Смертниці

— Ви про пані з моргу?

Мора завагалася, раптом збагнувши, що вся черга чує кожне їхнє слово.

— Так.

Більше вона нічого не сказала.

— Тоді проходьте. На вас чекають — з нею є проблеми.

Задзижчали, відмикаючись, двері, Мора проштовхалася всередину, у лікувальну зону. І одразу ж побачила, про які «проблеми» велося медсестрі. Невідому ще не перевезли до палати, вона лежала в коридорі, закутана в зігрівальну ковдру. Двоє парамедиків і медсестра марно намагалися її стримати.

— Затягуй ремінь!

— Чорт… знову руку випростала…

— Облиш кисневу маску, вона тут не потрібна.

— Обережно, крапельниця! Вона випаде!

Мора кинулася до каталки, схопила пацієнтку за зап’ясток, поки вона не вирвала з вени катетер. Довге чорне волосся ляснуло Мору по обличчю, коли жінка спробувала викрутитися. Лише двадцять хвилин тому вона була синьогубим трупом у мішку, а тепер її заледве втримували, життя поверталося до тіла.

— Тримайте. Тримайте руку!

Звук зародився глибоко в горлі жінки, то був стогін пораненого звіра. Тоді вона закинула голову, і крик перетворився на надприродний вереск. Мора подумала, що це щось нелюдське, і волосинки на шиї стали сторчма. «Господи, що саме я повернула з того світу?»

— Послухай мене. Послухай! — звеліла Мора. Вона охопила долонями голову жінки, вдивилась у спотворене панікою обличчя. — Я не допущу, щоб з тобою щось сталося. Обіцяю. Дозволь тобі допомогти.

Від звуку Мориного голосу жінка завмерла. Блакитні очі подивилися на неї, розширені зіниці були схожі на чорні ставки.

Одна з медсестер почала тихенько намотувати ремінь їй на руку.

«Ні, — подумала Мора. — Не робіть цього».

Ремінь торкнувся шкіри пацієнтки, вона смикнулася, наче обпеклася. Рука злетіла, і Мора відсахнулася: щока горіла від удару.

— Допоможіть! — закричала медсестра. — Можна сюди лікаря Катлера?

Із однієї з палат з’явилися лікар і ще одна медсестра, Мора позадкувала, щока аж пульсувала. Гармидер привернув увагу пацієнтів із приймального відділення. Мора бачила, як вони жадібно вдивляються у скляну перегородку, спостерігаючи за сценою, значно цікавішою за будь-яку серію «Швидкої допомоги».

— Чи є в неї алергії? — запитав лікар.

— Медичної картки немає, — відповіла медсестра.

— Що тут відбувається? Чому вона неконтрольована?

— Ніхто не знає.

— Гаразд. Гаразд, п’ять міліграмів галдолу внутрішньовенно.

— Крапельниця випала!

— Тоді внутрішньом’язово. Коліть уже! І валіуму дайте, поки вона себе не поранила.

Жінка знову заверещала, коли голка пробила їй шкіру.

— Що ми про неї знаємо? Хто вона? — Лікар раптом помітив Мору. — Ви родичка?

— Я викликала швидку. Докторка Айлс.

— Її лікарка?

Перш ніж Мора встигла відповісти, один із парамедиків мовив:

— Вона судмедекспертка. Це та пацієнтка, яка отямилася в моргу.

Лікар витріщився на Мору.

— Ви жартуєте.

— Я помітила, як вона ворушиться в холодильнику, — відповіла Мора.

Він недовірливо реготнув:

— Хто констатував смерть?

— Її привезла пожежно-рятувальна служба Веймута.

Лікар глянув на пацієнтку.

— Що ж, зараз вона точно жива.

— Лікарю Катлере, друга палата порожня, — гукнула медсестра. — Можемо перевезти її туди.

Каталку з жінкою покотили далі коридором до палати, Мора пішла слідом. Жінка борсалася дедалі слабше, піддаючись дії галдолу та валіуму. Медсестри взяли кров, приєднали дроти ЕКГ. На моніторі з’явився серцевий ритм.

— Гаразд, докторко Айлс, — сказав лікар приймального, посвітивши жінці в очі. — Розповідайте.

Мора розгорнула конверт із копіями паперів, оформлених на тіло.

— Я зачитаю вам інформацію з документів для перевезення, — сказала вона. — О восьмій ранку пожежно-рятувальна служба Веймута прийняла виклик з яхт-клубу «Світанок», члени якого побачили тіло в затоці Гінґем. Коли її дістали з води, ознак дихання та пульсу не було. Документів не було. На місце викликали поліцію штату, детектив дійшов висновку, що це, найімовірніше, нещасний випадок. До нашого бюро її привезли опівдні.

— І ніхто не помітив, що вона жива?

— Вона прибула, коли в нас було повно інших справ. Аварія на І-95. Ми не встигли провести аутопсії навіть за минулий день.

— Уже майже дев’ята. Ніхто не оглядав цю жінку?

— Мертві не мають невідкладних станів.

— Тож ви просто залишаєте їх у холодильнику.

— Поки не матимемо на них час.

— Що, якби сьогодні ви її не почули? — розвернувся до неї лікар. — Тобто вона могла б пролежати там до завтра?

Мора відчула, як від сорому запекло щоки.

— Так, — визнала вона.

— Лікарю Катлере, у реанімації є вільне ліжко, — сказала медсестра. — Перевести її туди?

Він кивнув.

— Ми не знаємо, що вона могла прийняти, тож я волію за нею постежити. — Лікар подивився на пацієнтку, яка вже заплющила очі. Її вуста продовжували ворушитися, мовби в мовчазній молитві. — Ця бідолашна раз уже померла. Не допустімо цього вдруге.

Шукаючи ключі в сумочці, намагаючись відімкнути двері, Мора чула, як у будинку дзвонить телефон. Коли дісталася до вітальні, дзвінки припинилися. Хай би хто це був, повідомлення не лишили. Вона перебрала останні номери на ідентифікаторі, але імені не впізнала. Зої Фоссі. Помилилася номером?

«Я відмовляюся ще й за це переживати», — подумала Мора й рушила до кухні.

Тепер задзвонив мобільний. Вона викопала його з сумочки й побачила на екрані ім’я колеги, доктора Ейба Брістола.

— Алло, Ейбе?

— Моро, не хочете просвітити мене щодо того, що сьогодні сталося в лікарні?

— Ви вже знаєте?

— Уже отримав три дзвінки. «Ґлоуб», «Гералд». І від місцевої телестанції.

— Що репортери кажуть?

— Усі питають про мертву жінку, яка прийшла до тями. Кажуть, її щойно привезли до медичного центру. Я взагалі не розумів, чого від мене хочуть.

— О Господи. Як преса так швидко дізналася?

— То це правда?

— Я збиралася вас набрати… — Вона зупинилася. У вітальні дзвонив телефон. — У мене інший дзвінок. Ейбе, можна я вам перетелефоную?

— Якщо обіцяєте все розповісти.

Вона побігла до вітальні, взяла слухавку.

— Докторка Айлс.

— Це Зої Фоссі, новини Шостого каналу. Можете дати коментар щодо…

— Уже майже десята година, — обрубала Мора. — Це домашній телефон. Якщо хочете поговорити, зателефонуйте мені на роботу в службовий час.

— Стало відомо, що сьогодні в моргу отямилася жінка.

— Я не даю коментарів.

— Джерела стверджують, що і штатний слідчий, і пожежники у Веймуті визнали її мертвою. Хтось у вашому бюро дійшов такого ж висновку?

— Бюро судово-медичної експертизи не залучене до цього визначення.

— Але жінка була під вашою опікою, так?

— Ніхто в нашому бюро не констатував смерть.

— Кажете, це провина пожежного департаменту Веймута й поліції? Як хтось може так помилитися? Чи ж не очевидно, що людина жива?

Мора поклала слухавку.

Майже одразу ж телефон задзвонив знову. На екрані висвітився інший номер.

Вона взяла слухавку:

— Докторка Айлс.

— Це Дейв Розен, Ассошіейтед Пресс. Вибачте, що потурбував, але ми розслідуємо звістку про молоду жінку, яку привезли до судмедекспертів і яка прийшла до тями в мішку. Це правда?

— Звідки ви взагалі про це знаєте? Це вже другий дзвінок.

— Підозрюю, що дзвінків буде значно більше.

— І що вам про це сказали?

— Що веймутські пожежники привезли її в морг сьогодні вдень. А ви виявили, що вона жива, й викликали швидку. Я вже говорив з лікарнею, кажуть, що вона у важкому стані, але стабільна. Усе правильно?

— Так, але…

— Вона справді була в мішку для трупів, коли ви її знайшли? Лежала там застібнута?

— Ви робите з цього сенсацію, це занадто.

— Хтось у вашому бюро має рутинний обов’язок перевіряти тіла, які надходять? Щоб переконатися, що вони мертві?

— Зранку я матиму для вас заяву. Добраніч.