Грішна

— А життя сестри Урсули? Воно для тебе нічого не варте?

— Авжеж варте!

— Вона зараз на апараті штучного дихання. Ще одна енцефалограма, і її певно що від’єднають. Хто хоче її смерті, Вікторе?

— Звідки мені знати?

— Схоже, ти знаєш чимало такого, про що й не потурбувався мені сказати. Ти знав, що одна з жертв працювала на вас.

— Я не подумав, що це важливо.

— Це мала б вирішувати я.

— Ти казала, що ви зосереджені на іншій черниці, на молодій. Це про неї ти говорила. Я припустив, що напад ніяк не пов’язаний з Урсулою.

— Ти приховав від мене інформацію.

— Тепер ти говориш наче клятий коп. Що далі — дістанеш жетон і наручники?

— Я намагаюся не залучати поліцію. Намагаюся дати тобі можливість пояснити.

— Для чого ці клопоти? Ти вже все вирішила.

— А ти вже поводишся як винуватий.

Віктор не ворушився, відвів очі, стиснув однією рукою гранітну стільницю. Секунди минали в мовчанні. А Мора раптом подивилася на дерев’яну підставку з ножами близько від його руки. Вісім ножів «Вустгоф», які вона завжди тримала наточеними, готовими до використання. Вона ще ніколи не відчувала страху з Віктором. Але зараз біля цих ножів стояв чоловік, якого вона не знала й не впізнавала.

Тихо мовила:

— Тобі краще піти.

Він розвернувся до неї.

— Що ти робитимеш?

— Вікторе, йди.

Він не зрушив з місця. Мора пильно дивилася на нього, серце калатало, м’язи напружилися. Спостерігала за руками, чекала його наступного кроку, тільки й думаючи: «Ні, він мене не скривдить. Не вірю, що він може мене скривдити».

І водночас була болісно свідома того, які в нього сильні руки. Цікаво, чи ці руки колись тягнулися по молоток, розбивали жіночий череп?

— Я кохаю тебе, Моро, — сказав Віктор. — Але є речі важливіші за нас обох. Перш ніж щось зробити, подумай про те, що можеш зруйнувати цим. Скільком людям — невинним людям — ти можеш завдати шкоди.

Він рушив до неї, Мора зіщулилася. Утім, Віктор не зупинився — пройшов повз неї. Вона чула його кроки в коридорі, а тоді гупання вхідних дверей.

Вона одразу підвелася, вийшла у вітальню. Побачила у вікно, як від’їжджає автомобіль. Тоді пішла до дверей, замкнула на замок. Так само замкнула двері до гаража. Відгородилася від Віктора.

На кухні так само вчинила з задніми дверима, тремтливою рукою накинула ланцюжок. Розвернулася, подивилася на кімнату, яка тепер здавалася чужою, і в повітрі досі бриніло відлуння загрози. Коктейль, який зробив для неї Віктор, так і стояв на столі, вже не холодний. Мора вилила його в раковину, наче щось заразне.

Вона сама почувалася зараженою його дотиком, коханням з ним.

Пішла у ванну, зняла одяг, стала під душ, під гарячу воду, намагаючись змити всі його сліди зі своєї шкіри, одначе нездатна знищити спогади. Заплющила очі, та перед ними все одно стояло його обличчя, все одно пригадувався його дотик.

У спальні Мора стягнула з ліжка простирадла, від них повіяло його запахом. Ще одне болісне нагадування. Вона застелила свіжу білизну, від якої не пахло їхнім коханням. Замінила рушники, ті, якими він користався. Повернулася на кухню й позбулася замовленої ним їжі, що грілася в духовці, — то була запіканка з баклажанами й пармезаном.

Вона не вечеряла — налила собі склянку зинфанделю, запалила у вітальні газовий камін і сіла, дивлячись на різдвяну ялинку.

«Веселих свят, — думала вона. — Я можу розкрити грудну клітку, відкрити її вміст. Можу зрізати шматочки легень і побачити під мікроскопом рак, або туберкульоз, або емфізему. Але секрет того, що є в людському серці, недосяжний для мого скальпеля».

Вино було анестетиком, воно глушило біль. Мора допила й пішла спати.

Серед ночі раптом спохопилася й почула, як рипить від вітру будинок. Вона важко дихала, серце калатало — то були останні дрібки нічного кошмару. Обгорілі тіла, складені чорними гілками на багатті. Полум’я, що кидає відблиски на коло фігур. І вона намагається триматися в тіні, сховатися від світла вогню. «Навіть уві сні, — подумала вона, — я не можу позбутися цих зображень. Живу з власним пеклом Данте в голові».

Вона торкнулася холодного простирадла поряд із собою, там, де раніше спав Віктор, і зрозуміла, що скучила за ним. Його відсутність раптом стала така болісна, що вона притисла руки до живота, намагаючись вгамувати порожнечу всередині.

А що, як це помилка? А що, як він казав їй правду?

На світанку Мора нарешті виповзла з ліжка, невиспана й наче сп’яніла. Приготувала каву й сіла на кухні за стіл, відсьорбуючи з горнятка в похмурому ранковому світлі. Погляд упав на теку зі знімками, що досі лежала на столі.

Вона розгорнула її й побачила те, що надихнуло нічні кошмари. Обгорілі тіла, обвуглені рештки хатин. «Стільки людей померло, — подумала, — стількох було вбито в нічному пароксизмі насильства. Що за страшна лють мусила штовхнути нападників убивати навіть тварин?» Вона подивилася на мертвих кіз і людей, що змішалися в єдиному хаосі тіл.

Кози. Чому кози?

Вона обдумувала, намагалася зрозуміти, що могло вести до такого безглуздого винищення.

Мертві тварини.

Мора перейшла до наступного знімка. На ньому була клініка «Єдиної Землі» — шлакоблоки, обпалені вогнем, перед дверима лежить купа обгорілих тіл. Але вона зосередилася не на тілах, а на вцілілому даху клініки, зробленому з гофрованої бляхи. До цього уваги на дах вона не звертала, а тепер роздивлялася щось, схоже на опале листя. По металу були розкидані темні плями, надто маленькі, щоб розібрати деталі.

Вона віднесла знімок у свій кабінет, увімкнула світло, знайшла в шухляді столу лупу. Під яскравим світлом вона роздивлялася зображення, зосередившись на бляшаному даху — було видно всі деталі, і темні плями раптом набули нової, жахливої форми. Спина похолола. Мора впустила лупу й сиділа ошелешена.

Пташки. То були мертві пташки.

Вона пішла на кухню, взяла телефон і набрала номер пейджера Ріццолі. Коли за кілька хвилин пролунав дзвінок, вона мало не підскочила.

— Мушу вам дещо сказати, — мовила Мора.

— О пів на сьому ранку?

— Треба було ще вчора сказати агентові Діну, коли він ще був тут. Але я вирішила промовчати. Поки не поговорю з Віктором.

— Віктор? Це ваш колишній чоловік?

— Так.

— А він тут до чого?

— Гадаю, він знає, що сталося в Індії. У тому селищі.

— Це він сказав?

— Не зовсім. Саме тому вам треба викликати його на допит.

19

Вони сиділи в автомобілі Баррі Фроста біля готелю «Колонада»: Фрост і Ріццолі попереду, Мора позаду.

— Може, спочатку я з ним поговорю? — спитала Мора.

— Вам краще лишитися тут, док, — відповів Фрост. — Невідомо, як він відреагує.

— Якщо з ним говоритиму я, він, може, не так опиратиметься.

— Але якщо він озброєний…

— Мене він не скривдить, — сказала Мора. — І я не хочу, щоб ви кривдили його, це зрозуміло? Ви його не заарештуєте.

— А якщо він не захоче йти з нами?

— Він піде. — Вона відчинила двері автомобіля. — Я розберуся.

Вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, разом з юною парою, яка, певно, дивувалася з цієї похмурої трійці. Підперта обабіч Ріццолі та Фростом, Мора постукала у двері 426-го номера.

Минула мить.

Вона вже збиралася постукати знову, коли двері нарешті відчинилися й перед нею постав Віктор. Очі в нього були втомлені, обличчя безмежно сумне.

— Я все думав, що ж ти вирішиш, — мовив він. — Уже сподівався, що…

Він похитав головою.

— Вікторе…

— Але тут, певно, немає чому дивуватися. — Віктор глянув на детективів, які стояли перед дверима. Гірко засміявся. — Наручники принесли?

— Наручники не потрібні, — сказала Мора. — Вони просто хочуть поговорити.

— Так, авжеж. Поговорити. Мені зателефонувати адвокатові?

— Як хочеш.

— Ні, це ти мені скажи. Мені потрібен адвокат?

— Тільки тобі це відомо, Вікторе.

— Перевіряєш, так? Лише винний наполягає на адвокатові.