Смертниці

Мора спохмурніла.

— Де ви це почули?

— Від джерел. Це правда?

— Без коментарів.

— Вона має історію психічних хвороб? Чому вона могла передозувати фенобарбітал?

— Ми навіть імені цієї жінки не знаємо, не те що історію хвороби.

Він пильно подивився на неї, надто пронизливо, щоб це було комфортно. Мора подумала, що це інтерв’ю було помилкою. Кілька хвилин тому Пітер Лукас справляв враження ввічливої, серйозної людини, такого журналіста, який поставиться з повагою до цієї історії. Але напрям, в який звертали його запитання, її непокоїв. Він прийшов на цю зустріч добре підготовленим, знаючи ті подробиці, про які вона воліла б змовчати; саме ті подробиці, які привертають увагу читачів.

— Я так розумію, що жінку вчора вранці витягли з Гінґема, — сказав він. — Пожежно-рятувальна служба Веймута зреагувала перша.

— Саме так.

— Чому на місце не викликали судово-медичного експерта?

— У нас не вистачить людей, щоб виїжджати на кожне місце злочину. До того ж це було у Веймуті й очевидних ознак насильницької смерті не було.

— Це за визначенням поліції штату?

— Їхній детектив вирішив, що це, найімовірніше, нещасний випадок.

— Або можлива спроба самогубства? Зважаючи на результати токсикологічного аналізу?

Мора не бачила сенсу заперечувати те, що він і так знав.

— Можливе передозування, так.

— Передозування барбітуратів. І тіло, вистигле в холодній воді. Дві причини, що ускладнюють констатування смерті. Чи ж їх не мусили взяти до уваги?

— Це… так, про це варто було б подумати.

— Але ані детектив поліції, ані пожежний департамент Веймута цього не зробили. Це скидається на помилку.

— Таке буває. Це все, що я можу сказати.

— Ви колись припускалися такої помилки, докторко Айлс? Проголошували мертвою ще живу людину?

Вона завагалася, подумки повернулася до років інтернатури. До нічного виклику під час роботи в терапії, який розбудив її з глибокого сну. Щойно відійшла пацієнтка з ліжка 336а, так сказала медсестра. Чи не може інтернка прийти й констатувати смерть? Ідучи до палати, Мора не відчувала ані тривоги, ані кризи впевненості. У медичній школі студентів окремо не вчили констатувати смерть; було зрозуміло, що, коли її побачиш, усе буде ясно. Тієї ночі вона йшла лікарняними коридорами, думаючи, що швиденько виконає завдання й повернеться в ліжко. Смерть не була несподівана — термінальна стадія раку, і на картці чітко зазначено: не реанімувати.

Увійшовши до 336-ї палати, вона сполохалася, побачивши, що ліжко оточене заплаканими родичами, які зібралися попрощатися. Мора мала публіку замість очікуваного спокійного причастя з покійницею. З вибаченням підходячи до ліжка, вона була болісно свідома того, як усі на неї дивляться. Пацієнтка лежала на спині, обличчя було мирне й спокійне. Мора дістала стетоскоп, просунула мембрану під лікарняну сорочку, приклала до худих грудей. Зігнувшись над тілом, вона відчувала, як тисне на неї родина, їхня задушлива увага. Тож і слухала не так довго, як мала б. Медсестри вже визначили, що жінка померла; виклик лікаря для оголошення — суто протокольна подія. Запис у картці за підписом лікаря — усе, що було потрібне для переведення до моргу. Зігнувшись над грудьми жінки, слухаючи тишу, Мора відчайдушно чекала миті, коли можна буде втекти звідти. Вона випросталася, зробила належно співчутливе обличчя й зосередилася на тому, хто, найімовірніше, був чоловіком пацієнтки. Уже збиралася промимрити: «Мені дуже прикро, але вона вже не з нами».

Її зупинило тихе дихання.

Мора спантеличено опустила очі й побачила, що грудна клітка пацієнтки рухається. Жінка видихнула востаннє й завмерла. Це було агональне дихання — не диво, просто останні електричні імпульси мозку, останнє посмикування діафрагми. Кожен із присутніх у кімнаті зойкнув.

— Боже мій, — мовив чоловік. — То вона ще не пішла.

— Це… станеться вже дуже скоро, — ось і все, що змогла сказати Мора.

Із палати вона вийшла, вражена тим, як близько опинилася до того, щоб зробити помилку. І більше ніколи так не легковажила констатацією смерті.

Вона подивилася на журналіста.

— Усі помиляються, — сказала. — Навіть щось таке базове, як проголошення смерті, — це не так просто, як здається.

— То ви захищаєте пожежників? І поліцію?

— Я кажу, що помилки трапляються, от і все.

«І знає Бог, я свого часу наробила помилок».

— Я розумію, як це могло статися. Жінку знайшли в холодній воді. У крові в неї були барбітурати. Ці фактори могли здатися подібними на смерть. За таких умов помилка не така вже й притягнута за вуха. Персонал намагався робити свою справу, і сподіваюся, що ви будете справедливі до них, коли писатимете свою колонку.

Вона підвелася, даючи знати, що інтерв’ю завершене.

— Я завжди намагаюся бути справедливим, — відповів Лукас.

— Не кожен журналіст може таке про себе сказати.

Він теж підвівся і стояв, дивлячись на неї через стіл.

— Дасте знати, чи мені вдалося. Коли прочитаєте колонку.

Мора провела його до дверей. Дивилася, як він іде повз стіл Луїз, виходить з кабінету.

Секретарка підняла очі від клавіатури.

— Як усе пройшло?

— Не знаю. Може, й не варто було з ним говорити.

— Скоро дізнаємося, — сказала Луїз, повернувшись до екрана. — Коли в п’ятницю його стаття з’явиться в «Триб’юн».

5

Джейн не могла сказати, добрі новини чи погані.

Лікарка Стефані Тем нахилилася вперед з ультразвуковим стетоскопом, гладеньке чорне волосся закрило обличчя так, що Джейн не могла зчитати його виразу. Лежачи на спині, детектив дивилася, як сенсор ковзає по набряклому животу. Лікарка Тем мала витончені руки, руки хірургині й вела інструмент так само делікатно, як могла б торкатися струн арфи. Раптом ця рука зупинилася, Тем опустила голову нижче, зосереджуючись. Джейн зиркнула на Гебріела, свого чоловіка, який сидів поруч, і прочитала в його очах ту ж тривогу.

«З нашою дитиною все гаразд?».

Нарешті лікарка Тем випросталася й подивилася на Джейн зі спокійною усмішкою.

— Послухайте, — сказала вона й збільшила гучність.

Із динаміка залунав ритмічний гуркіт, рівний і жвавий.

— Сильні серцеві тони ембріона, — сказала Тем.

— То з моєю дитиною все гаразд?

— З дитиною наразі все добре.

— Наразі? Що ви хочете сказати?

— Ну, їй недовго ще там лишатися. — Тем склала стетоскоп і поклала його в чохол. — Якщо вже амніотична оболонка розірвалася, скоро мають початися пологи.

— Але нічого не відбувається. Я не відчуваю потуг.

— Саме так. Ваша дитина не хоче з нами співпрацювати. У вас там дуже вперте маля, Джейн.

Гебріел зітхнув.

— Викапана матуся, яка до останньої хвилини бореться зі злочинцями. Будь ласка, скажіть моїй дружині, що тепер вона офіційно в декреті.

— Працювати вам точно не можна, — сказала лікарка. — Я відвезу вас на УЗД, подивимося, що там. А тоді, гадаю, час викликати пологи.

— Вони не почнуться самі? — спитала Джейн.

— Води відійшли, це відкритий канал для інфекцій. Минуло дві години, а потуг немає. Доведеться підштовхнути малечу. — Тем швидко попрямувала до дверей. — Вам поставлять крапельницю. Я спитаю у відділенні візуалізаційної діагностики, чи зможуть вони зараз вас прийняти. А тоді будемо діставати дитинку, щоб ви нарешті стали матусею.

— Усе так швидко відбувається.

Лікарка засміялася.

— Ви мали дев’ять місяців, щоб звикнути до цієї думки. Це не має бути повна несподіванка, — сказала вона й вийшла.

Джейн витріщилася в стелю.

— Не знаю, чи я до цього готова.

Гебріел стиснув її руку.

— Я вже давно готовий. Наче цілу вічність.

Він підняв її лікарняну сорочку, притулився вухом до голого черева.

— Привіт, малече! — гукнув. — Таткові вже не терпиться, тож годі там вовтузитися.

— Ой. Поголився ти зранку погано.

— Поголюся ще раз, тільки для тебе.