Смертниці

— А, ви про це? — Лукас зареготав. — Вона хотіла побачити мої нотатки щодо історії з «Баллентрі». Я сказав, що пошукаю.

— Коли це було?

— Зараз, хвилинку. Десь годину тому.

— І все? Вона нічого більше не сказала?

— Ні, а що?

— Тоді спробую знову її набрати. Дякую.

Гебріел поклав слухавку й стояв, дивлячись на телефон. Думаючи про паузу, коли Лукас не одразу відповів на його запитання. «Щось тут дуже не так».

— Агенте Дін? — гукнула його Глассер.

Він розвернувся до неї.

— Що ви знаєте про Пітера Лукаса?

Яма була вже по коліно.

Джейн вигребла чергову лопату землі й скинула на купу. Сльози перестали литися, їх замінив піт. Вона працювала мовчки. Єдині звуки були шкрябання лопати й шурхіт камінців. Реджина теж лежала тихо, наче розуміла, що немає сенсу метушитися. Що її доля, як і доля її матері, уже вирішена.

«Ні, це не так. Чорт забирай, ніщо ще не вирішено».

Джейн угатила лопату в кам’янистий ґрунт, і хоча спина боліла й руки трусилися, відчула, як жар люті заповнює її м’язи, мов найпотужніше паливо. «Ти не скривдиш моє дитя, — подумала вона. — Я тобі спочатку голову відірву». Вона викинула землю на купу. Біль і втома більше не мали значення, поступилися зосередженості на тому, що зробити далі. Убивця був лише силуетом під деревами. Вона не бачила його обличчя, але знала, що він мусить за нею спостерігати. Копала вже близько години, кам’янистий ґрунт ускладнював роботу, тож його увага мала б розпорошитися. Зрештою, який опір могла чинити виснажена жінка проти озброєного чоловіка? Усе грало проти неї.

Залишався лише ефект несподіванки. І материнська лють.

Перший постріл він зробить поспіхом. Цілитиме в торс, не в голову. «Хай там що, — думала вона, — рухайся, біжи. Куля вбиває не одразу, і навіть тіло, яке падає, ударить з якоюсь силою».

Вона нахилилася, вигрібаючи чергову лопату землі, тримаючи її в затінку, подалі від світла ліхтарика. Він не бачив, як напружились її м’язи, як нога вперлася в край ями. Не чув, як вона набрала повітря, стискаючи руки на руків’ї лопати. Вона зігнулася, мов туга пружина.

«Це заради тебе, моя дитинко. Усе заради тебе».

Джейн скинула лопату в повітря, земля полетіла блондинові в обличчя. Він позадкував, здивовано гаркнувши, коли вона вистрибнула з ями й кинулася на нього, цілячи головою в живіт. Вони покотилися по землі, гілки затріщали під тілами. Вона потяглася по зброю, рука схопила зап’ясток чоловіка, і Джейн усвідомила, що пістолета в ній немає, що його вибило падінням.

«Пістолет! Знайти пістолет!»

Вона викрутилася й почала порпатися в підліску, шукаючи зброю.

Удар збив її на землю, вона впала на спину, у легенях забрак­ло повітря. Спочатку болю не було, лише німий шок від того, як швидко скінчився бій. Тоді обличчя почало пекти, а далі череп охопив справжній біль. Вона побачила, що блондин стоїть над нею, закриваючи головою зорі. Почула, як верещить Реджина — останні крики її короткого життя. «Бідолашна моя. Ти так і не дізнаєшся, як я тебе любила».

— Лізь у яму, — звелів чоловік. — Вона вже достатньо глибока.

— Тільки не дитину, — прошепотіла Джейн. — Вона така маленька…

— Лізь, сучко.

Він копнув її в ребра, Джейн перекотилася на бік, неспроможна кричати, бо навіть просто дихати було боляче.

— Ворушись, — скомандував блондин.

Джейн повільно підвелася навкарачки й поповзла до Реджини. Відчула, як щось мокре й тепле тече з носа. Піднявши дитину на руки, вона притисла вуста до м’яких пасм її волосся й почала заколисувати її. На голівку дитини скрапувала кров. «Мама тебе тримає. Мама тебе ніколи не відпустить».

— Уже час, — сказав він.

37

Гебріел дивився на «Субару» Джейн, і серце падало в п’яти. Її телефон лежав на приладовій дошці, на задньому сидінні — дитяче крісло. Він розвернувся, цілячи світлом ліхтарика точно в обличчя Пітеру Лукасу.

— Де вона?

Погляд Лукаса перелетів до Барсанті та Глассер, які стояли за кілька метрів і мовчки дивилися на протистояння.

— Це її автомобіль, — сказав Гебріел. — Де вона?

Лукас підняв руку, затуляючись від яскравого світла.

— Вона, певно, стукала до мене, поки я був у душі. Навіть не побачив, що авто тут стоїть.

— Спочатку вона вам телефонує, тоді приїздить. Навіщо?

— Не знаю…

— Навіщо? — повторив Гебріел.

— Це ваша дружина. Ви не знаєте?

Гебріел так швидко схопив його за горло, що Лукас не встиг зреагувати. Він повалився на машину Барсанті, стукнувся головою об капот. Хапаючи повітря, чіплявся за руки Гебріела, та не міг звільнитися, тільки смикався безпорадно, пришпилений до автомобіля.

— Діне, — застережливо озвався Барсанті. — Діне!

Гебріел відпустив Лукаса й позадкував, тяжко дихаючи, намагаючись не піддатися паніці. Але вона вже схопила його за горло, так само, як щойно він — репортера, який тепер відкашлювався й хрипів, стоячи навколішки. Гебріел розвернувся до будинку. Бігом піднявся сходами, увірвався у двері. Він розмитою блискавкою бігав з кімнати до кімнати, відчиняв двері, перевіряв шафи. Тільки повернувшись до вітальні, помітив те, що проминув, — ключі від машини Джейн, що лежали на килимі біля дивана. Він витріщився на них, паніка перетворювалася на жах. «Ти була в цьому домі, — подумав він. — Ви з Реджиною…»

Звук віддалених пострілів змусив його рвучко підняти голову.

Він вибіг з будинку.

— Це з лісу, — сказав Барсанті.

Усі завмерли, коли пролунав третій постріл.

Гебріел зірвався з місця й помчав до лісу, не звертаючи уваги на гілки й деревця. Промінь його ліхтаря божевільно танцював по землі, усипаній мертвим листям і березовим гіллям. Куди, куди? Чи у правильному напрямку він біжить?

Переплетені лози вчепилися йому в ногу, він поточився, упав на коліна. Підвівся, важко дихаючи, відвів дух.

— Джейн! — закричав він. Голос зірвався, перетворився на шепіт. — Джейн…

«Допоможи тебе знайти. Покажи дорогу».

Він стояв, прислухаючись, навколо височіли дерева, мов ґрати в’язниці. За межами променя ліхтарика була ніч, така темна, що цілком могла бути тверда, непробивна.

Удалині тріснула галузка.

Гебріел різко розвернувся, але за світлом ліхтаря не бачив нічого. Вимкнув світло і вдивився в темряву, намагаючись розібрати бодай щось. Серце калатало. Тільки тоді зміг побачити мерехтіння, таке слабке, що це цілком могли бути світлячки між дерев. Тріснула ще одна гілка. Світло рухалося до нього.

Він витяг зброю, спрямував до землі, дивлячись, як світло стає яскравішим. Йому не було видно, хто тримає той ліхтарик, але він чув наближення кроків, шурхіт листя за кілька метрів від себе.

Підняв пістолет. Увімкнув ліхтарик.

Фігурка у промені зіщулилася, мов налякана тварина, примружилася від світла. Гебріел дивився на бліде обличчя, кошлате руде волосся. «Просто дівчисько, — подумав він. — Перелякане, худе дівчисько».

— Міло? — звернувся до неї він.

А тоді побачив, як із тіней за нею з’являється інша постать. Ще до того, як стало видно обличчя, він упізнав ходу, обрис неслухняних кучерів.

Гебріел упустив ліхтарика й побіг до дружини з дочкою, розкривши зголоднілі до обіймів руки. Джейн тремтіла, вона притулилася до нього, огорнувши руками Реджину, так само, як він огортав її саму. Обійми в обіймах, усесвіт однієї маленької родини.

— Я чув постріли, — сказав він. — Подумав…

— То була Міла, — прошепотіла Джейн.

— Що?

— Вона забрала мій пістолет. Пішла за нами… — Джейн раптом заціпеніла, підняла до нього очі. — Де Пітер Лукас?

— Барсанті наглядає за ним. Він нікуди не подінеться.

Джейн тремтливо видихнула й озирнулася на ліс.

— До тіла скоро дістануться падальники. Треба викликати криміналістів.

— До чийого тіла?

— Я покажу.

Гебріел стояв під деревами, щоб не заважати детективам і криміналістам, і не зводив очей з ями, що мала б стати могилою його дочки й дружини. Галявину обнесли поліційною стрічкою, і на тіло чоловіка світили ліхтарями, які живив генератор. Мора Айлс, яка сиділа над тілом, підвелася й розвернулася до детективів Мура і Кроу.