Клуб «Мефісто»

— Жодного уявлення, — визнав той.

— Вбивця не веде ігор з поліцією. Він грає зі мною. З фондом «Мефісто». — Він розвернувся до них, але ранкове сяйво за спиною не давало змоги розібрати вираз його обличчя. — На Святвечір він убиває жінку й залишає на місці злочину сатанинські символи — свічки, коло вохрою. Але найважливіше, що він робить того вечора, — це дзвінок до Джойс О’Доннел, яка входить до нашого фонду. Нас посмикали за рукав, щоб привернути увагу.

— Вашу увагу? Я думав, що йшлося про О’Доннел.

— Тоді Єву Кассовіц убили в моєму саду, у вечір наших зборів.

— Тоді ж вашою гостею була О’Доннел. Це за нею він стежив, на неї поклав око.

— Ще вчора я погодився б. Усе вказувало на те, що ціллю була саме Джойс. Однак ці символи на дверях докторки Айлс кажуть, що вбивця не завершив роботу. Він досі полює.

— Він знає про нас, Ентоні, — сказала Едвіна. — Атакує по одному. Джойс була першою, питання в тому, хто наступний.

Сансоне подивився на Мору.

— Боюся, він вважає вас однією з нас.

— Але ж це не так, — мовила вона. — Я не хочу мати нічого спільного з вашим груповим маренням.

— Док? — втрутилася Джейн. Мора не чула, як вона ввійшла, але Ріццолі стояла в дверях, тримаючи в руці мобільний. — Можете вийти на кухню? Треба поговорити наодинці.

Мора підвелася, пішла за нею.

— Що сталося? — запитала, щойно вони ввійшли до кухні.

— Можете завтра взяти вихідний? Сьогодні нам із вами треба поїхати з міста. Я їду додому, візьму речі. Близько полудня заїду по вас.

— Хочете сказати, що мені треба тікати? Тільки тому, що хтось щось написав у мене на дверях?

— Це не має стосунку до ваших дверей. Щойно телефонували з поліції штату Нью-Йорк. Увечері там знайшли тіло жінки, точно вбивство.

— Чому нас має обходити вбивство в Нью-Йорку?

— Тому що в жінки немає лівої кисті.

24

8 СЕРПНЯ. Фаза Місяця: остання чверть.

Тедді щодня ходить на озеро.

Вранці я чую, як риплять і ляскають сітчасті двері, а тоді чую його кроки на ґанку. З мого вікна видно, як він іде від будинку в напрямку води: вудка на худому плечі, коробка зі знаряддям у руці. Дивний ритуал, що, як на мене, не має жодного сенсу, бо Тедді ніколи не приносить додому плодів своєї праці. Щодня по обіді повертається радісний, але з порожніми руками.

Сьогодні я йду за ним.

Тедді не бачить мене, поки пробирається крізь ліс до озера. Я тримаюся позаду, щоб він не чув моїх кроків. Однаково він співає високим дитячим голосом свою недоладну версію «Кукабурри», не усвідомлюючи, що за ним стежать. Він підходить до води, настромлює наживку на гачок, закидає у воду. Минають хвилини, хлопчик улаштовується на трав’янистому березі й дивиться на воду, таку спокійну, що дзеркальну поверхню не тривожить навіть шепіт вітру.

Вудка смикається.

Я присуваюся ближче, поки Тедді витягає здобич. Коричнювата риба звивається на гачку, здригається всіма м’язами, нажахана смертю. Я чекаю смертельного удару, тієї священної точки часу, коли згасає божественна іскра. Але, на мій подив, Тедді хапає здобич, дістає гачок їй із рота й м’яко опускає рибу назад у воду. Він нахиляється до води, шепоче щось, наче вибачається за те, що втрутився в її ранок.

— Чому ти її не залишив? — питаю я.

Тедді рвучко випростується, наляканий моїм голосом.

— А, це ти, — каже він.

— Ти її відпустив.

— Не люблю їх убивати. Та й це лише окунь.

— То ти їх усіх кидаєш назад?

— Ага.

Тедді знову вішає наживку на гачок і кидає у воду.

— Який тоді сенс узагалі ловити рибу?

— Це цікаво. Наче ми з рибками граємося.

Я сідаю на березі поряд з ним. Над нашими головами дзижчить мошва, Тедді відганяє її. Йому саме виповнилось одина­дцять, але шкіра в нього ідеально гладенька, як у дитини, і сонце підсвічує золотавий дитячий пушок на обличчі. Я доволі близько, щоб чути його дихання, бачити, як у тендітній шиї б’ється пульс. Здається, його не бентежить моя присутність; навпаки, він сором’язливо всміхається мені, наче це особлива втіха — провести лінивий літній ранок зі старшим кузеном.

— Хочеш спробувати? — простягає мені вудку.

Я беру її. Але вся моя увага зосереджена на Тедді, на полиску поту на його чолі, на тінях від повік.

Вудка натягується.

— Клюнуло!

Я починаю тягнути її, риба опирається, мої руки пітніють від передчуття. Через вудку мені передається її борсання, відчайдушне бажання жити. Нарешті вона виринає з води, б’є хвостом, коли я перекидаю її на берег і хапаю за слизьку луску.

— Тепер дістань гачок, — каже Тедді. — Але обережно, не порань її.

Я кидаю погляд у розкриту коробку й бачу там ніж.

— Вона не може дихати без води, швидше, — підганяє мене Тедді.

Думаю про те, як потягнуся до ножа, як притисну рибу, що звивається, до трави і встромлю його попід зябрами. Як різким ударом розріжу їй живіт. Я хочу відчути, як риба востаннє здригнеться, як її життєва сила перейде до мене спалахом — тим самим, який я відчув, коли мені було десять і я склав присягу херем. Тоді мати нарешті ввела мене до кола й дала мені ніж. «Ти сягнув потрібного віку, — сказала вона. — Час тобі стати одним з нас». Пригадую, як востаннє здригнулась офірна коза, пригадую гордість у материних очах і шепіт схвалення, що прокотився колом чоловіків у робах. Я хочу знову це відчути.

Риби буде замало.

Дістаю гачок, кидаю окуня назад в озеро. Він б’є хвостом і швидко пливе геть. Легкий вітерець жене хвилі по воді, на очереті тремтять бабки. Я розвертаюся до Тедді.

І він питає:

— Чому ти так на мене дивишся?

25

Сорок два євро чайових — непоганий урожай як на холодну грудневу неділю. Лілі помахала на прощання групі, з якою щой­но ходила римським Форумом, і відчула, як на обличчя їй упала крижана крапля дощу. Вона подивилася вгору, на темні хмари, що висіли зловісно низько, і затремтіла. Завтра точно знадобиться дощовик.

Маючи в кишені згорток готівки, Лілі попрямувала до улюб­леного торгового центру всіх жмикрутів римського студентства — блошиного ринку Порта Портезе в районі Трастевере. Була вже перша година, і торговці вже, певно, зачинялися, але, може, й буде час щось ухопити. Коли Лілі дісталася ринку, почалася мряка. Площею котилося відлуння стукоту ящиків, клацання дверей. Вона не марнувала часу, схопила старий вовняний светр лише за три євро. Він смердів тютюновим димом, але це могло легко вирішити прання. Віддала ще два євро за дощовик з капюшоном із невеликою чорною плямою. Тепер, тепло вбравшись у покупки й досі маючи гроші в кишені, можна було дозволити собі розкіш приглядання до інших товарів.

Лілі пройшла вузьким проходом між ятками, зупиняючись, щоб покопирсатись у кошиках з біжутерією та фальшованими римськими монетами, і далі, в напрямку площі Іпполіто Ньєво та антикваріату. Здавалося, вона щонеділі опинялася саме в цій частині ринку, бо її цікавили саме старовинні, прадавні речі. Шматок середньовічного гобелена чи бронзова скалка змушували її серце битися частіше. Коли жінка дісталася до антикваріату, більшість торговців уже спакувалися, працювали лише кілька яток, на товари з яких крапав дощ. Лілі проминула їхній мізерний асортимент і втомлених похмурих продавців, уже збираючись іти геть із площі, коли на очі їй утрапила невелика дерев’яна скринька. Вона різко зупинилася, не зводячи з неї погляду.

На скриньці були вирізані три перевернуті хрести.

Її вологе від дощу обличчя раптом здалося скутим кригою. А тоді Лілі помітила, що петлі на кришці розміщені з її боку, і з сором’язливим смішком повернула скриньку як годиться. Хрести стали прямо. «Коли надто завзято шукаєш зло, бачиш його всюди. Навіть там, де його немає».