Грішна

— І все одно вони спалили тіла. Вам не здається, що це дивно?

— Чому дивно?

— Тіла склали великими купами, тоді підпалили. Здавалося б, нікому не хочеться торкатися до прокажених. То навіщо складати тіла?

— Гадаю, так ефективніше. Палити їх купами.

— Ефективніше?

— Я намагаюся знайти логічну причину.

— Яка взагалі може бути логічна причина для спалення?

— Лють? Вандалізм? Не знаю.

— Стільки роботи — тягати мертві тіла, каністри бензину, складати багаття. І весь цей час вони ризикували тим, що їх викриють.

— До чого ви ведете?

— Я про те, що тіла потрібно було спалити. Щоб знищити докази.

— Докази чого? Зрозуміло, що це масове вбивство, таке вогнем не приховати.

— Але вогонь приховав би те, що це не масове вбивство.

Ріццолі не здивувалася, коли він опустив очі, раптом не бажаючи зустрічатися з її поглядом.

— Не знаю, чому ви мене про це питаєте, — сказав він. — Чому ви не вірите звітам поліції?

— Тому що вони або помилилися, або отримали хабара.

— І ви це точно знаєте, так?

Вона постукала пальцем по знімку.

— Подивіться ще раз, докторе Бенкс.

— Я не волів би.

— Тут не просто спалені тіла людей. Убили і спалили ще й кіз. Курей. Таке марнування поживного м’яса. Навіщо вбивати кіз і курей, а тоді палити їх?

Віктор саркастично засміявся.

— Бо вони теж можуть бути прокаженими? Я не знаю!

— Це не пояснює того, що сталося з пташками.

Він похитав головою.

— Що?

Ріццолі показала на бляшаний дах клініки.

— Упевнена, ви цього навіть не помітили. Але докторка Айлс помітила. Ці темні плями на даху. Спочатку здається, що це листя. Але хіба не дивно, що дах укритий листям, тоді як дерев поблизу немає?

Він не відповів. Сидів, завмерши, схиливши голову, щоб вона не бачила його обличчя. Сама мова тіла підказала їй, що Бенкс готується до невідворотного.

— Це не листя, докторе Бенкс. Це мертві птахи. Якісь ворони, здається. І ще три лежать скраю знімка. Як ви це поясните?

Він недбало знизав плечима.

— Гадаю, їх могли підстрелити.

— Поліція не згадувала про стрілянину. У будівлі не було отворів від куль, не знайшли ані гільз, ані фрагментів у тілах жертв. У звіті вказано, що кілька трупів мають розтрощені черепи, тож вони припустили, що всіх жертв забили до смерті уві сні.

— Я теж так припустив би.

— Тоді як ми пояснимо птахів? Авжеж, ворони не чекали на даху, поки хтось підніметься до них і трісне по голові.

— Я не знаю, на що ви натякаєте. До чого тут мертві пташки?

— До всього. Їх не забили й не застрелили.

Віктор пирхнув.

— Надихалися димом?

— Коли селище підпалили, вони були вже мертві. Усе було мертве. Птахи. Худоба. Люди. Ніщо не рухалося, ніщо не дихало. Стерилізована зона, в якій усе живе було знищено.

Він не відповів.

Ріццолі нахилилася вперед, до його обличчя.

— Скільки «Октагон Кемікалз» пожертвував вашій організації цього року, докторе Бенкс?

Віктор підніс до вуст воду, не поспішаючи сьорбнув.

— Скільки?

— Ідеться про… десятки мільйонів. — Він глянув на Кроу. — Я хотів би ще води, якщо можна.

— Десятки мільйонів? — перепитала Ріццолі. — Може, радше вісімдесят п’ять мільйонів доларів?

— Може бути й так.

— А за рік до того вони не дали вам нічого. То що змінилося? «Октагон» зненацька відчув, яка важлива доброчинність?

— Це краще їх запитати.

— А я питаю вас.

— Я справді хотів би ще води.

Кроу зітхнув, узяв порожню чашку й вийшов. У кімнаті лишилися тільки Ріццолі та Віктор.

Вона нахилилася ще більше, вторглася в його зону комфорту.

— Уся справа у грошах, чи не так? — сказала вона. — Вісімдесят п’ять мільйонів доларів — це збіса велике відкупне. «Октагону» було що втрачати. А ви, вочевидь, могли чимало здобути співпрацею з ними.

— Якою співпрацею?

— Ідеться про мовчання. Про дотримання таємниці.

Вона дістала ще одну теку й кинула на стіл перед ним.

— Там був завод з виготовлення пестицидів, за півтори милі від селища Бара. «Октагон» зберігав на цьому заводі тисячі фунтів метилізоціанату. Минулого року його закрили, ви про це знали? Одразу ж після нападу на селище «Октагон» закинув цей завод. Вони забрали персонал і зруйнували там усе бульдозерами. Офіційно — через страх перед тероризмом. Але ж ви в це не вірите, правда?

— Мені немає чого більше сказати.

— Не різанина знищила те селище. Не терористична атака. — Вона помовчала, а тоді тихо сказала: — Це була промислова катастрофа.

20

Віктор сидів нерухомо. Не дивився на Ріццолі.

— Назва «Бхопал» вам щось говорить? — запитала вона.

Він відповів не одразу. А тоді тихо сказав:

— Звісно говорить.

— Розкажіть, що ви про це знаєте.

— Бхопал, Індія. Аварія на «Юніон Карбайд» у 1984-му.

— Ви знаєте, скільки там загинуло людей?

— Здається… тисячі.

— Шість тисяч жертв, — наголосила Ріццолі. — Завод пестицидів «Юніон Карбайд» випадково допустив викид токсичної хмари над містом Бхопал, доки всі спали. До ранку шість тисяч людей померло. Сотні тисяч постраждали. Вижило стільки людей, стільки свідків, що правду неможливо було приховати, неможливо задушити. — Вона опустила очі на знімок. — Так, як це сталося в Барі.

— Можу тільки повторити. Мене там не було. Я цього не бачив.

— Але я певна, що ви можете здогадатися, що сталося. Ми саме чекаємо на список працівників того заводу від «Октагону». Один з них урешті-решт заговорить, один з них підтвердить. То була нічна зміна, хтось перепрацювався і втратив пильність. Або заснув на кнопці — і пуф! Угору летить хмара отруйного газу, її розносить вітер. — Вона помовчала. — Ви знаєте, що робить із тілом людини метилізоціанат, докторе Бенкс?

Авжеж він знав. Мусив знати. Але нічого не сказав.

— Він агресивний, один лише доторк роз’їдає шкіру. То уявіть, що він робить із дихальними шляхами та легенями, якщо його вдихнути. Починаєш кашляти, горло болить. Паморочиться в голові. А тоді не можеш перевести дух, бо газ буквально виїдає слизові оболонки. Рідини протікають, заповнюють легені — це називається набряком легень. Тонеш у власних виділеннях, докторе Бенкс. Але ви це точно знаєте, ви ж лікар.

Він переможено схилив голову.

— В «Октагоні» це теж знали. Вони доволі скоро зрозуміли, яку страшну помилку зробили. Вони знали, що метилізоціанат щільніший за повітря, тож збиратиметься в низині. Тож поспішили до селища прокажених у долині, за вітром від заводу. До селища Бара. І знайшли там мертву зону. Люди, тварини — не вижив ніхто. От вони витріщаються на трупи майже сотні людей і розуміють, що відповідальні за це. Знають, що втрапили в халепу. Точно будуть кримінальні звинувачення, можливо арешти. То що вони зробили далі, докторе Бенкс?

— Я не знаю.

— Авжеж запанікували. Чи з вами на їхньому місці було б інакше? Вони хотіли прибрати проблему, зробити так, щоб вона зникла. Але що робити з усіма тими доказами? Сотню тіл не сховаєш. Селище не змусиш зникнути. До того ж серед мертвих є дві американки, медсестри. Їхні смерті не залишать без уваги.

Ріццолі розклала знімки по столу так, щоб їх було видно одночасно. Три ракурси, три окремих купи трупів.

— Їх спалили, — сказала вона. — Попрацювали, замітаючи сліди. Може, навіть розтрощили кілька черепів, щоб заплутати слідство. Те, що сталося в Барі, спочатку не було злочином, докторе Бенкс. Але тієї ночі воно ним стало.

Віктор відкинувся на спинку стільця.

— То мене заарештовано, детективе? Бо я волів би піти негайно: хочу встигнути на літак.

— Ви знали про це цілий рік, чи не так? Але мовчали, бо «Октагон» вам заплатив. За таку катастрофу вони мусили б сплатити мільйони доларів штрафів. Додайте ще судові позови, втрати на біржі, не кажучи вже про кримінальне переслідування. Підкупити вас було значно дешевше.

— Ви не з тією людиною розмовляєте. Кажу вам, мене там не було.