Смертниці

— Як я можу подивитися, якщо ти над нею виснеш?

— У неї ротик моєї мамці…

— Оце так привід вихвалятися.

— Джейні, спробуй її погодувати. Мусиш попрактикуватися, перш ніж молоко прийде.

Джейн роззирнулася палатою, подивилася на людей, що скупчилися навколо її ліжка.

— Ма, мені не дуже зручно…

Вона замовкла, глянула на дитя, яке раптом почало завивати. «І що мені тепер робити?»

— Може, у неї гази, — припустив Френк. — У немовлят завжди гази.

— Чи вона їсти хоче, — запропонував версію Корсак. Ну авжеж.

Дитина тільки голосніше заплакала.

— Я її візьму, — сказала Анджела.

— Хто тут матуся? — спитав Френк. — Їй потрібна практика.

— Не можна, щоб немовля постійно плакало.

— Можна покласти їй палець до рота, — сказав Френк. — Ми з тобою, Джейні, завжди так робили. Ось так…

— Стій! — втрутилася Анджела. — Френку, ти руки помив?

Дзвінок телефона Гебріела мало не загубився в цьому бедламі. Джейн зиркнула на чоловіка, коли він відповів, побачила, як він супиться, дивлячись на годинник. Почула, як він каже:

— Зараз я навряд чи зможу. Починайте без мене.

— Гебріеле? — гукнула його Джейн. — Хто це?

— Мора починає аутопсію Олени.

— Краще йди.

— Не хочу тебе кидати.

— Ні, ти мусиш бути там.

Дитина верещала ще дужче, звивалася так, наче відчайдушно намагалася втекти з материних рук.

— Хтось із нас мусить подивитися.

— Ти точно не проти?

— Поглянь на цю компанію. Іди.

Гебріел нахилився її поцілувати.

— Скоро побачимося, — прошепотів він. — Люблю тебе.

— Ви тільки подумайте, — несхвально похитала головою Анджела після того, як він вийшов з палати. — Аж не віриться.

— Що таке, мам?

— Залишає дружину й новонароджену доню й біжить дивитись, як розрізають труп!

Джейн глянула на червону дочку, яка так і завивала в її обіймах, і зітхнула. «Якби ж я могла піти з ним».

Коли Гебріел вдягнув халат, бахіли й увійшов до залу для розтинів, Мора вже підняла грудну кістку й порпалась у грудній клітці. Вони з Йошимою обходилися без непотрібних балачок, її скальпель розтинав судини й зв’язки, вивільняючи серце й легені. Вона працювала тихо й дуже точно, очі понад маскою не показували жодних емоцій. Якби Гебріел не був з нею знайомий, ця продуктивність здалася б йому страшною.

— Тож ви таки змогли, — сказала вона.

— Пропустив щось важливе?

— Поки без несподіванок. — Вона подивилася на Олену. — Те ж приміщення, те ж тіло. Дивно думати, що я вдруге бачу цю жінку мертвою.

«Але цього разу вона мертвою й залишиться», — подумав Гебріел.

— Як у Джейн справи?

— Усе гаразд. Гадаю, зараз її трохи завалило гостями.

— А дитина?

Мора опустила в миску рожеві легені. Ці легені вже ніколи не заповняться повітрям, не наситять киснем кров.

— Прекрасна. Вісім фунтів три унції, десять пальців на руках, десять на ногах. Дуже схожа на Джейн.

В очах Мори вперше з’явилась усмішка.

— Як назвали?

— Поки що вона «Дівчинка Ріццолі-Дін».

— Сподіваюся, це скоро зміниться.

— Навіть не знаю. Мені починає подобатись, як це звучить.

Розмови про такі радісні речі тоді, як поміж ними лежала мертва жінка, здавалися неповажними. Він подумав про те, як його маленька дочка робила перше дихання, про її перший розмитий погляд на цей світ, коли тіло Олени почало холонути.

— Я по обіді заїду до неї в лікарню, — сказала Мора. — Чи в неї вже передозування відвідувачами?

— Повірте, ви будете одною зі щиро бажаних гостей.

— Детектив Корсак уже заходив?

Гебріел зітхнув.

— З кульками, усе як годиться. Старий добрий дядько Вінс.

— Не відганяйте його. Може, сидітиме з дитиною.

— Це саме те, що малечі потрібно, — той, хто може навчити її тонкого мистецтва голосної відрижки.

Мора засміялася.

— Корсак — хороша людина. Насправді.

— У всьому, крім того, що він кохає мою дружину.

Мора поклала скальпель, подивилася на нього.

— Тоді він зичить їй щастя. І бачить, що ви щасливі разом. — Знову взявши свою зброю, вона додала: — Ви з Джейн даєте надію нам, решті.

«Нам, решті». Тобто всім самотнім людям світу. Не так давно він був одним із них.

Гебріел дивився, як Мора розтинає коронарні артерії. Як спокійно тримає в руках серце мертвої жінки. Її скальпель розкрив серцеві камери, виставив їх на позір, вона мацала, вимірювала, зважувала. І все одно, схоже, своє серце Мора Айлс тримала під надійним замком.

Його погляд упав на обличчя жінки, яку вони знали просто як Олену. «Кілька годин тому я говорив з нею, — подумав він. — Ці очі дивилися на мене, бачили мене». Тепер вони були тьмяні, роговиці затьмарені, скляні. Кров витекла, і рана від кулі здавалася рожевою діркою в лівій скроні.

— Це схоже на страту, — сказав він.

— З лівого боку є й інші рани. — Мора махнула на негато­скоп. — На рентгені видно дві кулі біля хребта.

— Але оця рана… — Він подивився на її обличчя. — Це був смертельний постріл.

— Штурмова команда точно не хотіла ризикувати. Джозефа Роука теж застрелили в голову.

— Ви зробили йому розтин?

— Доктор Брістол закінчив годину тому.

— Навіщо їх страчувати? Вони вже були непритомні. Ми всі були.

Мора підняла очі від маси легень, що волого лежали на дошці.

— Вони могли обвішатися вибухівкою.

— Вибухівки не було. Ці люди не були терористи.

— Рятувальна команда цього не знала. До того ж могли бути тривоги щодо фентанілу, який вони використали. Ви знаєте, що похідний від фентанілу газ також використовували в ситуації в Москві?

— Так.

— У Москві це призвело до жертв. А тут вони вдаються до цього з вагітною заручницею. Не можна було надто довго піддавати дитину в утробі дії газу. Зачистка мала бути швидка й ефективна. Так вони себе виправдовують.

— Тож вони заявляють, що ці постріли були необхідні.

— Так сказали лейтенанту Стіллмену. Поліція Бостона не брала участі у плануванні чи реалізації рятувальної операції.

Розвернувшись до негатоскопа, на якому висіли знімки, Гебріел запитав:

— Це знімки Олени?

— Так.

Він підійшов ближче. Побачив яскраву кому на черепі, розсип уламків у черепній порожнині.

— Це все — внутрішній рикошет, — сказала вона.

— А оце затемнення у формі літери «С»?

— Уламок між скальпом і черепом. Шматок свинцю, що відколовся, коли куля пробила кістку.

— Ми знаємо, хто саме зі штурмової команди зробив цей постріл?

— Навіть Гейдер не має списку імен. Коли прибули наші криміналісти, уся команда, певно, вже їхала до Вашингтона, поза нашою досяжністю. Вони прибрали все, що лишили після себе. Зброю, гільзи. Навіть наплічник, з яким Джозеф Роук увійшов до лікарні. Нам лишилися тільки тіла.

— Так зараз працює світ, Моро. Пентагон має право відправити загін своїх командос до будь-якого американського міста.

— Я вам дещо скажу. — Вона поклала скальпель, подивилася на нього. — Мене це до біса лякає.

Задзижчав інтерком. Мора підняла очі, почувши, як її секретарка каже:

— Докторко Айлс, на лінії знову агент Барсанті. Хоче з вами поговорити.

— Що ви йому сказали?

— Анічогісінько.

— Добре. Скажіть, що я перетелефоную. — Вона помовчала. — Коли і якщо матиму час.

— Знаєте, він стає грубий.

— Тоді й ви не мусите говорити з ним увічливо. — Мора подивилася на Йошиму. — Закінчімо тут, поки нас знову не перебили.

Вона занурила руки глибоко в черево, почала виймати органи. Дістала шлунок, печінку, підшлункову залозу, безкінечні кільця тонкого кишківника. Розкривши шлунок, їжі Мора не знайшла, у миску скрапували лише зеленкуваті виділення.

— Печінка, селезінка й підшлункова залоза — у межах норми, — зазначила вона.

Гебріел дивився, як смердючі тельбухи скупчуються в тазу, і з тривогою думав, що в його власному череві — такі ж лискучі органи. Дивлячись на обличчя Олени, він подумав: «Щойно розітнеш шкіру, навіть найпрекрасніша жінка матиме такий вигляд, як усі інші, — маса органів у порожнистій упаковці з м’язів і кісток.