Грішна

— Але ви про це знали.

— Не один я.

— Хто вам розповів, докторе Бенкс? Як ви дізналися? — Ріццолі нахилилася ближче, дивлячись на нього через стіл. — Може, просто скажете правду і тоді ще матимете змогу встигнути на літак до Сан-Франциско.

Віктор помовчав, не зводячи очей з розкладених перед ним фотографій.

— Вона зателефонувала, — нарешті озвався. — З Гайдарабада.

— Сестра Урсула?

Він кивнув.

— Минуло два дні після… події. Тоді я вже знав від індійської влади про те, що в селищі була різанина, що в тому, що вважалося терористичним нападом, загинули дві наші медсестри.

— Сестра Урсула сказала щось інше?

— Так, але я не знав, що й думати про її дзвінок. Вона була перелякана й стривожена. Лікар з заводу дав їй транквілізатори — гадаю, від пігулок спантеличення тільки зросло.

— Що конкретно вона вам сказала?

— Що з розслідуванням щось не так. Що люди приховують правду. Вона бачила порожні каністри з-під бензину в одному з пікапів «Октагону».

— Вона повідомила про це поліцію?

— Зрозумійте, в якій вона була ситуації. Приїхавши зранку до Бари, вона застала всюди спалені тіла — тіла тих, кого знала. Вижила тільки вона, і навколо були робітники заводу. Тоді приїхала поліція, вона відвела одного з поліцейських убік і показала каністри. Припустила, що далі буде розслідування.

— Але нічого не було.

Він кивнув.

— Ось тоді вона злякалася. Тоді засумнівалася в тому, чи можна довіряти поліції. Лише коли отець Дулін привіз її в Гайдарабад, вона відчула себе в безпеці й зателефонувала мені.

— А що ви зробили? Після дзвінка?

— Що я міг зробити? Я був на іншому кінці світу.

— Ну ж бо, докторе Бенкс. Не вірю, що ви просто сиділи у своєму офісі в Сан-Франциско склавши руки. Ви не з тих, хто пропустить щось таке.

— А що я мав робити?

— Те, що зрештою й зробили.

— І що ж це?

— Мені варто просто перевірити ваші телефонні дзвінки. Десь там буде запис про дзвінок до Цинциннаті. До корпоративного штабу «Октагону».

— Звісно, я їм телефонував: мені щойно сказали, що їхні люди спалили селище дощенту, разом з моїми волонтерками.

— З ким ви говорили?

— З чоловіком. Якимось старшим віце-президентом.

— Пам’ятаєте його прізвище?

— Ні.

— То був Говард Редфілд, чи не так?

— Не пам’ятаю.

— Що ви йому сказали?

Віктор зиркнув на двері.

— Чому мені так довго не несуть воду?

— Що ви йому сказали, докторе Бенкс?

Він зітхнув.

— Сказав, що ходять чутки про різанину в Барі. Що працівники заводу можуть мати до цього причетність. Він сказав, що нічого про це не знає, пообіцяв перевірити.

— Що сталося потім?

— Десь за годину мені перетелефонував виконавчий директор «Октагону» — він хотів знати, де я про це почув.

— Це тоді він запропонував вашій організації багатомільйонного хабара?

— Ішлося не про це!

— Я не можу звинуватити вас в угоді з «Октагоном», докторе Бенкс, — мовила Ріццолі. — Зрештою, шкоди вже було завдано. Мертвих не повернеш, тож можна хоча б скористатися трагедією заради добра. — Її голос став тихий, майже інтимний. — Так ви це бачили? Мільйони доларів можуть потрапити до кишень юристів, то чому б не приставити ці гроші до доброї справи? Це дуже логічно.

— Це ви кажете, детективе. Не я.

— А чим вони купили мовчання сестри Урсули?

— Про це треба питати Бостонську єпархію. Певен, з ними теж було укладено угоду.

Ріццолі замислилася про абатство Грейстоунз. Новий дах, ремонт. Як могли убогі сестри-черниці зберегти й відновити таку дорогу нерухомість? Вона згадала почуте від матінки Мері Климент: на порятунок прийшов щедрий спонсор.

Двері відчинилися, ввійшов Кроу з чашкою води, поставив її на стіл. Віктор швидко й нервово ковтнув. Чоловік, який від початку був такий спокійний, навіть зарозумілий, тепер здавався виснаженим, упевненість зникла.

Це був саме час для того, щоб витиснути з нього останні краплі істини.

Ріццолі нахилилася ближче, щоб завдати останнього удару.

— Чому ви насправді прилетіли до Бостона, докторе Бенкс?

— Я вам казав. Хотів побачити Мору…

— Це «Октагон» вас попросив, чи не так?

Він відсьорбнув ще води.

— Чи не так?

— Вони були стурбовані.

— Чим?

— Зараз їхню діяльність розслідує Комісія з цінних паперів і бірж. Це ніяк не стосується того, що сталося в Індії. Але через розміри гранту, отриманого «Єдиною Землею», «Октагон» хвилювався, що комісія зверне на це увагу. Що почнуться запитання. Вони хотіли переконатися, що в разі допитів ми маємо одну версію подій.

— Вони попросили збрехати для них?

— Ні. Просто змовчати. От і все. Просто не… не говорити про Індію.

— А якби вас викликали дати свідчення? Якби прямо запитали про це? Ви сказали би правду, докторе Бенкс? Що ви взяли гроші, щоби прикрити злочин?

— Ідеться не про злочин, а про нещасний випадок на виробництві.

— Це тому ви прилетіли до Бостона? Щоб переконати Урсулу теж мовчати? Щоб мати єдиний фронт брехні.

— Не брехні. Мовчання. Це різні речі.

— Тоді починаються ускладнення. Старший віце-президент «Октагону» Говард Редфілд вирішує стати донощиком і поговорити з міністерством юстиції. І не тільки поговорити — він привозить свідка з Індії. Жінку, яка приїздить, саме щоб дати свідчення.

Віктор підвів голову й витріщився на неї зі щирим подивом.

— Свідка?

— Вона була там, у Барі. Прокажена, яка вижила. Вас це дивує?

— Я нічого не знав про свідків.

— Вона бачила все, що сталося в селищі. Бачила, як чоловіки з заводу складали трупи на купи й підпалювали багаття. Як вони трощили голови її друзів і рідних. Те, що вона бачила, що вона знала, могло поставити «Октагон» на коліна.

— Я нічого про це не знаю. Мені не казали, що хтось вижив.

— Усе це мало стати відомо. Аварія, прикриття. Підкуп. Може, ви й воліли брехати, але як щодо сестри Урсули? Як змусити черницю брехати під присягою? Ось у чому проблема, правда ж? Одна чесна черниця могла зруйнувати все. Вона розкриває рота, і вісімдесят п’ять мільйонів доларів вислизають у вас із рук. І весь світ дивиться, як падає з п’єдесталу святий Віктор.

— Здається, я тут закінчив. — Він підвівся. — Мені треба на літак.

— Ви мали можливість, мали мотив.

— Мотив? — недовірливо пирхнув він. — Для вбивства черниці? Так само можете звинуватити єпархію — певен, їм добряче заплатили.

— Що вам пообіцяв «Октагон»? Ще більше грошей, якщо ви прилетите до Бостона і владнаєте їхню проблему?

— Спочатку ви звинувачуєте мене в убивстві. Тепер кажете, що «Октагон» мене найняв? Як думаєте, буде хтось із відповідальних ризикувати звинуваченням у вбивстві, тільки щоби прикрити випадок на виробництві? — Віктор похитав головою. — Жоден американець не опинився за ґратами через Бхопал. І жоден американець не сяде через Бару. Тепер мені можна йти чи ні?

Ріццолі запитально глянула на Кроу. Той похнюплено кивнув: він уже мав відповідь криміналістів. Доки вона допитувала Віктора, ті обшукали його авто. Вочевидь, не знайшли нічого.

Вони не мали підстав затримувати його.

— Ви поки що вільні, докторе Бенкс, — сказала детектив. — Але ми маємо точно знати, де ви перебуваєте.

— Я лечу додому, у Сан-Франциско. Мою адресу ви маєте. — Віктор рушив до дверей. Зупинився, розвернувся до неї: — Поки я не пішов, хочу, щоб ви дещо про мене знали.

— Що саме, докторе Бенкс?

— Я лікар. Не забувайте про це, детективе. Я рятую життя, а не забираю їх.

Мора побачила, як він виходить з кімнати для допитів. Він пройшов повз стіл, за яким вона сиділа, дивлячись просто перед собою, навіть не глянув у її бік.

Вона підвелася.

— Вікторе?

Він зупинився, однак до неї не розвернувся — наче йому було нестерпно навіть бачити її.

— Що сталося? — запитала вона.

— А як ти вважаєш? Я розповів їм те, що знаю. Сказав правду.

— Я тільки цього від тебе й хотіла. Завжди тільки цього.