона відступила на крок, усміхнулася. — Давай своє пальто.

Але Деніел не поворухнувся.

— Що ти дізналася про нього після проведеного разом дня?

— Гадаю, це просто ексцентрична людина, яка має чимало грошей. І дуже дивне хобі.

— Пошук у всьому сатанинства? Для мене це трохи більше, ніж просто «дивно».

— Насправді дивно те, що він зміг зібрати навколо себе тих, хто вірить у те саме.

— Тебе це не турбує? Його зосередженість на темній стороні? Те, що він насправді шукає Диявола? Ти ж знаєш, як кажуть: «Коли дивишся в безодню…»

— «Безодня дивиться в тебе». Так, знаю.

— Не варто про це забувати, Моро. Про те, як легко темрява спокушає нас.

Жінка засміялася.

— Це скидається на цитату з твоєї недільної проповіді.

— Я кажу серйозно. Ти надто мало знаєш про цього чоловіка.

«Я знаю, що ти хвилюєшся через нього. І ревнуєш».

Мора торкнулася його обличчя.

— Годі вже говорити про нього. Він неважливий. Ну ж бо, дай мені своє пальто.

Та Деніел навіть не потягнувся до ґудзиків. Тільки тоді вона зрозуміла.

— Ти не залишишся.

Він зітхнув.

— Не можу. Пробач.

— То навіщо приїхав?

— Кажу ж, я хвилювався. Хотів переконатися, що ти безпечно дісталася додому.

— Навіть на годину-дві не можеш лишитися?

— Я хотів би. Але мене в останню мить відправили на конференцію в Провіденсі. Мушу їхати туди сьогодні ж.

«Відправили». Вона не могла з цим змагатися. Авжеж, його життям керувала церква. Вони ним володіли.

Деніел обійняв її, тепло дихнув у волосся.

— Поїхали якось звідси, — пробуркотів він. — Подалі від міста.

«Туди, де нас ніхто не знає».

Поки він ішов до машини, Мора стояла з відчиненими дверима й холод повз до будинку, обтікаючи її. Навіть коли Деніел поїхав, вона залишилася на порозі, не зважаючи на жорстокий вітер. Це її покарання за те, що вона його хоче. Саме цього від них вимагає церква. Окремі ліжка, окремі життя. Невже Диявол міг бути жорстокішим?

«Якби я могла, то продала б душу Сатані за твоє кохання».

30

Місіс Кора Бонгерс налягла на двері хліву всією своєю знач­ною вагою, і вони зі змученим стогоном відчинилися. З темряви всередині долинуло знервоване козяче мекання, і Джейн відчула тваринний запах вологої соломи й худоби.

— Не знаю, що ви зараз там роздивитеся, — сказала місіс Бонгерс, підсвічуючи ліхтарем хлів. — Шкода, що не отримала повідомлення раніше, коли було ще світло.

Ріццолі ввімкнула власний ліхтарик.

— Цього має вистачити. Я просто хочу побачити позначки, якщо вони ще збереглися.

— О, збереглися. Збіса дратували мого чоловіка щоразу, як він сюди заходив і бачив їх. Я все йому казала, щоб зафарбував і припинив скаржитися. А він казав, що лютуватиме ще більше, якщо муситиме фарбувати хлів ізсередини. Наче спеціальний козячий ремонт.

Жінка ввійшла до хліву, топчучи важкими черевиками земляну підлогу, вкриту соломою. Коротка дорога від будинку виснажила її, і вона зупинилася, голосно й важко дихаючи, спрямувала промінь світла на дерев’яний загін, де збилися на купу з десяток кіз.

— Знаєте, вони досі за ним скучають. О, Ібен увесь час скаржився через те, скільки з ними клопоту — доїти щоранку. Але він любив цих дівчаток. Його вже півроку немає, а вони ніяк не звикнуть, що їх доїть хтось інший. — Місіс Бонгерс зняла засув і зиркнула на Джейн, яка трималася позаду. — Ви ж не боїтеся кіз, га?