Двійник

Метті викладалася повністю, голосно вдихаючи й видихаючи повітря, ноги рухалися, мов поршні. Надія була її пальним. «Я житиму. Я житиму».

У вікнах хатини було темно. Вона постукала в двері, не наважуючись кричати — було лячно, що її голос відлунюватиме дорогою, аж до пагорба. Відповіді не було.

Вона вагалася недовго. «До біса чемну дівчинку. Розбий це кляте вікно!» Вона схопила камінь біля дверей і вгатила по вікну. Нічну тишу розтрощив звук битого скла. Цим же каменем вона вибила з рами уламки, простягнула руку й відімкнула двері.

«Це ж вторгнення. Уперед, солдате Джейн!»

Усередині пахло кедром і несвіжістю. Літній будиночок надто довго стояв зачинений і занедбаний. Поки вона намацувала на стіні вимикач, під ногами хрумтіло скло. Тієї ж миті, як загорілося світло, вона збагнула: він побачить. «Уже надто пізно. Знайди телефон».

Метті роззирнулася по кімнаті, побачила камін, стос дров, меблі з картатою оббивкою, але телефону не було.

Вона побігла до кухні й помітила на столі апарат. Зняла слухавку і вже набрала 911, коли помітила, що сигналу немає. Лінія не працювала.

У вітальні підлогою покотилося бите скло.

«Він у будинку. Забирайся. Негайно».

Вона вислизнула з кухні, тихо зачинила за собою двері. Опинилася в маленькому гаражі. Крізь єдине вікно сочилося світло місяця, достатньо яскраве, щоб роздивитися низький силует човна в причепі. Іншого укриття немає, сховатися ніде. Метті позадкувала від дверей на кухню, ховаючись якомога глибше в тінях. Ударилася плечем об полицю, загуркотіла чимось металевим, підняла запах старого пилу. Сліпо потягнулася до полиці по зброю, намацала старі бляшанки з фарбою, міцно закриті кришками. Пензлі для фарби, щетинки злиплися натвердо. Тоді її пальці торкнулися викрутки й вона ухопилася за неї. Жалюгідна зброя, не смертельніша за пилку для нігтів. Коротун серед викруток.

Смуга світла, що пробивалося з-під кухонних дверей, розірвалася. До неї рухалася тінь. Зупинилася.

Як і її дихання. Вона позадкувала до гаражних дверей, серце калатало десь попід горлом. Лишалося одне.

Вона потягнула за ручку. Двері піднімаючись завищали, наче проголошували: «Ось вона! Ось вона!»

Двері кухні прочинилися, і саме тоді вона прослизнула попід дверима гаража й вибігла в ніч. Знала, що він бачить, як вона біжить цим безжально відкритим берегом. Знала, що не зможе обігнати його. І все одно спотикалася вздовж посрібленого місяцем озера, угрузаючи взуттям у багно. Почула, як він наближається, шурхотить в очереті. «Пливи, — подумала вона. — В озеро». І рушила до води.

Аж раптом зігнулася, охоплена наступними переймами. Такого болю Метті ще не відчувала. Він швиргонув її на коліна, вона впала у воду, що доходила їй до щиколоток, а біль усе зростав, стискав її в щелепах так міцно, що на мить в очах стало темно, і вона відчула, що падає. Відчула в роті смак мулу. Перекотилася кашляючи на спину, безпорадна, мов черепаха на панцирі. Перейми відпустили. Зірки в небі стали яскравішими. Вона відчувала, як вода пестить її волосся, хлюпає по щоках. Зовсім не холодно, тепло, як у ванні. Вона чула, як хлюпають його кроки, як тріщить очерет. Бачила, як розступається рогоза.

І от він, стоїть над нею, височіє на тлі неба. Прийшов за своїм призом.

Переслідувач опустився біля неї на коліна, і в його очах крапками світла відбилася вода. Те, що було в його руці, теж сяяло: срібна смуга ножа. Нахилившись над її тілом, він наче знав, що їй кінець. Що її душа тільки й чекає на звільнення з цієї виснаженої шкаралупи.

Чоловік схопив за пояс її штани для вагітних, потягнув униз, відкриваючи біле склепіння живота. І все одно вона навіть не поворухнулася. Лежала вже переможена, уже мертва.

Він поклав одну долоню їй на живіт, іншою перехопив ножа, опустив лезо до голої плоті, зігнувся, щоб зробити перший розріз.

Вода хлюпнула срібним фонтаном, коли її рука несподівано вирвалася з мулу. Коли вона націлилася викруткою йому в обличчя. Пружною від люті рукою жінка спрямувала її вгору, і жалюгідна зброя раптом зі смертельною силою полетіла йому в око.

«Це за мене, мудило!»

«А це за моє дитя!»

Вона вдарила сильно, відчула, як викрутка пробила кістку й мозок, увійшла в очницю аж по саме руків’я, і далі було вже нікуди.

Він упав, без жодного звуку.

Метті не могла поворухнутися. Він упав їй поперек стегон, і вона відчувала, як тепла кров просочує її одяг. Мертві важкі, значно важчі за живих. Вона штовхала його з відразою, стогнучи від зусилля, і нарешті змогла скотити його з себе. Тіло впало на спину серед очерету.

Вона підвелася на ноги й пошкутильгала вище. Далі від води, далі від крові. Упала на траву вже вище берегом. Лежала там, поки наступні перейми охопили її, а потім пішли геть. І наступні, і наступні. Затьмареними болем очима вона дивилася, як небом котиться молодий місяць. Бачила, як згасають зірки і на сході небо починає світитися рожевим.

Коли сонце встало над виднокраєм, Метті Первіс привела на цей світ свою дочку.

30

У небі ліниво кружляли грифи, чорнокрилі провісники свіжої мертвечини. Мерці недовго лишаються без уваги матінки-природи. Запах гниття приманює м’ясних мух та жуків, ворон та гризунів, усіх тих, кого ваблять щедроти смерті. «А чим я відрізняюся від них?» — думала Мора, спускаючись трав’янистим берегом до води. Її теж тягнуло до мертвих, вона, як будь-який падлоїд, дзьобала й смикала охололу плоть. Це місце було надто прекрасне для такої похмурої справи. На синьому небі ані хмаринки, озеро схоже на посріблене скло. Та біля краю води лежало під білим покривалом те, чим із такою радістю побенкетували б грифи, що кружляли вгорі.

Джейн Ріццолі, яка стояла там разом із Баррі Фростом та двома офіцерами поліції штату Массачусетс, вийшла вперед, привітатися з Морою.

— Тіло лежало в очереті, у кількох дюймах від берега. Ми перетягнули його на берег. Просто хотіла сказати, що його переміщували.

Мора дивилася на накрите тіло, але не торкалася його. Не була готова зустрітися з тим, що лежало під пластиком.

— З жінкою все гаразд?

— Я бачила місіс Первіс у швидкій. Трохи побита, але все буде добре. А з малям усе гаразд. — Ріццолі показала на місце, де жмутками росла трава, схожа на пір’я. — Вона народила просто там. Сама впоралася. Коли близько сьомої тут проїздив лісник, вона сиділа край дороги й годувала дитину.

Мора подивилася на берег і подумала про жінку, яка народжувала тут, просто неба, і ніхто не чув криків її болю, тоді як у двадцяти ярдах від неї вистигав труп.

— Де він її тримав?

— У ямі, десь у двох милях звідси.

Мора спохмурніла.

— Вона дісталася сюди своїми ногами?

— Так. Уявіть, як вона бігла в темряві, поміж дерев. І це ще під час переймів. Вийшла з лісу тут, ось цим схилом.

— Не уявляю собі.

— Бачили б ви ящик, в якому він її тримав — схожий на труну. Вона тиждень провела, похована заживо. Не знаю, як їй вдалося зберегти розум.

Мора подумала про юну Еліс Роуз, полонянку ями стільки років тому. Одна ніч темряви й відчаю переслідувала її до кінця короткого життя і зрештою вбила її. Та Метті Первіс не просто залишилася при собі, вона була готова відбиватися. Вижити.

— Ми знайшли білий фургон, — сказала детектив.

— Де?

— Був припаркований нагорі, на одній зі службових доріг у тридцяти-сорока ярдах від ями, де він її поховав. Ми б ніколи її там не знайшли.

— Тіл не знайшли? Тут поблизу мають бути поховані інші жертви.

— Ми тільки почали шукати. Тут багато дерев, територія велика. На те, щоб обшукати весь пагорб на предмет поховань, піде чимало часу.

— Усі ці роки, всі зниклі жінки. Одна з них може бути…

Мора замовкла й підняла очі на дерева на схилі. «Одна з них може бути моєю матір’ю. Можливо, в мені зовсім немає крові чудовиська. Може, моя справжня мати всі ці роки була мертва. Чергова жертва, похована десь у лісі».