Смертниці

— Чому ти мене про це питаєш?

— Відповідай!

— Я все сказала. Відповіла.

— Ти назвала свого чоловіка.

— Так!

— Він коп?

— Ні, він… — Джейн замовкла.

— Хто він?

Вона виструнчилася. Дивлячись повз пістолет, зосередилася на очах чоловіка, який його тримав.

— Він з ФБР, — відповіла вона.

Джо подивився на неї. Тоді перевів погляд на свою напарницю.

— Це все змінює, — мовив він.

17. Міла

У будинку з’явилася новенька.

Зранку під’їхав фургон, і чоловіки занесли її до нашої кімнати. Вона весь день спить на Олениній розкладачці — усе від наркотиків, якими її накачали для подорожі. Ми всі дивимося на неї, витріщаємося на обличчя — таке бліде, що воно скидається радше не на живу плоть, а на мармур, крізь який проходить світло. Вона дихає легенькими поштовхами, і пасмо білявого волосся тріпоче від кожного видиху. Руки в неї зовсім маленькі, мені вони схожі на лялькові — маленький кулачок, великий палець тулиться до вуст. Навіть коли Мама відчиняє двері й заходить до кімнати, дівчина не ворушиться.

— Розбудіть її, — наказує Мама.

— Скільки їй років? — питає Олена.

— Будіть, кажу.

— Це ж зовсім дитина. Скільки їй — дванадцять? Тринадцять?

— Вона достатньо доросла для роботи.

Мама підходить до розкладачки, трусить новеньку.

— Підйом! — гарикає вона, зриваючи з неї ковдру. — Ти заспала!

Дівчина здригається, перекочується на спину. Я помічаю синці в неї на руці. Вона розплющує очі, бачить, що ми на неї витріщилися, і тендітне тіло стривожено заклякає.

— Не змушуй його чекати, — каже Мама.

Ми чуємо, як наближається авто. Стало темно, і коли я виглядаю з вікна, бачу, як мигтять між дерев фари. Шурхотить під колесами гравій, авто під’їздить до входу. «Перший клієнт вечора», — з жахом думаю я, але Мама на нас і не дивиться. Вона хапає новеньку за руки, ставить її на ноги. Сонна дівчинка шкутильгає з кімнати.

— Як вони знайшли таку молоденьку? — шепоче Катя.

Чутно дзвінок. Ми вже звикли зіщулюватися від цього звуку, який свідчить про прибуття наших катів. Усі заклякаємо, дослухаємося до голосів унизу. Мама вітає клієнта англійською. Він говорить мало, ми чуємо лише кілька слів. Далі — його важкі кроки на сходах. Ми всі задкуємо від дверей. Він проходить повз нашу кімнату, далі коридором.

Дівчина внизу протестує. Чути ляпас, схлипування. На сходах знову гупають кроки — Мама тягне її до кімнати клієнта. Двері грюкають, і вона йде геть, залишивши дівчинку з чоловіком.

— От стерво, — буркоче Олена. — Вона горітиме в пеклі.

«Але сьогодні принаймні я не мучитимуся». Щойно в голові спливає ця думка, я почуваюся винною. І все одно думка не щезає. «Краще вона, ніж я». Підходжу до вікна, вдивляюся в ніч, у темряву, яка не бачить мого сорому. Катя натягує ковдру на голову. Ми всі намагаємося не слухати, але навіть крізь зачинені двері чути крики дівчини, і ми здатні уявити, що він з нею робить, бо те ж саме робилося з нами. Відрізняються тільки обличчя чоловіків; біль, якого вони завдають, завжди однаковий.

Коли все закінчується і крики нарешті вщухають, ми чуємо, як чоловік спускається вниз і виходить з будинку. Я видихаю. Думаю: «Годі. Будь ласка, хай сьогодні більше не буде клієнтів».

Мама піднімається нагору по дівчину. Далі — довга, дивна тиша. Раптом вона пробігає повз наші двері, знову спускається на перший поверх. Ми чуємо, як вона з кимось говорить по мобільному. Слова лунають тихо, звучать невідкладно. Я дивлюся на Олену, чи вона розуміє, що відбувається. Але Олена не дивиться на мене. Вона згорбилася на своїй розкладачці, стиснула руки на колінах у кулаки. За вікном щось пролетіло, наче білий метелик за вітром.

Почало сніжити.

Із дівчиною нічого не вийшло. Вона подряпала клієнтові обличчя, він дуже розізлився. Такі дівчата не годяться для бізнесу, тож її відправили назад до України — ось що вчора нам сказала Мама, коли дівчина не повернулася до кімнати.

Принаймні це офіційна версія.

— Може, це й правда, — кажу я, і моє дихання хмаринкою пари видно в темряві.

Ми з Оленою знову сидимо на даху. Сьогодні він блищить під місяцем, мов глазурований торт. Снігу вчора нападало небагато, заледве на сантиметр, але цього достатньо, щоб я згадала дім, де земля вже кілька тижнів має бути засніжена. Я рада знову бачити зорі, ділити це небо з Оленою. Ми винесли на дах ковдри, сидимо, притиснувшись одна до одної.

— Ти дурепа, якщо в це віриш, — каже Олена.

Вона підпалює сигарету, останню з тієї вечірки на човні, і смакує її, дивиться на небо, вдихаючи дим, наче дякує небесам за тютюнове благословення.

— А ти чому не віриш?

Вона сміється.

— Тебе можуть продати до іншого будинку, іншим сутенерам, але додому ніколи не відправлять. Хай там як, я не вірю жодному слову Мами, цієї старої шльондри. Уявляєш, вона сама колись торгувала тілом — років зо сто тому, поки не стала така жирна.

Я взагалі не уявляю Маму молодою, чи стрункою, чи здатною збудити чоловіка. Не уявляю, що вона могла бути не відразлива.

— Саме холоднокровні шльондри зрештою починають керувати такими будинками, — каже Олена. — Гірші за сутенерів. Вона знає, що ми переживаємо, сама це пережила. Але тепер її обходять лише гроші. Великі гроші.

Вона струшує попіл із сигарети.

— Світ лихий, Міло, і ти цього ніяк не зміниш. Найкраще, що можна зробити, — вижити.

— І не стати лихою.

— Іноді вибору нема. Просто мусиш.

— Ти не можеш бути лиха.

— Звідки ти знаєш? — Вона дивиться на мене. — Звідки ти знаєш, хто я, що я робила? Повір, якби я мусила, то вбила б людину. Навіть тебе могла б убити.

Вона пильно дивиться на мене, очі горять у світлі місяця. І на мить — лише на мить — я думаю, що вона має слушність. Вона могла б убити мене, бо готова на все, щоб вижити.

Ми чуємо шурхіт шин по гравію, обидві випростуємося. Олена одразу ж гасить дорогоцінну сигарету, викурену тільки напо­ловину.

— Хто це, у біса, приїхав?

Я встаю, обережно піднімаюся пологим схилом даху, щоб визирнути через край на під’їзну доріжку.

— Світла не видно.

Олена видряпується до мене, теж визирає.

— Ось, — шепоче вона, і з лісу з’являється машина.

Фари вимкнені, видно лише жовте сяйво паркувальних вогників. Авто зупиняється з боку доріжки, виходять двоє чоловіків. За кілька секунд ми чуємо дзвінок у двері. Навіть о такій порі чоловіки мають потреби. Вимагають задоволення.

— Чорт, — сичить Олена. — Тепер вони її розбудять. Треба повертатися, поки вона не помітила, що нас немає.

Ми спускаємося назад і видираємося на карниз, навіть не взявши свої ковдри. Олена прослизає у вікно в чорноту горища.

Знову дзвінок, і ми чуємо Мамин голос, коли вона відчиняє двері й вітає пізніх клієнтів.

Я вибираюсь у вікно за Оленою, ми прямуємо до люка. Драбину досі опущено — кричуще свідчення нашого перебування нагорі. Олена саме спускається сходинками, коли раптово завмирає.

Мама кричить.

Олена одразу ж злітає назад, нагору, відштовхує мене, вилізаючи в люк. Тягнеться вниз, хапає драбину, тягне. Драбина піднімається, складається, люк зачиняється.

— Назад, — шепоче вона. — На дах.

— Що відбувається?

— Бігом, Міло!

Ми біжимо до вікна. Я вилізаю перша, але так поспішаю, що нога ковзає на карнизі. Я схлипую, падаючи, у паніці чіпляюся за підвіконня.

Олена хапає мене за зап’ясток. Тримає, поки я нажахано борсаюся.

— Хапай другу руку! — шепоче вона до мене.

Я тягнуся до неї, вона піднімає мене, і ось я вже лежу животом на підвіконні, і серце калатає в грудях.

— Клята незграба! — сичить Олена.

Я намацую ногою карниз, чіпляюся пітними руками за підвіконня, пробираючись назад на дах. Олена виповзає з вікна, опускає його за собою й лізе за мною, швидка, наче кішка.

У будинку вмикається світло. Нам видно, як воно ллється у вікна під нами. Ми чуємо поспішні кроки, гуркіт розчахнутих дверей. І крик — цього разу не Мамин. Самотній, пронизливий вереск, що обривається жахливою тишею.