Двійник

Дзижчання пилки «Страйкер», здавалося, усвердлювалося просто в її кістковий мозок. Ейб різав склепіння відкритого черепа, залишаючи цілим той сегмент, який пронизала куля. Обережно відділив і зняв верхівку кістки. «Чорний пазур» вивалився з відкритого черепа і з дзенькотом упав у миску, яку підставив Йошима. Куля блищала, металеві кінчики розкрилися, наче пелюстки смертельної квітки.

Мозок був залитий темною кров’ю.

— Сильний крововилив, обидві півкулі. Саме те, чого варто було чекати після цих знімків, — сказав Ейб. — Куля ввійшла сюди, у ліву скроневу кістку. Але не вийшла. Це видно тут, на рентгені.

Він указав на негатоскоп; куля на знімках виділялася яскравим спалахом проти внутрішнього вигину потиличної кістки зліва.

Фрост сказав:

— Цікаво, як вона опинилася з того ж боку черепа, з якого увійшла.

— Напевно, рикошет. Куля ввірвалася до черепа й пронеслася туди й назад, прорізаючи мозок. Витрачаючи всю свою енергію на м’які тканини. Крутилася, як ножі в блендері.

— Докторе Брістол? — викликала Ейба через інтерком його секретарка Стелла.

— Так?

— Я знайшла справу з «чорним пазуром». Жертву звали Василій Тітов. Розтин робив доктор Тірні.

— Хто з детективів вів справу?

— Ем… Ось воно. Детективи Ванн та Данліві.

— Я з ними поговорю, — сказала Ріццолі. — Побачимо, що вони про це згадають.

— Дякую, Стелло! — гукнув Брістол. Глянув на Йошиму, який тримав камеру напоготові. — Гаразд, знімай.

Йошима почав фотографувати мозок, навіки фіксуючи, перш ніж Ейб дістав його з кістяної домівки. «Ось де містяться спогади всього життя, — думала Мора, дивлячись на поблискування складок сірої матерії. — Дитяча абетка. Чотири на чотири буде шістнадцять. Перший поцілунок, перший коханець, уперше розбите серце. Усе це складене в пакети вісника РНК у цьому складному зібранні нейронів». Пам’ять була всього лиш біохімією, утім, саме вона визначала кожну людину як особистість.

Кількома рухами скальпеля Ейб вивільнив мозок і поніс його в обох руках, наче скарб, до стола. Сьогодні він його не препаруватиме, натомість занурить у фіксувальний розчин, щоб розрізати згодом. Але для того, щоб побачити докази травми, мікроскоп не був потрібен: вони були там, у кривавих плямах на поверхні мозку.

— Отже, куля ввійшла тут, у ліву скроню, — мовила Ріццолі.

— Так, отвір у шкірі й у кістці черепа збігаються ідеально, — відповів Ейб.

— Це свідчить про постріл безпосередньо в голову збоку.

Ейб кивнув.

— Злочинець, певно, націлився через вікно з боку водія. Воно було відчинене, тому скло не викривило траєкторію.

— Тож, вона сидить в автомобілі, — вела далі Ріццолі. — Вечір теплий. Вікно опущене. Восьма година, вже сутеніє. Він підходить до авто. Націлюється і стріляє. — Вона похитала головою. — Чому?

— Сумочку не забрав, — завважив Ейб.

— Отже, не пограбування, — сказав Фрост.

— Тоді нам лишається злочин у стані афекту. Або замовне вбивство.

Ріццолі глянула на Мору. Ось знову вона — ймовірність цілеспрямованого вбивства.

«Чи у правильну ціль він влучив?»

Ейб опустив мозок у відерце з формаліном.

— Поки несподіванок немає, — мовив він, повертаючись до тіла, щоб розітнути шию.

— Проведете аналізи на токсини? — запитала Ріццолі.

Брістол знизав плечима.

— Можемо замовити, але не певен, що це доцільно. Причина смерті вся он там. — Він кивнув на знімки, де куля чітко виділялася на тлі тіні кістки. — Маєте якісь причини для токсикології? Копи знайшли в машині наркотики чи супутню атрибутику?

— Нічого такого. В автівці було доволі чисто. Тобто, за винятком крові.

— І вся вона належала жертві?

— Принаймні вся третьої групи, позитивний резус-фактор.

Ейб глянув на Йошиму.

— Нашу дівчину перевірив?

Йошима кивнув.

— Усе так, у неї третя група, позитивний резус-фактор.

На Мору ніхто не дивився. Ніхто не бачив, як затремтіло її підборіддя, не чув, як вона голосно вдихнула. Вона різко розвернулася, щоб ніхто не бачив її обличчя, і різким рухом зірвала з себе маску.

Коли вона прямувала до смітника, до неї гукнув Ейб:

— Вам уже з нами нудно, Моро?

— Джетлаг мене зрештою дістав, — сказала вона, знімаючи хірургічний халат. — Думаю, піду додому раніше. Побачимося завтра, Ейбе.

З лабораторії вона втекла не озираючись.

Дорога додому неначе розмилася. Тільки в передмісті Бруклайна мозок раптово ввімкнувся. Тільки тоді Мора вирвалася з нав’язливого зашморгу думок, які все крутилися в її голові. «Не думай про розтин. Забудь про нього. Подумай про вечерю, про що завгодно, тільки не про те, що ти сьогодні бачила».

Вона зупинилася біля продуктової крамниці. Холодильник був порожній, слід скупитися, якщо вона не хоче сьогодні харчуватися хіба що тунцем і мороженим горошком. Було так добре — зосередитися на чомусь іншому. З маніакальною наполегливістю вона кидала у возика продукти. Значно краще думати про їжу, про те, що вона готуватиме на цьому тижні. «Годі думати про плями крові та жіночі органи в металевих мисках. Мені потрібні грейпфрути і яблука. І баклажани мають непоганий вигляд». Узявши пучок свіжого базиліка, Мора жадібно вдихнула його аромат, вдячна за те, що його гострота хоч на мить заступила закарбовані в пам’яті запахи судово-медичної лабораторії. Тиждень на прісній французькій їжі — і вона скучила за спеціями. «Сьогодні я зготую тайське зелене карі, таке гостре, що воно обпікатиме рот».

Удома Мора перевдяглася в шорти та футболку й поринула в кухарство. Посьорбуючи холодне біле бордо, нарізала курятину, цибулю, часник. Кухню заповнив аромат жасминового рису. Нема часу думати про третю групу крові й чорнокосу жінку — у каструлі парує олія. Час тушкувати курятину, додати пасту карі. Улити бляшанку кокосового молока. Вона накрила каструльку кришкою, нехай дійде. Подивилася в кухонне вікно і раптом побачила своє відображення у склі.

«Я така схожа на неї. Точнісінько така ж сама».

Їй раптом стало холодно, наче обличчя у вікні було не відображенням — наче на неї звідти дивився привид. Кришка на каструльці стукотіла від пари. То привиди намагаються вибратися. Відчайдушно привертають увагу.

Мора вимкнула плиту, підійшла до телефону, набрала номер пейджера, який знала напам’ять.

За мить зателефонувала Джейн Ріццолі. На задньому тлі було чутно, як дзвонить телефон, тож Ріццолі ще не вдома — певно, сидить за своїм столом у «Шредер Плаза».

— Вибачте, що потурбувала, — сказала Мора. — Маю дещо запитати.

— У вас усе добре?

— Я в порядку. Хочу дізнатися про неї ще дещо.

— Про Анну Джессоп?

— Так. Ви сказали, що в неї були права, видані штатом Массачусетс.

— Саме так.

— Яка там стоїть дата народження?

— Що?

— Сьогодні в лабораторії ви сказали, що їй було сорок років. Коли саме вона народилася?

— Чому ви питаєте?

— Будь ласка. Я маю знати.

— Гаразд. Зачекайте.

Мора почула шурхіт паперів, тоді Ріццолі повернулася на лінію.

— Відповідно до її прав, вона народилася двадцять п’ятого листопада.

Якусь мить Мора мовчала.

— Ви ще там? — запитала Ріццолі.

— Так.

— Що сталося, док? Що відбувається?

Мора ковтнула.

— Мені від вас дещо потрібно, Джейн. Прозвучить божевільно.

— Я готова.

— Нехай у лабораторії порівняють наші з нею ДНК.

Мора чула, як по той бік дроту нарешті припинив дзвонити інший телефон. Заговорила Ріццолі:

— Повторіть ще раз. Я не впевнена, чи правильно розчула.

— Я хочу знати, чи збігається моя ДНК з ДНК Анни Джессоп.

— Слухайте, я згодна, ви дуже схожі…

— Це не все.

— А що ще?

— У нас однакова група крові. Третя, позитивний резус-фактор.

Ріццолі розважливо мовила:

— У скількох ще людей третя позитивна? Скільки там було — десять відсотків населення?

— І день народження. Ви сказали, вона народилася двадцять п’ятого листопада. Джейн, я теж.