Смертниці

— Господи, у вас тут іще спекотніше, — сказав чоловік. — Кондиціонер не працює?

— Працює, — сказав Емертон. — Але гріш йому ціна. Не мали часу відремонтувати, з електронікою якась чортівня.

— Не кажучи вже про людей, — завважив чоловік і зупинив погляд на Морі. Простягнув їй руку. — Ви докторка Айлс, так? Я лейтенант Лерой Стіллмен. Мене викликали, щоб я спробував розрядити ситуацію. Подивимося, чи можна впоратися без жертв.

— Ви спеціаліст зі звільнення заручників.

Він скромно стенув плечима.

— Так мене називають.

Вони потисли одне одному руки. Можливо, через його скромну зовнішність — винувате обличчя, лисувата голова — їй стало спокійно. На відміну від Гейдера, який, здавалося, працював на чистому тестостероні, цей чоловік дивився на неї з тихою й терплячою усмішкою. Наче мав на розмову з нею скільки завгодно часу. Він зиркнув на Гейдера:

— Ваш трейлер просто нестерпний. Не треба змушувати її сидіти тут.

— Ви просили затримати свідків.

— Але ж не смажити їх живцем. — Він відчинив двері. — Де завгодно буде зручніше, ніж тут.

Вони вийшли, Мора глибоко вдихнула, рада вибратися з цієї задушливої коробки. Принаймні тут був вітерець. Поки вона сиділа в трейлері, Олбані-стріт перетворилася на море поліцейських автомобілів. Під’їзд до бюро судово-медичної експертизи через дорогу був увесь заставлений, і вона не знала, як зможе виїхати зі стоянки. На відстані, за барикадами поліції, побачила супутникові тарілки над фургонами новинарів, схожі на квіти на довгих стеблах. Їй стало цікаво, чи телевізійникам усередині так само спекотно й нестерпно, як їй було у трейлері штабу. Вона сподівалася на це.

— Дякую, що зачекали, — мовив Стіллмен.

— Не те щоб я мала вибір.

— Знаю, це незручно, але ми мусимо триматися за свідків, аж поки не зможемо всіх опитати. Ситуація наразі зафіксована, тож мені потрібна інформація. Ми не знаємо її мотивів. Не знаємо, скільки там із нею людей. Я мушу зрозуміти, з ким ми маємо справу, щоб обрати правильний підхід, коли вона з нами заговорить.

— Ще не говорила?

— Ні. Ми ізолювали три телефонні лінії в крилі, в якому вона забарикадувалася, тож контролюємо всі її вихідні дзвінки. Намагалися телефонувати кілька разів, але вона кладе слухавку. Зрештою вона захоче спілкування, це майже завжди так буває.

— Схоже, ви вважаєте її такою ж, як усі ті, хто бере заручників.

— Люди, які йдуть на це, справді схильні поводитися схожим чином.

— І скільки серед них жінок?

— Мушу визнати, це незвично.

— Ви колись мали справу з жінкою, яка бере заручників?

Стіллмен завагався.

— Якщо чесно, — сказав він, — це для мене вперше. Для нас усіх. Маємо справу з рідкісним винятком, бо ж жінки не беруть заручників.

— Ця бере.

Він кивнув.

— І поки немає нової інформації, маю підходити до цього випадку так само, як до будь-якої іншої подібної ситуації. Перш ніж вестиму з неї переговори, мушу дізнатися про неї якомога більше. Хто вона така, чому це робить.

Мора похитала головою.

— Не знаю, чим тут допомогти.

— Ви остання мали з нею якийсь контакт. Розкажіть усе, що пам’ятаєте. Кожне її слово, вираз обличчя.

— Я була з нею дуже недовго. Кілька хвилин.

— Ви розмовляли?

— Я намагалася.

— Що ви їй говорили?

Мора відчула, як долоні стають слизькі від спогадів про поїздку в ліфті. Про те, як тремтіла рука жінки, стискаючи пістолет.

— Я намагалась її заспокоїти, напоумити. Сказала, що хотіла тільки допомогти.

— Як вона відреагувала?

— Не сказала нічого. Мовчала. Ось що було найстрашніше. — Мора глянула на Стіллмена. — Її повне мовчання.

Він насупився.

— Вона якось відреагувала на ваші слова? Ви певні, що вона вас чула?

— Ця жінка не глуха, реакція на звуки була. Я знаю, що вона чула поліцейські сирени.

— І не сказала ані слова? — Стіллмен похитав головою. — Це дивно. Може, йдеться про мовний бар’єр. Це ускладнить переговори.

— Вона взагалі не здалася мені схильною до переговорів.

— Почнімо спочатку, докторко Айлс. Що робила вона, що робили ви.

— Я вже пройшла все це з капітаном Гейдером. Повторення одних і тих само запитань не дасть вам нових відповідей.

— Я знаю, що ви повторюєтеся. Але якийсь спогад може містити життєво необхідну деталь. Те, що я зможу використати.

— Вона приставила мені до голови пістолет. Було важко зосередитися на чомусь, крім того, як залишитися живою.

— Ви були там з нею. Ви знаєте, в якому вона стані. Може, маєте ідеї стосовно того, чому вона вдалася до цих дій? Чи схильна вона скривдити когось із заручників?

— Вона вже вбила одну людину. Невже вам це нічого не говорить?

— Але відтоді ми не чули пострілів, тож перші тридцять хвилин минули спокійно, а це найнебезпечніший період, коли злочинець ще наляканий і схильніший убивати полонених. Минула майже година, а вона не зробила більше жодного кроку. Нікого не скривдила, як ми знаємо.

— То що вона там робить?

— Ми не знаємо. Досі намагаємося зібрати інформацію. Відділ розслідування вбивств виявляє, як вона взагалі опинилася в моргу, ми зняли в палаті, найімовірніше, її відбитки пальців. Час грає на нас, поки ніхто не страждає. Що довше це триватиме, то більше інформації про неї ми матимемо. І то ймовірніше, що вдасться владнати все без кровопролиття, без героїзму. — Він глянув у бік лікарні. — Бачите тих копів? Їм, певно, не терпиться ввірватися всередину. Якщо до цього дійде, то я провалився. Моє головне правило для інцидентів із заручниками дуже просте: сповільнюй. Ми затримали її в крилі без вікон і виходів, тож утекти вона не може, мобільності не має. Нехай посидить і поміркує про ситуацію. Тоді усвідомить, що не має вибору, окрім як здатися.

— Якщо їй стане розуму це усвідомити.

Стіллмен подивився на неї. Його погляд м’яко зважував важливість її слів.

— Як думаєте, вона розважлива?

— Я думаю, що вона налякана, — відповіла Мора. — Коли ми були самі в ліфті, я бачила її очі. Паніку в них.

— Це тому вона вистрелила?

— Певно, їй здавалося, що вона під загрозою. Ми втрьох скупчилися навколо її ліжка, намагалися її зв’язати.

— Утрьох? Медсестра, з якою я говорив, сказала, що, коли вона ввійшла до палати, побачила лише вас та охоронця.

— Був ще й лікар. Молодий, білявий.

— Медсестра його не бачила.

— О, він утік. Після пострілу чкурнув, мов заєць. — Мора помовчала, їй досі було прикро через те, що її так покинули напризволяще. — Я опинилася в палаті сама.

— Як думаєте, чому пацієнтка вистрелила лише в охоронця? Якщо навколо ліжка вас було троє?

— Він схилився над нею. Був найближче.

— Чи може справа бути у формі?

Мора спохмурніла.

— Що ви хочете сказати?

— Поміркуйте. Форма — це символ влади. Вона могла подумати, що це поліціянт. Тому виникає запитання, чи не має вона кримінального минулого.

— Чимало людей страшиться поліції. Для цього не конче бути злочинцем.

— Чому вона не застрелила лікаря?

— Я ж сказала вам, він утік. Його там не було.

— У вас вона теж не вистрелила.

— Бо їй потрібен був заручник. Я стала найближчим теплим тілом.

— Думаєте, вона вас убила б? Якби мала нагоду?

Мора зустріла його погляд.

— Я думаю, що ця жінка зробить що завгодно, щоб вижити.

Двері трейлера раптом відчинилися. Капітан Гейдер висунув голову й звернувся до Стіллмена:

— Лерою, вам варто зайти й послухати.

— Що там?

— Щойно передали по радіо.

Мора пішла слідом за Стіллменом до трейлера, де за той короткий час, що вони провели надворі, стало ще задушливіше.

— Прокрути назад, — звелів Емертону Гейдер.

З динаміка долинув сповнений захвату чоловічий голос:

— …ви на хвилі KBUR, і з вами цього дивного дня я, Роб Рой. Оце так химерна в нас тут ситуація, панове. Зараз з нами на лінії слухачка, яка стверджує, що саме вона тримає спецпризначенців напоготові в медичному центрі. Я спочатку не повірив, але наш продюсер з нею поговорив, і здається, що це правда…