Клуб «Мефісто»

Джуревич махнув на сходи.

— Зараз не видно, але люмінол виявив на сходинках та в передпокої численні розмазані плями крові. Здається, коли він ішов, то витер усе за собою, тож відбитки взуття доволі невиразні.

— Увесь будинок обробили люмінолом? — запитала Джейн.

— Люмінолом, ультрафіолетом, позмінним освітленням. Перевірили всі кімнати. Ті двері ведуть до кухні та їдальні, за вітальнею є кабінет. Окрім слідів тут, у передпокої, на першому поверсі не було нічого цікавого. — Він знову розвернувся до сходів. — Усе відбувалося нагорі.

— Ви сказали, будинок стояв порожній, — мовив Сансоне. — Як убивця зміг увійти? Були ознаки зламу?

— Ні, сер. Вікна були міцно зачинені. І рієлторка присягалася, що завжди замикає двері, коли йде звідси.

— Хто має ключ?

— Ну, вона. І каже, що він постійно в неї в кабінеті.

— Замок старий?

— Та я не знаю. Років двадцять.

— Припускаю, власниця будинку так само має ключ.

— Вона не поверталася до П’юриті вже багато років. Чув, живе десь у Європі. Ми не змогли її знайти. — Джуревич кивнув на накриті меблі. — Тут на всьому товстий шар пороху. Помітно, що тут давно ніхто не жив. А шкода. Такий солідний будинок і століття може витримати, а цей стоїть порожній. Доглядач раз на місяць заходить, перевіряє. Так тіло і зна­йшов. Побачив надворі авто, яке орендувала Сара Пармлі, а тоді помітив, що двері незамкнені.

— Доглядача перевірили? — запитала Ріццолі.

— Ми його не підозрюємо.

— Чому?

— Ну, почнемо з того, що йому сімдесят один рік. І три тижні тому він виписався з лікарні. Простату оперували. — Джуревич глянув на Сансоне. — Бачите, що на чоловіків чекає?

— Отже, маємо кілька запитань без відповідей, — підсумував той. — Хто відімкнув двері? Чому жертва взагалі сюди приїхала?

— Будинок продається, — мовила Мора. — Може, вона побачила табличку. Приїхала глянути з цікавості.

— Це все самі припущення, — відповів Джуревич. — Ми багато про це говорили, і те, чому вона сюди приїхала, залишається загадкою.

— Розкажіть нам про Сару Пармлі, — попросив Сансоне.

— Виросла в П’юриті, закінчила місцеву школу. Але так само, як багато інших дітлахів, не знайшла тут нічого для себе, тож переїхала до Каліфорнії. Повернулася до містечка тільки через тітчину смерть.

— Від чого померла тітка? — запитав Сансоне.

— О, нещасний випадок. Скотилася зі сходів, зламала шию. Тож Сара прилетіла на панахиду. Зупинилася в мотелі поблизу, виписалася на наступний день після похорону. Саме тоді її й бачили востаннє, аж до суботи, коли доглядач знайшов тут її авто. — Джуревич знову подивився на сходи. — Покажу вам кімнату.

Він пішов першим. На півдорозі зупинився, вказав на стіну.

— Це було перше, що ми помітили, — сказав. — Оцей хрест. Той же символ, який він вирізав у неї на тілі. Здається, намальований якоюсь червоною крейдою.

Докторка Айлс подивилася на символ і відчула, як заніміли пальці в рукавицях.

— Цей хрест перевернутий.

— Нагорі їх більше, — завважив Джуревич. — Значно більше.

Піднімаючись на другий поверх, вони бачили дедалі більше хрестів на стінах. Спочатку їх було небагато. А тоді, у похмурому коридорі другого поверху, хрести розмножилися, схожі на лютих паразитів, роїлися на стінах, ближче до дверей.

— Ось тут стає зовсім погано, — попередив коп.

Від цього попередження Мора завагалася на порозі. Навіть коли ввійшли інші, вона стояла там, готуючись до того, що чекало по той бік дверей.

А тоді вступила в кімнату жахів.

Її увагу привернуло не висохле озеро крові на підлозі, а відбитки рук, що вкривали всі стіни, наче безліч загублених душ лишили свої криваві підписи, проходячи крізь кімнату.

— Це все — відбитки однієї руки, — мовив Джуревич. — Ідентична долоня, ідентичні лінії. Не думаю, що вбивці вистачило дурості залишити власний відбиток.

Він глянув на Ріццолі.

— Готовий битися об заклад, це все зроблено відрізаною рукою Сари Пармлі. Тією, яка з’явилася на вашому місці злочину.

— Господи, — пробелькотіла Джейн. — Він скористався її долонею, наче печаткою.

«З кров’ю замість чорнил», — подумала Мора, оглядаючи стіни. Скільки годин він провів у цій кімнаті, вмочуючи долоню в калюжу крові, притискаючи її до стіни, як діти бавляться з набором печаток? Тоді зосередилася на найближчій стіні, на написі, який затуляли відбитки руки. Підійшла ближче, вдивилась у слова, що тягнулися через стіну. То була латина, ті самі три слова знову і знову. Мора стежила за текстом, який огинав усю кімнату безперервною лінією, через кути, наче змія, що стискає своє кільце.

Abyssus abyssum invocat abyssus abyssum invocat abyssus abyssum invocat…

Раптом вона усвідомила значення цих слів і відсахнулася, похолола.

— Безодня кличе до безодні, — пробуркотів Сансоне.

Мора й не помітила, що він опинився поруч із нею.

— Це значення напису? — запитала Джейн.

— Буквальне значення. Є ще інше.

— «Безодня кличе до безодні» звучить доволі зловісно.

— Abyssus abyssum invocat — це приказка, якій щонайменше тисяча років. Вона означає «Одне зло веде до іншого».

Мора вдивилась у слова.

— Він каже нам, що це лише початок. Він лише розігрівається.

— І ці хрести… — Сансоне вказав на осине гніздо знаків, скупчених на одній стіні, наче готуючись до нападу. — Вони всі перевернуті. Це насмішка над християнством, зневага до церкви.

— Так. Нам сказали, що це сатанинський символ, — мовив Джуревич.

— Спочатку тут були намальовані слова й хрести, — зазначила Мора, не зводячи очей зі струмків крові на стіні, які почасти перекривали потік латини. Судмедекспертка читала плями, вигнуті аркою краплі артеріального фонтана. — Він не кваплячись прикрасив стіни ще до того, як убив її, як перерізав їй горло.

— Питання в тому, — сказав Джуревич, — чи він писав їх, поки вона лежала тут, чекаючи смерті. Чи кімната вже була підготовлена до вбивства, ще до прибуття жертви?

— А потім він заманив її сюди?

— Тут є свідчення підготовки. — Коп указав на підлогу, де кров зібралася в крижану калюжу. — Бачите цвяхи? Він прийшов з молотком та нейлоновою мотузкою. Так він знерухомив жертву — прив’язав за зап’ястки та щиколотки. А тоді вже міг і не поспішати.

Мора подумала про те, що вкривало тіло Сари Пармлі. Тоді подивилася на ті ж символи, намальовані на стінах червоною вохрою. Перевернуте розп’яття. Хрест Люцифера.

Заговорив Сансоне:

— Але як він її сюди заманив? Що могло привабити її до цього будинку?

— Ми знаємо, що їй телефонували в номер, — відповів Джуревич. — Того дня, коли вона виписалася з мотелю. Дзвінок перевели до неї з рецепції.

— Ви про це не казали.

— Бо ми не впевнені, що це має значення. Тобто Сара Пармлі виросла в цьому містечку, напевно знала багатьох місцевих — тих, хто міг би зателефонувати їй після похорону тітки.

— Дзвінок був місцевий?

— З автомата на заправці в Бінгемтоні.

— Туди їхати кілька годин.

— Саме так. Це одна причина, з якої ми не думаємо, що телефонував убивця.

— Є ще інша причина?

— Так. Телефонувала жінка.

— У мотелі в цьому впевнені? Минуло два тижні.

— Реєстраторка наполягає. Ми кілька разів питали.

— Зло не має статі, — завважив Сансоне.

— І яка ймовірність того, що це вчинила жінка? — запитала Ріццолі, показуючи на криваві відбитки на стіні.

— Я не відкидав би можливості того, що це жінка, — сказав Сансоне. — Чітких відбитків взуття ми не маємо.

— Я нічого не відкидаю. Просто аналізую варіанти.

— Так, це лишень варіанти.

— Скількох убивць ви вистежили особисто? — визвірилася на нього Джейн.

Він незмигно дивився на неї.

— Відповідь на це питання вас здивувала б, детективе.

Докторка Айлс розвернулася до Джуревича.

— Убивця мав провести в цьому будинку кілька годин. Мав лишити по собі якісь волосини, волокна.

— Наші криміналісти обробили всі кімнати.