Двійник

Тільки от — уже мертва.

Брістол опустив легені назад у таз, куди вони лягли рожевим курганом, і взяв серце. Воно легко вмістилося в його масивну руку. Мора раптом відчула своє власне серце, яке зараз гупало в її грудях. Як і серце цієї жінки, воно вмістилося б у Ейбову долоню. Їй раптом стало млосно від думки про те, що він може тримати його, перевертати, оглядаючи коронарні судини — так само, як робить зараз. Технічно серце — простий насос, але воно становить серцевину людського тіла, і від того, яким відкритим, виставленим напоказ воно зараз було, Мора відчула порожнечу у власних грудях. Глибоко вдихнула, і від запаху крові її нудота тільки посилилася. Вона відвернулася від тіла й зустрілася поглядом із Ріццолі. Тією Ріццолі, яка надто багато бачила. Вони були знайомі вже майже два роки, працювали разом над достатньою кількістю справ, щоб глибоко поважати одна одну з професійного погляду. Однак разом із цією повагою прийшла і взаємна шаноблива обачність. Мора знала, яка гостра в Ріццолі інтуїція, і коли вони зараз дивилися одна на одну через стіл, знала, що ця жінка безперечно помічає, як близько Мора до того, щоб вибігти геть із кімнати. Відповідаючи на невисловлене питання в очах Ріццолі, Мора вперто стиснула щелепи. Королева Покійників знову була незворушна.

Знову зосередилася на мертвому тілі.

Ейб, який не звертав уваги на напруження в кімнаті, розкрив камери серця.

— Усі клапани мають нормальний вигляд, — прокоментував він. — Коронарні судини м’які. Чисті. Боже, сподіваюся, моє серце теж таке.

Мора глянула на його величезне черево й засумнівалася в цьому, знаючи його пристрасть до фуа-гра та маслянистих соусів. Ейб жив за філософією: «Насолоджуйся життям, поки можеш». Удовольняй свої апетити зараз, бо всі ми рано чи пізно закінчимо, як наші друзі на столі. Що хорошого в чистих судинах, якщо твоє життя було позбавлене задоволень?

Він поклав серце в таз і заходився працювати з умістом живота, глибоко встромляючи скальпеля в очеревину. Дістав шлунок і печінку, селезінку та підшлункову залозу. Морі був знайомий запах смерті, охолоджених органів, однак цього разу він її бентежив. Наче перша в її житті аутопсія. Наче вона перестала бути досвідченим патологоанатомом і тепер жахалася того, як брутально Ейб управлявся з ножицями й ножем. «Господи, я саме це роблю щодня, але мій скальпель ріже незнайому плоть чужих людей».

«Ця жінка не здається чужою».

Мора занурилася в німу порожнечу, з відстані спостерігала за тим, як працює Ейб. Утомлена неспокійною ніччю й джетлагом, вона наче відійшла від сцени, яка розгорталася на столі перед нею, до безпечного місця, з якого могла спостерігати без емоцій. Це просто труп на столі. Вони ніяк не пов’язані, вони не знайомі. Брістол швидко вивільнив тонку кишку, кинув завитки до тазу. Ножицями й кухонним ножем вичистив черево, лишив тільки порожній панцир. Поніс таз, важкий від нутрощів, до столу з неіржавної сталі, де й узявся ретельно розглядати органи, один за одним.

Розрізав шлунок на препарувальній дошці, випорожнив його в меншу миску. Від смороду неперетравленої їжі Ріццолі з Фростом відвернулися, покривилися огидливо.

— Схоже на рештки вечері, — мовив Ейб. — Я б сказав, що вона їла салат з морепродуктами. Бачу листя салату, томати. Може, креветки…

— Вона задовго до смерті вечеряла? — спитала Ріццолі. Її голос звучав дивно, обличчя було закрите рукою, щоб відгородитися від смороду.

— За годину, може, більше. Думаю, їла не вдома, я собі салат із креветками не готував би. — Ейб глянув на Ріццолі. — Чеків із ресторану в сумочці не було?

— Ні. Вона могла платити готівкою. Ми все ще чекаємо інформації про кредитну картку.

— Господи. — Фрост досі відвертався. — Тепер мене назавжди відверне від креветок.

— Та хай це вас не хвилює, — сказав Ейб, патраючи селезінку. — Якщо вже подумати, то ми всі створені з однакових базових цеглин. Жири, вуглеводи та протеїн. Коли їсте соковитий стейк, то їсте м’язи. Гадаєте, я коли-небудь відмовлюся від стейку тільки тому, що розтинаю такі тканини щодня? Усі м’язи складені з однакових біохімічних інгредієнтів, просто в деяких випадках пахнуть краще, ніж в інших.

Він потягнувся по нирки, акуратно надрізав кожну з них і поклав маленькі зразки тканин у банку з формаліном.

— Поки все наче нормально, — сказав патологоанатом і глянув на Мору. — Згодні?

Вона автоматично кивнула, але нічого не сказала — несподівано переключилася на нові рентгенівські знімки, які Йошима саме розвішував проти світла. То були знімки черепа. На тих, що були зроблені збоку, виднілися обриси м’яких тканин, наче напівпрозоре примарне обличчя у профіль.

Мора підійшла до негатоскопа, стала вдивлятися у схожу на зірку темну пляму, разюче яскраву на тлі м’якшої тіні кістки. Пляма розпливалася всім склепінням черепа. Оманливо маленький вхідний отвір зовні нічим не видавав тієї шкоди, якої нищівний снаряд зумів завдати мозку людини.

— Боже мій, — пробурмотіла вона. — Це ж куля «чорний пазур».

Ейб підняв очі від тазу з органами.

— Давно я таких не бачив. Тут треба обережно. Металеві краї на цій кулі гострі, мов лезо, рукавичку легко поріжуть.

Він подивився на Йошиму, який працював у лабораторії довше за всіх нинішніх патологоанатомів, а тому бував наче корпоративною пам’яттю.

— Коли в нас востаннє була жертва «чорного пазура»?

— Здається, роки два тому, — відповів Йошима.

— Так недавно?

— Наскільки я пам’ятаю, справою займався доктор Тірні.

— Попросиш Стеллу подивитися? Може, справа ще не закрита. Куля доволі незвична, цікаво, чи є зв’язок.

Йошима зняв рукавички, підійшов до інтеркома, викликав секретарку Ейба.

— Алло, Стелло? Доктор Брістол хоче, щоб ви пошукали останню справу з кулею «чорний пазур». Її мав вести доктор Тірні…

— Чув про них, — сказав Фрост, який теж уже стояв біля негатоскопа, щоб краще роздивитися знімки. — Та це вперше маю жертву з таким пораненням.

— Експансивна куля з порожниною в головній частині, вироблялася «Вінчестером», — сказав Ейб. — Розроблена так, щоб пробивати м’які тканини. Коли вона входить у плоть, мідний кожух розкривається в шестикутну зірку. Кожен кінчик гострий, наче кіготь.

Він перейшов до голови трупа.

— Їх у дев’яносто третьому зняли з продажу після того, як один божевільний із Сан-Франциско в стрілянині вбив такими дев’ятьох людей. Погана слава для «Вінчестера», вони аж вирішили припинити виробництво. Але трохи таких ще лишилися в обігу. Час від часу з’являються їхні жертви, але дедалі рідше.

Мора досі дивилася на рентгенівський знімок, на ту смертельну білу зірку, і думала про те, що тільки-но сказав Ейб. «Кожен кінчик гострий, наче кіготь». А тоді згадала подряпини на автомобілі жертви. «Наче слід від пазурів хижака».

Вона повернулася до столу, саме тоді, коли Ейб закінчив надріз скальпа. У коротку мить перед тим, як він відгорнув клапоть шкіри, Мора зрозуміла, що не може відвести погляд від обличчя мертвої. Смерть зафарбувала її вуста попелясто-блакитним. Очі були розплющені, оголені рогівки стали сухі й каламутні від повітря. Сяйво очей за життя — не більше ніж світло, що відбивається від вологих рогівок. Коли повіки більше не кліпають, а рогівки не омиває рідина, очі стають сухі й тьмяні. Життя зникає з очей не через зникнення душі, а через зупинку рефлексу кліпання. Мора подивилася на дві тьмяні смуги через рогівку й на мить уявила, якими мали бути ці очі за життя. То був тривожний погляд у дзеркало. Її охопила раптова запаморочлива думка, що на цьому столі насправді вона. Що вона спостерігає, як розтинають її власне тіло. Хіба ж привиди не лишаються в тих місцях, до яких часто навідувалися за життя? «Ось де я лишуся, — подумала вона. — У судово-медичній лабораторії. Я приречена провести тут вічність».

Ейб потягнув скальп уперед, обличчя зібгалося, наче гумова маска.

Мора здригнулася. Відвівши очі, помітила, що Ріццолі знову спостерігає за нею. «Вона дивиться на мене? Чи на мого привида?»