Грішна

— Це схоже на остаточну кропивницю. Які ліки вона отримала?

— Звичайний реанімаційний коктейль. Протиаритмійне. Допамін.

— Гадаю, вам слід замовити токсикологічне обстеження.

— Перепрошую?

— Була непояснювана зупинка серця. А кропивниця нагадує реакцію на ліки.

— Ми зазвичай не замовляємо токсикологію лише тому, що пацієнта реанімували.

— А в цьому випадку слід замовити.

— Чому? Думаєте, ми зробили помилку? Дали їй те, чого не варто було?

Тепер він наче захищався, втома перейшла у злість.

— Вона — свідок злочину, — завважила Мора. — Єдиний свідок.

— Ми цілу годину намагалися врятувати їй життя. А ви тепер натякаєте, що нам не можна довіряти.

— Слухайте, я намагаюся ретельно підійти до справи.

— Гаразд. — Він згорнув карту. — Зробимо токсикологічне обстеження, спеціально для вас.

З цими словами Саткліфф вийшов.

Мора лишилася в боксі, дивилася на Урсулу, яка лежала, омита м’яким похоронним світлом лампи біля ліжка. Звичайного для реанімації сміття видно не було. Використані шприци, порожні ампули й стерильні обгортки, що зазвичай супроводжують реанімаційні заходи, вже прибрали. Груди пацієнтки здіймалися й опадали лише завдяки повітрю, яке закачувала їй у легені машина.

Мора взяла ліхтарика й посвітила Урсулі в очі.

Зіниці не відреагували на світло.

Вона випросталася й раптом відчула, що хтось спостерігає за нею. Розвернулася й була заскочена, побачивши у проході отця Брофі.

— Потелефонувала медсестра, — сказав він. — Вони думають, що вже час.

У нього під очима були синці, щелепа потемнішала від щетини. Він був одягнений у священицьке вбрання, як і завжди, але сорочка о цій порі була зім’ята. Мора уявила, як він встає з ліжка, намацує одяг. Автоматично тягнеться по сорочку, полишаючи теплу спальню.

— Мені піти? — запитав священик. — Можу повернутися пізніше.

— Ні, отче, заходьте. Я переглядала карту.

Він кивнув і увійшов до боксу, який одразу ж став надто маленьким, надто інтимним.

Мора взяла карту, залишену Саткліффом. Сівши на стілець біля ліжка, раптом гостро усвідомила свій власний запах і запитала себе, чи Брофі теж його відчуває. Запах Віктора. Запах сексу. Священик почав тихо промовляти молитву, і вона змусила себе зосередитися на записах медсестер.

«00:15: показники: тиск до 130/90, пульс 80. Очі розплющені. Робить свідомі рухи. Стискає праву руку за вказівкою. Викликано лікарів Юеня й Саткліффа засвідчити зміни у статусі.

00:43: тиск до 180/100, пульс 120. На місці лікар Саткліфф. Пацієнтка збуджена, намагається дістати ендотрахеальну трубку.

00:50: систолічний тиск впав до 110. Розчервонілася, дуже збуджена. На місці доктор Юень.

00:55: систолічний 85, пульс 180. Поставлено крапельницю…»

З тим, як падав тиск, нотатки ставали дедалі стислішими, почерк поспішним, аж доки не перетворився на ледь розбірливу писанину. Мора уявляла, як розгорталися події в боксі. Метушливий пошук шприців і систем для крапельниць. Медсестри, що поспіхом носяться туди-сюди по ліки. Розриваються стерильні обгортки, спорожнюються ампули, в шаленому темпі вираховуються потрібні дози. І все це поки пацієнтка б’ється, поки падає тиск.

«01:00: оголошено синій код».

Тепер інший почерк. Інша медсестра взялася занотовувати події. Нові записи охайні, методичні — робота людини, чий обов’язок під час оголошеного коду полягав лише у спостереженні й документуванні.

«Шлуночкова фібриляція. Кардіостимуляція на 300 джоулів. Внутрівенну крапельницю з лідокаїном збільшено до 4 мг/хв.

Повторна кардіостимуляція, 400 джоулів. Фібриляція триває.

Зіниці розширені, але на світло реагують…»

«Не здаватися, — подумала Мора. — Поки зіниці реагують. Поки є шанс».

Вона пригадала перший синій код, яким керувала в інтернатурі, і те, як не хотілося визнавати поразку, навіть коли стало ясно, що пацієнта вже не врятувати. Але за дверима стояла родина того чоловіка — дружина і двоє синів-підлітків, і саме про обличчя тих хлопців думала Мора, знову й знову заряджаючи дефібрилятор. Обидва були високі, як дорослі чоловіки, з довжелезними ступнями й прищавими обличчями, але плакали по-дитячому, і вона продовжувала реанімацію ще довго після того, як це стало марно, думаючи: ще один розряд. Ще один.

Вона збагнула, що отець Брофі замовк. Підвела на нього очі й зрозуміла, що він дивиться на неї, так пильно, що відчула в цьому вторгнення до її особистого простору.

І водночас — дивне збудження.

Мора згорнула карту холодним діловим жестом, щоби приховати збентеження. Вона щойно була в ліжку з Віктором, і от її вже тягне до іншого чоловіка — ще й до якого. Кішки в охоті приваблюють котів своїм запахом. Може, вона сама випромінювала такий сигнал, запах доступної жінки? Жінки, яка так довго обходилася без сексу, що зараз не могла ним насититися?

Вона підвелася, взяла пальто. Отець Брофі ступив крок до неї, щоб допомогти вдягнутися. Стояв зовсім поруч, тримаючи пальто, поки вона опускала руки в рукави. Відчула, як його рука торкнулася її волосся — випадково, нічого більше, але тілом пробігло тривожне тремтіння. Вона відійшла, швидко застібаючись.

— Поки ви не пішли, — мовив він, — хочу дещо вам показати. Підете зі мною?

— Куди?

— На четвертий поверх.

Мора спантеличено пішла слідом за ним до ліфта. Вони ввійшли досередини, знову опинившись разом у замкненому просторі, надто близько. Вона тримала обидві руки в кишенях і стоїчно спостерігала за зміною поверхів на табло, думаючи, чи не гріх це — вважати священика привабливим.

Якщо й не гріх, то дурниця точно.

Нарешті двері ліфта відчинилися, вона пішла за ним коридором, через кілька подвійних дверей, до кардіологічного відділення. Як і в інтенсивній терапії, тут на ніч приглушували світло. Він провів її через морок до моніторів ЕКГ.

Повна медсестра, що сиділа перед моніторами, підвела до них очі й показала всі зуби в широкій усмішці.

— Отче Брофі. На нічний обхід вийшли?

Священик торкнувся її плеча дружнім легким жестом, що свідчив про тепле приятелювання. Мора пригадала, як уперше побачила Брофі на засніженому подвір’ї під вікнами кімнати Камілли. Як він поклав заспокійливу долоню на плече літньої черниці, яка привіталася з ним. Цей чоловік не боявся ділитися теплом свого дотику.

— Добривечір, Кейтлін, — мовив він, і в його голосі раптом вчулися м’які переливи бостонської ірландської говірки. — То у вас тут спокійно?

— Наразі так, дайте по дереву постукаю. То сестри викликали вас до когось?

— Не до ваших пацієнтів. Ми були нагорі, в інтенсивній терапії. Вирішив привести сюди в гості докторку Айлс.

— О другій ночі? — Кейтлін засміялася й глянула на Мору. — Він вас замордує. Цей чоловік ніколи не відпочиває.

— Відпочинок? — перепитав отець Брофі. — А що це таке?

— Те, чим займаємося ми, прості смертні.

Брофі подивився на монітор.

— Як справи в нашого містера Демарко?

— О, ваш особливий пацієнт. Завтра його переводять до палати без моніторів, то я сказала б, що в нього все чудово.

Брофі показав на кардіограму шостого ліжка, що мирно блимала на екрані.

— Ось, — сказав він, торкнувшись Мориної руки й дихаючи їй у волосся. — Ось що я хотів вам показати.

— Чому?

— Містер Демарко — це той чоловік, якого ми врятували там, на тротуарі. — Священик подивився на неї. — Ви передрікали, що він не виживе. Тож це наше диво. Ваше й моє.

— Не обов’язково диво. Я іноді помиляюся.

— І вас зовсім не дивує те, що його випишуть з лікарні?

Вона подивилася на нього в тихій інтимній темряві.

— Прикро таке казати, але мене зараз мало що може здивувати.

Мора не хотіла видатися цинічною, але так уже сталось, і тепер вона питала себе, чи не розчарувала його цим. Здавалося, йому чомусь важливо, щоб вона проявила зачудування, а вона натомість усе одно що плечима знизала.

Спускаючись разом з ним у ліфті, вона сказала: