Двійник

— Перш ніж робити припущення, — мовила Ріццолі, — вам треба подивитися на тіло.

Мора похмуро глянула на неї, тоді на закутане тіло біля своїх ніг. Стала на коліна, потягнула покривало за ріг.

— Чекайте. Хотіла попередити…

— Так?

— Там не те, чого ви чекаєте.

Мора завагалася, затримала руку над пластиком. Навколо гули комахи, жадібні до свіжого м’яса. Вона глибоко вдихнула й відгорнула покривало.

Дивлячись на відкрите обличчя, вона мовчала. Її ошелешило не вибите ліве око, не ручка викрутки, що стирчала з очної западини. То була всього лиш похмура деталь, яку треба було завважити й викласти в протоколі аутопсії. Ні, це обличчя привернуло її увагу, викликало в неї жах.

— Він надто молодий, — пробелькотіла вона. — Він надто молодий для Елайджі Ленка.

— Гадаю, йому років тридцять — тридцять п’ять.

Мора шоковано видихнула.

— Я не розумію…

— Ви ж бачите, так? — тихо спитала Ріццолі. — Чорне волосся, зелені очі.

«Як у мене».

— Звісно ж, такий колір очей та волосся може мати мільйон хлопців. Але схожість… — Вона помовчала. — Фрост теж помітив. Ми всі помітили.

Мора накрила тіло покривалом і відступила, відійшла від правди, яка так беззаперечно дивилася на неї з обличчя мерця.

— Доктор Брістол уже їде, — сказав Фрост. — Навряд чи ви захочете робити цей розтин.

— То чому ви мені зателефонували?

— Бо ви сказали, що хочете бути в курсі справ, — відповіла Ріццолі. — Бо я пообіцяла. А ще… — Вона подивилася на накрите тіло. — Ви рано чи пізно дізналися б, ким був цей чоловік.

— Але ж ми не знаємо, ким він був. Вам здається, що ви бачите схожість. Це нічого не доводить.

— Є ще дещо. Ми тільки зранку дізналися.

Мора подивилася на детектива.

— Що?

— Ми намагалися встановити місцеперебування Елайджі Ленка. Шукали всюди, де могло б вигулькнути його ім’я. Арешти, штрафи, що завгодно. Зранку ми отримали факс із канцелярії округу в Новій Кароліні. То була довідка про смерть. Елайджа Ленк помер вісім років тому.

— Вісім років тому? Тоді його не було з Амальтеєю, коли вона вбила Терезу й Ніккі Веллс.

— Ні. Тоді Амальтея вже працювала з новим партнером. Тим, який зайняв місце Елайджі, аби продовжити родинну справу.

Мора відвернулася до озера, блиск води засліплював її. «Я не хочу слухати далі, — подумала вона. — Не хочу знати».

— Вісім років тому Елайджа помер у лікарні Ґрінвілля від серцевого нападу, — вела далі Ріццолі. — Він прийшов зі скаргою на біль у грудях. Згідно з їхніми записами, до лікарні його привели рідні.

«Рідні».

— Дружина Амальтея та їхній син, Семюел.

Мора глибоко вдихнула. Повітря пахнуло водночас і гниттям, і літом — життя й смерть злилися в єдиному запаху.

— Мені дуже прикро, що вам довелося про це дізнатися, — сказала Ріццолі. — Знаєте, є шанс, що ми помилилися щодо цього чоловіка. Є шанс, що він їм зовсім не рідня.

Але вони не помилилися, і Мора це знала.

«Я знала, відколи побачила його обличчя».

Коли Ріццолі з Фростом увійшли того вечора до бару Джей Пі Дойла, копи біля барної стійки привітали їх гучними оплесками, від яких Ріццолі зашарілася. Чорт, навіть ті, хто її недолюблював, тепер аплодували, по-дружньому визнаючи її успіх, який саме зараз із екрана понад баром проголошували новини о п’ятій. Поки напарники підходили до стійки, натовп почав тупотіти в унісон. Бармен, шкірячись, уже виставив їм частування: віскі для Фроста, а для Ріццолі…

Велику склянку молока.

Усі зареготали, Фрост нахилився до неї й прошепотів:

— Знаєш, у мене зі шлунком щось не дуже. Поміняємося?

Сміхота, але він насправді любив молоко. Ріццолі підштовхнула до нього склянку й попросила в бармена кóли.

Вони з Фростом їли горішки та потягували свої цнотливі напої, поки колеги підходили потиснути їм руки або дати п’ять. Ріццолі бракувало звичної пінти елю[24] «Адамс». Їй чимало чого зараз бракувало — чоловіка, улюбленого пива. Стрункої талії. І все одно день видався вдалий. Вона подумала: «Якщо злочинця переможено, це точно вдалий день».

— Гей, Ріццолі! Ставки піднялися: дві сотні на те, що в тебе буде дівчинка, сто двадцять — на хлопчика.

Вона глянула вбік і побачила, що поряд стоять детективи Ванн і Данліві — гладкий хобіт і худий, із пінтами «Ґіннесса», схожими, немов близнючки.

— А що, як я народжу обох? — запитала вона. — Близнюків?

— Гм, — замислився Данліві. — Про це ми не подумали.

— То хто тоді переможе?

— Гадаю, ніхто.

— Чи всі? — припустив Ванн.

Вони стояли, міркуючи над цим — Сем та Фродо перед дилемою на Згубній горі.

— Що ж, — мовив Ванн. — Доведеться додати ще одну категорію. Ріццолі засміялася.

— Так, хлопці, додавайте.

— До речі, ти молодець, — додав Данліві. — Отямитися не встигнеш, як про тебе напише журнал «Піпл». Із таким злочинцем, з усіма тими жінками… та ще історія.

— Хочете, скажу правду? — зітхнула детектив і відсунула свою колу. — То не наша заслуга.

— Хіба ні?

Фрост підняв очі на Ванна й Данліві.

— Не ми його зняли, а жертва.

— Проста домогосподарка, — сказала Ріццолі. — Перелякана, вагітна, звичайна домогосподарка. Обійшлася без пістолета, без кийка — мала тільки кляту шкарпетку, напхану батарейками.

На екрані над їхніми головами добігли кінця місцеві новини, і бармен перемкнув на «HBO». Там показували кіно з жінками в коротких спідницях. Жінок, які мали талію.

— То що з «чорним пазуром»? — запитав Данліві. — До чого там був він?

Ріццолі трохи помовчала, сьорбаючи колу.

— Ми ще не знаємо.

— Зброю знайшли?

Вона помітила, що Фрост дивиться на неї, і відчула тривогу. Ця деталь бентежила їх обох. У фургоні зброї не було. Там лежали мотузки, ножі, на яких запеклася кров. Записник із ретельно занотованими іменами й телефонними номерами дев’яти інших торговців дітьми по всій країні — Теренс Ван Ґейтс був не єдиним. І розписки про виплати готівкою, що їх Ленки отримували протягом багатьох років. Цієї інформації слідчим мало вистачити на кілька років роботи. Однак зброї, з якої вбили Анну Леоні, у фургоні не було.

— Що ж, може, десь ще випливе, — сказав Данліві. — А може, він її позбувся.

«Може й так. А може, це ми щось пропускаємо».

Було вже темно, коли Ріццолі разом із Фростом вийшла з бару. Замість того, щоб їхати додому, вона подалася назад до «Шредер Плази» — бесіда з Ванном та Данліві висіла на ній важким тягарем, тож вона всілася за свій стіл, укритий горами документів. Зверху лежали дані НІКЦ — заяви про зникнення людей протягом кількох десятиліть, зібрані під час полювання на Звіра. Однак усе почалося з убивства Анни Леоні, воно запустило пошук, немов камінець, кинутий у воду. Убивство Анни привело їх до Амальтеї, а тоді й до Звіра. І все одно ця смерть лишалася нерозгаданою.

Ріццолі прибрала папери з НІКЦ, докопалася до теки зі справою Анни Леоні. Хоча вона прочитала й перечитала там усе, знову взялася гортати сторінки, передивляючись заяви свідків, звіти з лабораторії волосся та волокон, звіти про аутопсію, відбитки пальців та ДНК. Дійшла до балістичної експертизи, і погляд її затримався на словах «чорний пазур». Вона згадала схожий на зірку слід від кулі на рентгені черепа Анни Леоні. Згадала той руйнівний слід, який вона лишила в її мозку.

Куля «чорний пазур». Де ж та зброя, з якої нею стріляли?

Вона закрила теку й подивилася на картонну коробку, що вже тиждень стояла біля її столу. Там були позичені їй Ванном та Данліві документи щодо вбивства Василія Тітова — єдиної за останні роки жертви «чорного пазура» неподалік Бостона. Ріццолі дістала з коробки теки, склала на столі й зітхнула, побачивши висоту цього стосу. Навіть найшвидше розслідування породжує гори паперів. Ванн та Данліві вже виклали їй суть справи, і вона прочитала достатньо їхніх звітів, аби впевнитися, що це був справді вдалий арешт. Суд, що йшов за ним слідом, і швидке засудження Антоніна Леонова тільки підкріпили цю думку. І все одно вона знову переглядала документи у справі, яка не давала підстав сумніватися, що засудили саме винного.

24

Ель — традиційний англійський різновид пива.