Грішна

Він досі опускав очі, досі уникав її. Ріццолі присіла біля ліжка. Так близько, що, хоч куди б він дивився, вона була тут, перед ним.

— То була твоя дитина, Рендолле, — сказала вона. — Навіть твоя ДНК не потрібна, щоб це довести: надто багато схожості з материною. Усе записано там, у ДНК маляти. Дитини інцесту. Ти знав, що вона завагітніла? Знав, що загубив власну дочку?

Ріццолі сіла на стілець, трохи посиділа, не зводячи з нього очей. Було тихо, і вона чула, як пришвидшується його дихання — галасливі вдихання людини, яка відчайдушно хоче втекти, одначе не може.

— Знаєш, Рендолле, я не дуже вірю в Бога. Але починаю думати, що це моя помилка. Бо глянь, що сталося з тобою. У березні ти трахнув дочку. У квітні стався удар. Ти більше ніколи не поворухнешся. Не заговориш. Ти — просто мозок у мертвому тілі, Рендолле. Якщо це не божественне правосуддя, то я не знаю, що тоді.

Тепер він скавучав, марно намагався поворухнути кінцівками.

Детектив нахилилася до нього й прошепотіла просто на вухо:

— Відчуваєш сморід свого гниття? Як думаєш, що робить твоя дружина, Лорен, поки ти тут сциш у підгузок? Певно що добре проводить час. Може, вже знайшла собі компанію. Подумай про це. Не обов’язково помирати, щоби потрапити в пекло.

Задоволено зітхнувши, вона підвелася.

— Бувай щасливий, Рендолле, — мовила Ріццолі й вийшла з кімнати.

Прямуючи до вхідних дверей, почула голос Марії:

— Детективе Ріццолі, ви вже йдете?

— Так. Вирішила не чекати на місіс Маджіннес.

— Що їй сказати?

— Просто що я заходила. — Вона озирнулася назад, на морську кімнату. — О, і передайте їй ще дещо.

— Так?

— Здається, Рендолл скучив за Каміллою. Може, поставите її фотографію там, де він постійно її бачитиме? — Вона всміхнулася й відчинила двері. — Він буде дуже вдячний.

У вітальні мерехтіли різдвяні вогники.

Ворота гаража відчинилися, і Мора побачила, що орендоване авто Віктора стоїть з правого боку, так, наче йому тут місце. Наче це тепер і його дім. Вона припаркувалася поряд, різким, злим рухом вимкнула двигун. Трохи зачекала, доки ворота знову зачиняться: намагалася заспокоїтися перед тим, що мало статися далі.

Схопила валізку й вийшла з автомобіля.

У домі не поспішаючи повісила пальто, поставила сумочку. Зайшла на кухню, не випускаючи з рук валізи.

Віктор усміхнувся їй і кинув лід у шейкер.

— Привіт. От, саме роблю твій улюблений напій. Вечеря — в духовці. Намагаюся довести тобі, що від чоловіка теж може бути користь у господарстві.

Мора дивилася, як він розбиває лід у шейкері, наливає коктейль у склянку для мартіні. Передає їй.

— Це для працьовитої пані цього дому, — мовив він і поцілував її у вуста.

Вона стояла непорушно.

Віктор поволі відсторонився, вдивився в її обличчя.

— Що сталося?

Мора поставила склянку на стіл.

— Час бути зі мною щирим.

— А ти думаєш, що це не так?

— Не знаю.

— Якщо йдеться про те, що пішло не так три роки тому… Про мої помилки…

— Мова не про те, що було тоді, а про тепер. Чи ти зараз відвертий зі мною.

Чоловік спантеличено засміявся.

— Що я тепер не так зробив? За що маю вибачатися? Бо якщо ти цього хочеш, я радо вибачуся. Чорт, я ладен вибачитися навіть за те, чого не робив.

— Я не прошу вибачень, Вікторе. — Мора дістала з валізи документи, отримані від Гебріела Діна, й передала йому. — Просто розкажи мені про це.

— Що це?

— Справа поліції, отримана через Інтерпол. Стосується минулорічного масового вбивства в Індії. У маленькому селищі за Гайдарабадом.

Віктор розгорнув теку на першому знімку, скривився. Мовчки перегорнув далі й далі.

— Вікторе?

Він закрив папку, подивився на неї.

— І що ти хочеш від мене почути?

— Ти знав про різанину, так?

— Авжеж знав. Це був напад на клініку «Єдиної Землі». Ми втратили двох волонтерок, двох медсестер. Моя робота — знати про таке.

— Ти мені не розповідав.

— Це було рік тому. Навіщо?

— Бо це стосується нашого розслідування. Одна з черниць, на яких напали в абатстві Грейстоунз, працювала в цій самій клініці «Єдиної Землі». Ти й це знав, правда ж?

— Як ти думаєш, скільки в «Єдиної Землі» волонтерів? У нас тисячі медичного персоналу в більше ніж вісімдесяти країнах.

— Просто скажи мені, Вікторе. Ти знав, що сестра Урсула працювала на «Єдину Землю»?

Він відвернувся, пішов до раковини. Зупинився там, дивлячись у вікно, хоча надворі нічого не було видно — сама темрява.

— Так цікаво, — сказала Мора. — Після розлучення від тебе нічого не було чути. Ані слова.

— Треба зазначити, що ти теж не виходила на зв’язок.

— Ані листа, ані телефонного дзвінка. Якщо я хотіла дізнатися останні новини твого життя, мусила читати журнал «Піпл». Віктор Бенкс, святий гуманітарної сфери.

— Я не самопомазаний, Моро. Не повертай це проти мене.

— А тут раптом ти з’являєшся в Бостоні й дуже хочеш мене бачити. Саме коли я починаю працювати над цим убивством.

Він розвернувся до неї.

— Тобі не спадає на думку, що я справді хотів тебе бачити?

— Три роки чекав.

— Так. На три роки довше, ніж варто було.

— То чому саме зараз?

Віктор пильно вдивлявся в її обличчя, наче сподівався побачити там розуміння.

— Я скучив за тобою, Моро. Це правда.

— Але ж це не головна причина твого візиту, чи не так?

Довга пауза.

— Ні. Від початку — ні.

Відчувши раптове виснаження, Мора опустилася на стілець біля кухонного столу, подивилася на теку з клятими фотографіями.

— То навіщо тоді?

— Я був у готельному номері, вдягався. Працював телевізор. Я почув новину про напад на монастир і побачив тебе. На місці злочину.

— Тоді ти залишив перше повідомлення моїй секретарці. Того ж дня.

Він кивнув.

— Боже, яка ж ти була збіса сліпуча на екрані в тому чорному пальто! Я й забув, яка ти красуня.

— Але ж потелефонував не тому, правда? Тебе зацікавило вбивство. Ти потелефонував, бо я судмедексперт у цій справі.

Віктор промовчав.

— Ти знав, що одна з жертв працювала на «Єдину Землю». Хотів дізнатися, що відомо поліції. Що відомо мені.

Та ж сама мовчанка.

— Чому ти просто не спитав? Що ти приховуєш?

Чоловік виструнчився, глянув на неї з несподіваним викликом.

— Ти хоч знаєш, скільки життів ми рятуємо щороку?

— Це не відповідь.

— Скількох дітей ми вакцинуємо? Скільки вагітних одержують допологове лікування лише в наших клініках? Вони залежать від нас, бо не мають альтернативи. І «Єдина Земля» виживає лише завдяки добрій волі спонсорів. Наша репутація мусить бути бездоганна. Одна погана стаття, і гранти пересохнуть от так.

Він клацнув пальцями.

— Як це стосується розслідування?

— Останні двадцять років я з нічого вибудовував «Єдину Землю», але йдеться тут не про мене. Ішлося завжди про них, про людей, які нікому більше не потрібні. Лише вони мають значення. Тому я не можу ризикувати нашим фінансуванням.

«Гроші, — подумала Мора. — Завжди гроші».

Вона подивилася на нього.

— Ваш корпоративний спонсор.

— Що?

— Ти розповідав, що минулого року ви отримали великий грант від корпоративного спонсора.

— Ми отримуємо гранти з різних джерел…

— То був «Октагон Кемікалз»?

Шок на обличчі Віктора відповів на її запитання. Він різко вдихнув, наче готувався це заперечити, а тоді видихнув, не сказавши ні слова, занімівши від марноти своїх аргументів.

— Це неважко підтвердити, — сказала Мора. — Чому ти просто не скажеш мені правду?

Він опустив очі. Утомлено кивнув.

— «Октагон» — один із найбільших наших спонсорів.

— І чого вони від вас хочуть? Що має зробити «Єдина Земля» за ці гроші?

— Чому ти вважаєш, що ми маємо щось робити? Наша діяльність говорить сама за себе. Як ти вважаєш, чому нам радіють у багатьох країнах? Бо люди нам довіряють. Ми не вербуємо, не пхаємось у місцеву політику. Ми просто допомагаємо їм. Зрештою, саме це має значення, хіба ні? Рятувати людям життя?