Смертниці

Вона глянула на підпис детектива під одним зі свідчень і здивовано реготнула. Чорт, навіть її старий ворог Даррен Кроу боровся за її порятунок, та й чому б ні? Без неї йому не було б з кого збиткуватися.

Джейн перейшла до фотографій інтер’єру машини. Побачила зібгані обгортки від печива й порожні пляшки від «Ред Булла» на підлозі. Чимало цукру та кофеїну — саме те, що потрібно психічно неврівноваженому, щоб заспокоїтися. На задньому сидінні — стьобана ковдра, укрита плямами подушка й число таблоїда «Віклі Конфіденшл». На обкладинці була Мелані Гріффіт. Джейн спробувала уявити, як Джо лежить на сидінні, гортає таблоїд, продивляється останні новини про зірок і нечемних дівчат, але це якось не складалося. Невже його справді могли обходити походеньки божевільних у Голлівуді? Може, власне життя здавалося Джо більш стерпним після того, як він дивився на їхнє зіпсуте, обколоте існування. «Віклі Конфіденшл» — доступна розвага в тривожні часи.

Вона відклала бостонське досьє, потяглася до теки з Ешберна. Знову поклала перед собою знімки замордованих жінок. Знову зупинилася на фото невідомої номер п’ять. Раптом дивитися на кров і смерть стало нестерпно. Відчувши холод, що проймав її аж до кісток, вона закрила теку.

Реджина спала.

Джейн віднесла малу до ліжечка й прослизнула назад до себе, але не могла припинити тремтіти, хоча тепло тіла Гебріела й нагріло постіль. Їй так треба було поспати, але хаос у думках не вщухав. Забагато образів крутилося в голові. Вона вперше зрозуміла, що таке «бути надто втомленою, щоб заснути». Десь чула, що від нестачі сну може розвинутися психоз; можливо, вона вже перетнула цей поріг, можливо, кошмари й вимогливе немовля вже штовхнули її до краю. «Мені треба відігнати ці сни».

Її обійняла Гебріелова рука.

— Джейн?

— Привіт, — пробуркотіла вона.

— Ти тремтиш. Змерзла?

— Трохи.

Він притягнув її до себе, до свого тепла.

— Реджина прокинулася?

— Нещодавно. Я її вже погодувала.

— Це була моя черга.

— Я все одно не спала.

— Чому?

Джейн не відповіла.

— Знову той сон, так? — спитав чоловік.

— Наче вона мене переслідує. Не дає мені спокою. Щоночі, чорт забирай, не дає мені спати.

— Джейн, Олена мертва.

— Тоді це її привид.

— Ти ж не віриш у привидів.

— Раніше не вірила. А тепер…

— Передумала?

Вона розвернулася на інший бік, обличчям до нього, і побачила тьмяний відблиск вогнів міста в його очах. Її прекрасний Гебріел. Як їй так пощастило? Чим вона на нього заслужила? Джейн торкнулася його обличчя, пальці ковзнули щетиною. Навіть після шести місяців шлюбу вона досі дивувалася тому, що ділить постіль з цим чоловіком.

— Я просто хочу, щоб усе повернулося до того, як було, — сказала вона. — Перш ніж усе це сталося.

Він обійняв її, вона відчула запах мила й теплої шкіри. Запах її чоловіка.

— Дай собі трохи часу, — сказав він. — Може, тобі потрібні ці сни. Ти досі перетравлюєш те, що сталося. Проживаєш цю травму.

— А може, мені треба щось із цим зробити.

— Що саме?

— Те, чого від мене хотіла Олена.

Гебріел зітхнув.

— Ти знову говориш про привида.

— Вона справді говорила зі мною, це я не придумала. Це не сон, а спогад, те, що справді сталося. — Джейн перекотилася на спину, витріщилася в стелю. — «Міла знає». Ось що вона сказала. Те, що я пам’ятаю.

— Що знає Міла?

Вона глянула на чоловіка.

— Думаю, вона говорила про Ешберн.

26

Коли вони сіли на літак до вашингтонського аеропорту Рейгана, груди Джейн набрякли й боліли, усе тіло прагнуло того полегшення, яке може дати лише смоктання немовляти. Та Реджини поруч не було: її дочка лишилася на день у вправних руках Анджели, і зараз, напевно, над нею метушилася й воркотала та, хто насправді знала, що робить. Визираючи з вікна літака, Джейн подумала: «Моїй дитині лише два тижні, а я вже кидаю її. Я така погана мати». Але коли Бостон зник під літаком, що набирав висоту, вона відчула не провину, а раптову легкість, наче скинула тягар материнства, безсонних ночей і годин походжання туди-сюди. «Що зі мною не так, — думала вона, — якщо я відчуваю таке полегшення від того, що моє власне дитя далеко?»

Погана мати.

Гебріел поклав долоню їй на руку.

— Усе гаразд?

— Так.

— Не переживай. Твоя мати дуже добре з нею вправляється.

Джейн кивнула, не зводячи очей з вікна. Як сказати власному чоловікові, що в його дитини паскудна мати, яка так радіє нагоді вийти з дому і знову зануритися в гонитву? Що вона так скучила за роботою, що навіть дивитися поліцейські серіали по телебаченню боляче?

За кілька рядів від них заплакало немовля, і груди, повні молока, почали пульсувати. «Власне тіло карає мене за те, що я залишила Реджину».

Одразу після виходу з літака вона кинулася до жіночої вбиральні. Сидячи на унітазі, здоїла себе в серветки, думаючи, чи корови відчувають таке ж благословенне полегшення, коли порожніє вим’я. Марнування продукту — але вона не знала, що ще можна зробити, якщо не витиснути все геть і змити в унітаз.

Вийшовши, вона знайшла Гебріела біля стенда новин аеропорту.

— Тобі краще? — спитав він.

— Му-у.

Детектив поліції Лісбурга Едді Вордлоу був не надто радий їх бачити. Йому було за сорок: кисле обличчя й очі, які не всміхалися навіть тоді, коли це намагалися зробити вуста. Джейн не могла вирішити, чи він просто втомлений, чи роздратований їхнім приїздом. Перш ніж потиснути їм руки, він спитав документи і аж до образливого довго вивчав їх, наче був певен, що це підробки. Тільки після цього похмуро потиснув гостям руки й провів їх за рецепцію.

— Я зранку говорив із детективом Муром, — сказав він, неквапно ведучи їх коридором.

— Ми сказали йому, що летимо до вас, — мовила Джейн.

— Він каже, що ви обоє нічого. — Вордлоу пошарудів у кишені, дістаючи ключі, тоді спинився й озирнувся на них. — Я мусив вас обох перевірити, тож порозпитував трохи. Це щоб ви розуміли, що відбувається.

— Насправді ми не розуміємо, — завважила Джейн. — Намагаємося самі тут розібратися.

— Та невже? — пирхнув детектив. — Вітаю в нашому клубі.

Він відімкнув двері, провів їх до невеликої конференц-зали. На столі стояла картонна коробка з промаркованим номером справи і стосом тек. Вордлоу показав на коробку.

— Бачите, скільки тут усього. Я не зміг усе скопіювати. Відправив Муру лише те, чим тоді вважав за краще поділитися. Ця справа — страшна лажа від початку, і я мушу бути на всі сто впевнений у тих, хто ці папери бачить.

— Хочете ще раз глянути мої документи? — спитала Джейн. — Можете зв’язатися з будь-ким у моєму відділі. Там усі знають мою роботу.

— Не у вас річ, детективе. З копами в мене проблем немає. А от народ із бюро… — Він зиркнув на Гебріела. — Мушу бути обачніший. Особливо зважаючи на те, що досі було.

Гебріел відповів йому з тим холодним непроникним виглядом, якого вмів набувати миттєво і який колись тримав Джейн на відстані, коли вони щойно зустрілися:

— Якщо ви тривожитеся через мене, детективе, обговорімо це зараз, поки не зайшли далі.

— Чому ви тут, агенте Дін? Ваші люди вже продивилися все, що в нас є.

— Цим займається ФБР? — перепитала Джейн.

Вордлоу глянув на неї.

— Вони звеліли надати їм копії всього. Кожного папірця з цієї коробки. Нашим криміналістам не довіряють, то привезли навіть своїх лаборантів для огляду доказів. Федерали все бачили. — Він розвернувся до Гебріела. — Якщо маєте запитання щодо справи, то, може, зверніться до своїх приятелів у бюро?

— Повірте, я ручаюся за агента Діна, — втрутилася Джейн. — Ми з ним одружені.

— Так, Мур мені сказав, — засміявся Вордлоу й похитав головою. — Федерал і коп. Я сказав би: це однаково що кішці за собаку вийти.

Він потягнувся до коробки.

— Гаразд, тут усе, чого ви хотіли. Папери з розслідування. Звіти.

Детектив діставав теки по одній і ляскав ними об стіл.