Грішна

Ріццолі відтрутили геть — одна з медсестер кинулася до проходу й вигукнула:

— У нас синій код!

Крізь віконце боксу детектив бачила справжній вир навколо Урсули. Бачила, як ходить вгору-вниз голова Юеня, поки він робить їй масаж серця. Дивилася, як у крапельницю вводять усе нові й нові препарати і стерильні обгортки летять на підлогу.

Вона подивилася на монітор. Екран прорізала зубчаста лінія.

— Заряд на двісті!

Медсестра схилилася над пацієнткою з подушечками дефібрилятора, всі відступили на крок. Ріццолі ясно бачила оголені груди Урсули, вкриті червоними плямами. Її чомусь вразило те, що в черниці можуть бути такі великі, щедрі груди.

Пройшов розряд.

Тіло Урсули смикнулося, наче хтось потягнув за мотузку.

Жінка-коп, що стояла біля Ріццолі, м’яко мовила:

— У мене погане передчуття. Вона не вибереться.

Саткліфф знову глянув на монітор. Тоді їхні з Ріццолі погляди зустрілися через вікно. І він похитав головою.

За годину до лікарні приїхала Мора. Після дзвінка Ріццолі вона викотилася просто з ліжка, залишила Віктора спати на подушці поряд зі своєю і вдяглася, не приймаючи душу. Піднімаючись ліфтом до відділення інтенсивної терапії, вона відчувала на своїй шкірі його запах, тіло досі щеміло після жорсткого кохання цієї ночі. Вона приїхала просто в лікарню, від неї розкішно відгонило сексом, і в голові досі панували думки про теплі тіла, а не холодні. Про живих, не про мерців. Притулившись до стіни ліфта, вона заплющила очі й дозволила собі ще трохи посмакувати спогади. Ще одна мить пам’яті про насолоду.

Відчинення дверей її заскочило. Вона різко виструнчилася, кліпаючи на двох медсестер, які пропускали її, щоб самим зайти всередину, а тоді поспіхом вийшла, шаріючись. «Чи вони помітили? — думала Мора, йдучи коридором. — Авжеж, усім видно це злочинне сяйво сексу в мене на обличчі».

У кімнаті очікування на софі сиділа, згорбившись, Ріццолі й сьорбала каву з пластикового горнятка. Коли Мора увійшла, вона пильно подивилася на неї, наче теж побачила в ній щось інакше. Недоречний рум’янець, як на цю трагічну ніч, що знову звела їх разом.

— Кажуть, у неї був серцевий напад, — сказала детектив. — Справи кепські. Вона на апараті.

— О котрій це сталося?

— Приблизно о першій. Вони з годину її відкачували, змогли повернути серцевий ритм. Але тепер вона в комі. Сама не дихає, зіниці не реагують. — Ріццолі похитала головою. — Навряд чи там щось лишилося.

— Що кажуть лікарі?

— Вони не дійшли згоди. Доктор Юень ще не готовий від’єднувати її. А от хіпі думає, що мозок уже мертвий.

— Це ви про лікаря Саткліффа?

— Так. Здоровань із хвостиком. Він замовив на ранок ЕЕГ, щоб перевірити, чи є мозкова діяльність.

— Якщо немає, важко буде обґрунтувати підтримку життєдіяльності.

Ріццолі кивнула.

— Так і думала, що ви це скажете.

— Зупинка серця мала свідків?

— Що?

— Коли серце зупинилося, поряд з нею були медики?

Здавалося, сухі запитання Мори почали дратувати Ріццолі. Вона поставила горнятко, кава вихлюпнулася на стіл.

— Цілий натовп. І я теж.

— Що призвело до зупинки?

— Вони сказали, що спочатку її тиск сильно піднявся, пульс оскаженів. Коли я приїхала, тиск уже падав. А тоді серце зупинилося. Виходить, що так, у всього цього були свідки.

Минула мить. Телевізор працював, але без звуку. Ріццолі подивилася на стрічку новин CNN внизу екрану. «Обурений чоловік застрелив чотирьох співробітників на автозаводі в Північній Кароліні… У Колорадо зійшов з рейок потяг, внаслідок чого розлилися токсичні речовини…» Катастрофа за катастрофою в усій країні. «І ми тут — дві втомлені жінки, що намагаються просто пережити цю ніч», — подумала вона.

Мора присіла на софу поряд з нею.

— Як ви, Джейн? Маєте виснажений вигляд.

— Почуваюся жахливо. Наче воно висмоктує з мене кожну краплину енергії. На себе нічого не лишається.

Вона допила каву одним ковтком і кинула горнятко у смітник. Не поцілила. Тоді просто подивилася на нього, надто втомлена, щоб устати й підняти його з підлоги.

— Дівчинка його впізнала, — мовила Ріццолі.

— Що?

— Ноні. — Вона помовчала. — Гебріел був такий добрий до неї. Я аж здивувалася. Чомусь не чекала, що він вміє вправлятися з дітьми. Ви ж знаєте, як складно його прочитати. Він такий стриманий. Але сів поряд з нею, і вона мало в нього з рук не їла…

Джейн із тугою опустила очі, тоді опанувала себе.

— Вона впізнала Говарда Редфілда на фото.

— Це він приходив до Грейстоунз із невідомою?

Ріццолі кивнула.

— Вони були там разом. Намагалися побачитися з нею.

Мора похитала головою.

— Не розумію. Що ці троє людей могли мати спільного?

— На це запитання могла відповісти лише Урсула. — Ріццолі підвелася, взяла пальто. Рушила до дверей, тоді зупинилася. Озирнулася на Мору. — Знаєте, вона була притомна.

— Сестра Урсула?

— Перш ніж стався серцевий напад, вона розплющила очі.

— Ви думаєте, що вона була при свідомості? Розуміла, що відбувається?

— Вона стискала руку медсестрі, виконувала вказівки. Але я не мала змоги з нею поговорити. Я стояла там, і вона подивилася на мене, перш ніж… — Ріццолі замовкла, наче шокована цією думкою. Тоді сказала: — Я остання людина, яку вона бачила.

Мора увійшла до відділення інтенсивної терапії, пройшла повз монітори, що пульсували зеленими лініями серцебиття, повз медсестер, які перешіптувалися за межами боксів для пацієнтів. Коли вона проходила стажування в інтенсивній терапії, такі пізні візити завжди були приводом для хвилювання: пацієнт у поганому стані, криза, що вимагала швидких рішень. Навіть через стільки років відвідини відділення інтенсивної терапії о цій порі пришвидшували її пульс. Але сьогодні жодних медичних криз не передбачалося: вона прийшла подивитися на наслідки.

Біля ліжка Урсули стояв лікар Саткліфф — щось писав у карті. Ручка повільно зупинилася, кінчиком на папері, наче він ніяк не міг сформулювати наступне речення.

— Лікарю Саткліфф? — озвалася Мора.

Він подивився на неї. На засмаглому обличчі окреслилися нові зморшки від утоми.

— Детектив Ріццолі просила зайти. Сказала, що ви збираєтеся зняти її з апарата.

— Ви знову трохи зарано. Доктор Юень вирішив почекати день-два. Хоче спочатку подивитися на електроенцефалограму. — Він знову опустив очі до своїх нотаток. — Яка іронія, згодні? Скільки сторінок тексту присвячено її останнім дням на землі! А все життя до того вмістилося в один короткий абзац. Щось у цьому не так. Це образливо.

— Принаймні ви знайомитеся з пацієнтами, поки вони ще дихають. Я такого привілею не маю.

— Навряд чи мені сподобалася б ваша робота, докторко Айлс.

— Бувають дні, коли вона й мене не тішить.

— То чому ви її обрали? Чому мертві, а не живі?

— Вони заслуговують на увагу. Вони хочуть, щоб ми знали причину їхньої смерті.

Він подивився на Урсулу.

— Якщо вам цікаво, що тут пішло не так, я вам відповім. Ми недостатньо швидко відреагували. Стояли й дивилися на її паніку, а треба було ввести седативне. Якби ж ми заспокоїли її раніше…

— Хочете сказати, що серцевий напад стався від паніки?

— Так все почалося. Спочатку різко зросли тиск і пульс. Тоді тиск упав, почалася аритмія. Двадцять хвилин пішло на те, щоби вирівняти ритм.

— Що показує ЕКГ?

— Гострий інфаркт міокарда. Тепер вона у глибокій комі, не реагують зіниці, немає реакції на сильний біль. Мозок майже точно дістав незворотні пошкодження.

— Трохи зарано так говорити, хіба ні?

— Я реаліст. Доктор Юень сподівається її витягнути, але він хірург. Дбає про свою статистику. Якщо пацієнт пережив операцію, він може зробити позначку про успіх. Навіть якщо пацієнт стане овочем.

Мора підійшла до ліжка, насупилася, дивлячись на пацієнтку.

— Чому вона така набрякла?

— Ми вливали чимало рідини, намагаючись підняти тиск. Тому обличчя спухло.

Мора подивилася на руки, побачила червонуваті пухирі.