Клуб «Мефісто»

— Шукаєте щось, пов’язане з релігією? — спитав італійською торговець.

Лілі глянула на його зморшкувате обличчя, де очі майже губились у складках шкіри.

— Просто дивлюся, дякую.

— Ось, тут іще є.

Він підсунув до неї коробку, у якій вона побачила сплутані чотки, дерев’яну статуетку Мадонни та старі книжки з покрученими від вологи сторінками.

— Дивіться, дивіться! Не поспішайте.

На позір нічого цікавого в коробці не було. А тоді Лілі придивилася до корінця однієї з книжок. Золотом по шкіряній обкладинці писалося: Книга Еноха.

Вона взяла її, розгорнула на першій сторінці. Англійський переклад Р. Г. Чарльза, видання 1912 року, надруковане «Окс­форд Юніверсіті Прес». Два роки тому в паризькому музеї вона роздивлялась уривок ефіопського варіанта, якому було кількасот років. Книга Еноха — старовинний текст, з апокрифів.

— Дуже стара книжка, — сказав торговець.

— Так, — пробуркотіла Лілі. — Так воно і є.

— Пишуть, 1912 рік.

«А слова ще старші», — подумала вона, проводячи пальцями по пожовклих сторінках. Цей текст з’явився за дві сотні років до народження Христа. Він оповідав про еру до Ноя та його ковчега, до Матусаїла. Гортаючи сторінки, жінка зупинилася на підкресленому абзаці:

 Злі духи вийшли з їхніх тіл, бо народжені вони від людей, і походять первинно від священних стражів; злими духами будуть вони на землі, і зватимуть їх злими духами.

— Маю й інші його речі, — сказав торговець.

Лілі підвела на нього очі.

— Чиї?

— Чоловіка, якому належала ця книжка. Це все його, — махнув він на коробки. — Він помер минулого місяця, і тепер усе це треба продати. Якщо вас таке цікавить, у мене ще одна схожа є.

Він схилився над іншим ящиком, покопирсався в ньому й виринув з тонкою книжкою в пошарпаній та брудній шкіряній обкладинці.

— Автор той самий, — сказав. — Р. Г. Чарльз.

«Не той же автор, — подумала Лілі, — але той же перекладач». Це було видання Книги ювілеїв 1913 року — ще один священний текст дохристиянської епохи. Хоча назва була їй знайома, всю книгу вона раніше не читала. Перегорнула обкладинку, і книжка розгорнулася на п’ятому вірші десятого розділу, на абзаці, так само підкресленому чорнилом:

 Знаєш ти, як стражі твої, родителі духів цих, чинили у мої дні: і цих духів, які живі, ув’язни і зв’яжи надійно у місці засудження, щоб вони не несли руйнувань сину слуги твого, Господи мій, бо ж вони зловмисні і створені на загибель.

На маргінесі тим же чорнилом було написане наступне: «Сини Сета. Дочки Каїна».

Лілі згорнула книжку й раптом помітила брунатні плями на обкладинці. «Кров?»

— Хочете купити?

Вона подивилася на торговця.

— Що сталося з цим чоловіком? Власником книжок?

— Я ж сказав. Він помер.

— Як?

Чоловік знизав плечима.

— Жив один, був дуже старий, дуже чудний. Його знайшли у квартирі під замком, а двері були підперті книжками. Він навіть вийти не міг. Божевільний, еге?

«Або нажаханий, — подумала Лілі, — тим, що могло ввійти».

— Хорошу ціну прошу. Хочете?

Вона подивилася на другу книжку, думаючи про її власника, який лежав мертвий, забарикадувавшись у своїй захаращеній квартирі, і майже відчула, як від сторінок повіяло смородом мертвої плоті. Їй хотілося знати, чому він написав ці слова й чи тільки їх він написав.

— П’ять євро, — запропонував торговець.

Цього разу вона не стала торгуватися, просто заплатила, скільки він просив, і пішла геть з книжкою.

Коли Лілі піднімалася вогкими сходами до своєї квартирки, дощ уже періщив. Увесь день лило, тож вона сиділа біля вікна в цьому сірому водянистому світлі й читала. Вона читала про Сета. Третій син Адама, Сет, породив Еноса, який породив Кенана. Від цього високого роду згодом пішли патріархи Яред та Енох, Матусаїл та Ной. Однак із цього ж роду постали й збочені, злі сини, які парувалися з дочками вбивчого пращура.

З дочками Каїна.

Лілі зупинилася на ще одному підкресленому абзаці, на словах, давно позначених чоловіком, чий привид, здається, майорів за її плечем, прагнучи поділитися таємницями, прошепотіти їй застереження.

 І неправда зросла на землі, і всяка плоть спотворила свій шлях, рівною мірою люди, і худоба, і звірі, і птахи, і все, що ходить землею; усі вони спотворили шляхи свої та порядки свої, і почали пожирати одне одного, і неправда зросла на землі, і усі помисли усіх людей так зробилися злими повсякчас.

Світло дня згасало. Лілі просиділа так довго, що ноги заніміли. Дощ калатав у вікно знадвору, на вулицях Рима гуркотіли й сигналили машини. Але тут, у цій кімнаті, вона сиділа в німій тиші. За століття до Христа, до апостолів, ці слова були вже старі, написані про такий прадавній жах, що нинішнє людство більше не пам’ятало його, більше не помічало його присутності.

Вона знову глянула на сторінки Книги ювілеїв, на зловісні слова Ноя, звернуті до його синів:

 Адже бачу я, що демони почали спокушати вас і ваших дітей, і тепер я страшуся за вас, щоб після моєї смерті ви не проливали крові людської по землі, і щоб так само вас не стерли з лиця землі.

«Демони досі серед нас, — подумала Лілі. — І кровопролиття вже почалося».

26

Джейн та Мора їхали на захід массачусетською магістраллю, через похмурий ландшафт зі снігу та голих дерев. Ріццолі кермувала. Попри те що була неділя, шосе займав потік велетенських фур, поряд з якими її «субару» здавався карликом, хоч і обганяв їх, мов відчайдушна муха. Краще було на це не дивитися, тож Мора зосередилася на нотатках Джейн. То були поспіхом нашкрябані кривулі, однак не менш нерозбірливі, ніж класичні почерки лікарів, які докторка Айлс давно вже навчилася розшифровувати.

 Сара Пармлі, 28 років. Востаннє бачили 23 грудня на виписці з мотелю «Оукмонт».

— Вона зникла два тижні тому, — завважила Мора. — А тіло знайшли тільки зараз?

— Її знайшли в порожньому будинку. Вочевидь, той стоїть дещо ізольовано. Доглядач помітив її автомобіль, а ще побачив, що парадні двері незамкнені, тож зайшов перевірити. Він і знайшов тіло.

— Що вона робила в порожньому будинку?

— Цього ніхто не знає. Сара приїхала до містечка двадцятого грудня на похорон тітки. Усі припустили, що одразу після служби вона повернулася до Каліфорнії. Невдовзі її керівник почав телефонувати з Сан-Дієго, розшукуючи її. Навіть тоді ніхто в містечку й не подумав, що Сара могла й не виїхати звідси.

— Джейн, гляньте на мапу. Від штату Нью-Йорк до Бостона, між місцями злочину, три сотні миль. Для чого вбивці так далеко везти кисть? Може, вона належить не їй.

— Це її кисть. Я це знаю. Кажу вам, рентген покаже, що вони сходяться, як шматочки пазла.

— Звідки така впевненість?

— Подивіться, як називається містечко, у якому знайшли тіло Сари.

— П’юриті, штат Нью-Йорк. Назва незвична, але вона мені нічого не каже.

— Сара Пармлі виросла в П’юриті. Закінчила тут школу.

— І що?

— Вгадайте, в якій школі вчилася Лорі-Енн Такер?

Мора здивовано глянула на детектива.

— Вони з одного міста?

— Саме так. Лорі-Енн Такер так само було двадцять вісім років. Одинадцять років тому вони мали випуститися з одного класу.

— Дві жертви виросли в одному містечку, вчилися в одній школі. Вони мали бути знайомі.

— Можливо, саме тоді наш злочинець і зустрів їх. Так він їх обрав. Може, був одержимий ними ще зі школи. Може, вони його дражнили й останні одинадцять років він тільки й думав про те, як помститься їм. Тоді раптом у П’юриті з’являється на похороні тітки Сара. Він її бачить, його знову охоплює злість. Він її вбиває, відрізає кисть на згадку. І отримує стільки кайфу, що вирішує повторити.