Клуб «Мефісто»

— Невже нічого так і не знайшли?

— О, знахідок було чимало. Будинок старий, час від часу заселений останні сімдесят років. У всіх кімнатах було чимало волосся та волокон. Але знайшли дещо дивне. Ходімо, покажу вам решту будинку.

Вони вийшли назад у коридор, і Джуревич показав на інші двері.

— Там іще спальня. Багато пилу, трохи котячої шерсті, але нічого цікавого.

Він рушив далі коридором, повз іще одну спальню, повз ванну з чорно-білими кахлями, не надаючи їм уваги, і зупинився біля останніх дверей.

— Ось, — сказав. — Ця кімната виявилася дуже цікавою.

Мора вловила зловісну нотку в його голосі, але коли ввійшла до спальні, нічого тривожного не побачила — просто кімната, без меблів, з порожніми стінами. Тут підлога була в значно кращому стані, ніж у решті будинку, дерев’яні дошки нещодавно зазнали обробки. Два голі вікна виходили на вкритий деревами схил пагорба, що спускався до нині замерзлого озера.

— І що робить її такою цікавою? — спитала Ріццолі.

— Те, що ми знайшли на підлозі.

— Я нічого не бачу.

— Воно проявилося після люмінолу. Криміналісти оглянули весь будинок, шукали, куди вбивця міг занести сліди крові, — може, десь лишилося те, чого не видно в інших кімнатах. Нечіткі сліди були в коридорі, на сходах і в передпокої, непомітні для неозброєного ока. Так ми зрозуміли, що він дійсно прибрав за собою, виходячи з будинку. Але кров насправді не сховаєш. Варто побризкати люмінолом, і все підсвітиться. — Джуревич опустив погляд на підлогу. — І ось тут світилося все.

— Ще відбитки взуття? — мовила Джейн.

— І не тільки. Наче хвиля крові прокотилася всією кімнатою, виплеснулася на стіну. Її видно в щілинах між дошками. От на тій стіні були великі мазки: хтось намагався її змити, але не зміг. Хоча зараз її не видно, тут усе в крові. Ми стояли, дивилися, як сяє ця клята кімната, і, скажу вам, вона нас до біса налякала. Бо коли ми вимкнули світло, вона мала такий же вигляд, як і зараз. Нічого. Ані сліду крові, помітного неозброєним оком.

Сансоне дивився на стіни, наче намагався побачити в них це шоківне відлуння смерті. Тоді опустив погляд до підлоги з гладенько зачищеними дошками.

— Ця кров не може бути свіжою, — тихо проговорив він. — У цьому будинку сталося щось іще.

Мора пригадала табличку «Продається», майже поховану в снігу біля підніжжя пагорба. Подумала про пошарпану обшивку, про фарбу, що вже відлущувалася. Чому такий прекрасний дім полишили на багато років?

— Тому ніхто його й не купує, — мовила вона.

Джуревич кивнув.

— Це було років дванадцять тому, саме перед тим, як я приїхав до цього регіону. Дізнався тільки від рієлторки. Їй не хотілося це оприлюднювати, бо ж будинок досі продається, але інакше це було б приховування інформації. Невеличка деталь, про яку волів би знати будь-який потенційний покупець. І яка відлякує їх усіх.

Докторка Айлс подивилася на підлогу, на щілини й проміжки між дошками, які ховали невидиму їй кров.

— Хто тут помер?

— У цій кімнаті сталося самогубство. Але якщо подумати про все інше, що в цьому будинку було, здається, вся ця клята будівля проклята.

— Були й інші смерті?

Джуревич кивнув.

— Тут на той час жила родина — лікар з дружиною, син та дочка. Плюс небіж, який проводив з ними літо. Всі кажуть, що Соли були хорошими людьми: дружна родина, багато друзів.

«Усе не так, як здається, — подумала Мора. — Усе завжди не так».

— Першим загинув їхній одинадцятирічний син. Страшний нещасний випадок. Малий пішов до озера рибалити й не повернувся додому. Вони вирішили, що він міг упасти у воду й запанікував. Тіло знайшли наступного дня. Відтоді ставало тільки гірше. За тиждень мати падає зі сходів і ламає шию. Вона була на заспокійливому, вирішили, що втратила рівновагу.

— Цікавий збіг, — завважив Сансоне.

— Який?

— Чи не так померла тітка Сари Пармлі? Теж падіння зі сходів, зламана шия?

Джуревич помовчав.

— Так. Я про це не подумав. Але ж просто збіг, еге ж?

— Ви не розповіли про самогубство, — нагадала Ріццолі.

Джуревич кивнув.

— Чоловік. Подумайте тільки, як він страждав. Спочатку тоне син. Тоді дружина падає зі сходів. Тож через два дні він бере пістолет, сідає тут, у своїй спальні, й розносить собі голову. — Коп глянув на підлогу. — Це його кров. Подумайте лишень. Цілої родини майже не стало за кілька тижнів.

— А що сталося з дочкою? — запитала Джейн.

— Переїхала до друзів. За рік закінчила школу й поїхала з міста.

— Це вона власниця будинку?

— Так, він досі записаний на її ім’я. Вона всі ці роки намагалася його позбутися. Рієлторка каже, що було кілька охочих, але, почувши про те, що тут сталося, вони зникали. А ви оселилися б у такому будинку? Мене й за гроші не заманиш. Прокляте місце. Це практично відчувається, від самого порога.

Докторка Айлс роззирнулась і здригнулася.

— Якщо бувають будинки з привидами, то це один із них.

— Abyssus abyssum invocat, — тихо повторив Сансоне. — Тепер ці слова набувають іншого значення.

Усі подивилися на нього.

— Якого? — спитав Джуревич.

— Ось чому він обрав для вбивства це місце. Він знав історію будинку, знав, що тут було, і це його вабило. Можна сказати, як двері до іншого виміру. Чи до прірви. У світі є темні місця, злі місця, які можна назвати лише проклятими.

Джейн тривожно засміялася.

— І ви справді в це вірите?

— Не має значення, у що я вірю. Але якщо в це вірить наш убивця, то цей дім було обрано, бо він кликав його. «Безодня кличе до безодні».

— От же ж, — сказав Джуревич. — У мене через вас сироти по шкірі.

Він подивився на порожні стіни й здригнувся, наче відчув холод.

— Знаєте, що я думаю? Варто спалити цей будинок, геть-начисто. Людина при тямі його ніколи не купить.

— Ви сказали, тут жила родина лікаря, — мовила Ріццолі.

— Все так. Соли.

— І з ними проводив літо небіж.

Коп кивнув.

— П’ятнадцятилітній малий.

— А з ним що сталося? Після всіх цих трагедій?

— Рієлторка розповіла, що хлопець скоро після того залишив П’юриті. По нього приїхала мати.

— Щось іще про нього відомо?

— Не забувайте, це було дванадцять років тому. Ніхто його, по суті, не знав, він тільки на літо приїхав. — Джуревич помовчав. — Я знаю, про що ви думаєте. Тепер йому має бути вже двадцять сім. І він знає, що тут відбулося.

— А ще може мати ключа від парадних дверей, — додала Джейн. — Як нам більше про нього дізнатися?

— Гадаю, хіба що від кузини. Власниці будинку, Лілі Сол.

— Але ви не знаєте, як її знайти.

— Рієлторка намагалася.

— Я хотіла б переглянути поліційні звіти про родину Солів, — мовила Джейн. — Гадаю, щодо всіх смертей велися розслідування.

— Зателефоную до відділку, вам усе скопіюють. Можете забрати, як їхатимете з міста. Повертаєтеся до Бостона сьогодні?

— Планували сьогодні, після обіду.

— Спробуємо все підготувати. Раджу завітати до кафе «Роксенн» — чудові клубні сандвічі з індичкою. Саме через дорогу від нас.

— Вистачить часу зробити всі копії?

— У досьє не так багато документів окрім результатів розтину й звітів шерифа. У всіх трьох випадках причина смерті була доволі очевидна.

Сансоне стояв біля вікна й дивився надвір. Тепер він повернувся до Джуревича.

— Як називається ваша місцева газета?

— Практично всі події округу Шенанго висвітлює «Івнінг Сан», їхня контора в Норвічі. — Джуревич глянув на годинника. — Ну, більше немає чого вам тут показувати.

Надворі вони стояли під жалким вітром, поки коп замикав вхідні двері, добряче посмикавши їх, щоб переконатися, що все гаразд.

— Якщо з нашого боку станеться прорив, — звернувся він до Джейн, — я вам зателефоную. Але думаю, вбивця — ваша здобич.

Він застібнув куртку, вдягнув рукавиці.

— Тепер він бавиться на вашому майданчику.

28

— Приїздить у своєму крутому авто, і його запрошують просто на місце вбивства, — говорила Ріццолі, вимахуючи картоплею фрі в бік Мори. — От що це таке? Які в Сансоне знайомці в департаменті юстиції? Навіть Гебріел не зміг розкопати.