Грішна

А тепер він знову перед очима, і в серці теж.

До абатства Грейстоунз вона приїхала перша. Зачекала на нього в автомобілі — кожен нерв гудів, тривога перетворювалася на нудоту.

«Зберися, чорт забирай. Зосередься на роботі».

Вона побачила, як за нею припаркувалося його орендоване авто.

Вийшла зі свого й радо привітала жорсткий удар вітру. Що холодніше, то краще: це допоможе їй отямитися. Джейн дивилася, як він з’явився з автомобіля, й сухо кивнула йому — привітання від колеги.

Тоді розвернулася й ударила в дзвін. Жодної паузи для розмов, щоб не добирати слів. Одразу до діла, бо тільки так вона могла впоратися з цим возз’єднанням. На щастя, скоро з будинку вийшла черниця, почовгала снігом до воріт.

— Це сестра Ізабелла, — сказала Ріццолі. — Можеш не повірити, але вона одна з наймолодших.

Ізабелла примружилася, дивлячись на супутника Ріццолі з-за ґрат.

— Це агент Дін із ФБР, — відрекомендувала його Джейн. — Я просто покажу йому каплицю, ми вас не потурбуємо.

Черниця відчинила ворота, пропускаючи гостей. Ґрати безжально грюкнули в них за спинами — холодний звук неминучості. Ув’язнення. Сестра Ізабелла одразу ж повернулася до будівлі, залишила відвідувачів у дворі. Наодинці.

Ріццолі одразу ж опанувала тишу й заходилася переказувати справу.

— Ми досі не знаємо, як він увійшов, — сказала вона. — Снігопад приховав усі можливі сліди, і ми не знайшли поламаного плюща, що вказував би на те, що через стіну хтось переліз. Головні ворота весь час замкнені, тож якщо нападник увійшов звідси, хтось з абатства мав його впустити. Це порушення правил монастиря, тож мало статися вночі, коли ніхто не бачить.

— Свідків не маєте?

— Жодного. Спочатку думали, що ворота могла відчинити наймолодша з черниць, Камілла.

— Чому Камілла?

— Через те, що ми знайшли на аутопсії. — Ріццолі віддвернулася до стіни, уникаючи його погляду, й сказала: — Незадовго до того вона народила. Ми знайшли немовля в ставку за абатством.

— А батько?

— Вочевидь головний підозрюваний, хоч ким би він був. Особу ще не встановлено, аналізи ДНК не готові. Але тепер, після того, що ти розповів, здається, ми цілком можемо копати не туди.

Джейн пильно вдивлялась у стіни, що оточували їх, у ворота, що відгороджували абатство від світу, і раптом перед очима в неї почали розгортатися події, зовсім не ті, які вона уявляла, вперше потрапивши на місце злочину.

«Якщо ворота відчинила не Камілла…»

— Хто тоді впустив убивцю до абатства? — запитав Дін, наче моторошно читав її думки.

Ріццолі насупилася, дивлячись на ґрати, думаючи про сніг, який намітало на бруківку.

— Урсула була в пальті й чоботах… — промовила вона.

Розвернулася, подивилася на споруду монастиря. Уявила собі чорні досвітанкові години: вікна темні, черниці сплять у своїх келіях. У дворі тихо, чути тільки вітер.

— Коли вона вийшла на вулицю, вже йшов сніг, — сказала Ріццолі. — Вона була вбрана саме на ту погоду. Пройшла через двір до воріт, де хтось на неї чекав.

— Хтось, про чию появу вона знала, — підхопив Дін. — Хтось очікуваний.

Ріццолі кивнула. Розвернулася до каплиці й пішла, лишаючи сліди чобіт на снігу. Дін ішов одразу ж за нею, але вона більше не зосереджувалася на ньому — йшла слідами приреченої жінки.

«Ніч вирує першим зимовим снігом. Каміння під ногами слизьке. Рухаєшся тихо, не хочеш, щоб інші сестри знали, що ти з кимось зустрічаєшся. Що ладна порушити правила заради цього.

Але тут темно, біля воріт немає світла. Тож ти не бачиш його обличчя. Не можеш бути певна того, що це саме той гість, на якого ти сьогодні чекала…»

Біля фонтана Джейн різко зупинилася, підвела очі до ряду вікон над двором.

— Що таке? — запитав Дін.

— Кімната Камілли, — показала вона. — Ось там.

Він подивився вгору. Обличчя розчервонілося від колючого вітру, волосся скуйовдилося. Не треба було дивитися на нього: Джейн раптом відчула такий голод за його дотиком, що мусила відвернутися, притиснути кулак до живота, щоб угамувати цю порожнечу.

— Вона, певно, побачила щось із кімнати, — сказав Гебріел.

— Світло в каплиці. Коли знайшли тіла, воно було ввімкнене.

Ріццолі знову глянула на вікно Камілли й пригадала скривавлені простирадла.

«Вона прокидається від того, що прокладка протекла. Вилізає з ліжка, йде в туалет, міняє її на чисту. А повернувшись до своєї кімнати, завважує світло у вітражних вікнах. Світло, якого там не мало бути».

Детектив розвернулася до каплиці, приваблена примарним образом юної Камілли, яка вийшла з головної будівлі монастиря. Вона тремтіла, йдучи галереєю, — можливо, шкодувала, що не накинула пальта для цієї коротенької подорожі між будівлями.

Ріццолі пішла слідом за привидом до каплиці.

Стала там, у мороці. Світло не горіло, і лави здавалися не більше ніж горизонтальними шматками тіні. Дін поряд з нею мовчав, сам схожий на привида, а Джейн дивилася, як розгортається фінальна сцена.

Камілла заходить до каплиці, тоненька й бліда.

«З жахом дивиться вниз. Біля її ніг лежить сестра Урсула, і кам’яна підлога залита кров’ю».

Можливо, Камілла не одразу збагнула, що сталося, спочатку подумала, що Урсула просто послизнулася й розбила голову. А може, вона з першого ж погляду на кров зрозуміла, що в ці стіни пробралося зло. Що тепер воно стоїть за нею, біля дверей. Спостерігає.

Рухається до неї.

«Від першого удару вона заточується. Хоч і оглушена, намагається втекти. Біжить у єдиному доступному для неї напрямку — між лавами, до вівтаря. Там спотикається. Падає на коліна, в очікуванні останнього удару.

Коли все скінчено і юна Камілла лежить мертва, вбивця розвертається до першої жертви. До Урсули.

Але не закінчує свою справу. Залишає її живою. Чому?»

Джейн подивилася на підлогу там, де впала Урсула. Уявила нападника, який тягнеться до жертви.

І завмерла, раптом пригадавши, що розповіла докторка Айлс.

— Убивця не намацав пульсу, — сказала вона.

— Що?

— У сестри Урсули немає пульсу з правого боку шиї. — Вона подивилася на Діна. — Він вирішив, що вона мертва.

Вони пройшли повз ряди лав останньою дорогою Камілли. Підійшли до місця біля вівтаря, на якому вона впала. Стояли мовчки, дивлячись на підлогу. Хоча в напівтемряві цього не було видно, у тріщинах між камінням мали лишитися сліди крові.

Ріццолі здригнулася, підвела очі й побачила, що Дін дивиться на неї.

— Це все, що я можу показати, — сказала вона. — Хіба що хочеш поговорити з сестрами.

— Я хочу поговорити з тобою.

— Я тут.

— Ні. Тут детектив Ріццолі. А мені потрібна Джейн.

Вона засміялася. Богохульний звук у цій каплиці.

— У тебе це звучить так, наче я маю роздвоєння особистості.

— Це не надто далеко від правди. Ти так стараєшся, граючи копа, що ховаєш жінку. Ту жінку, до якої я приїхав.

— Довго ж ти чекав.

— Чому ти на мене зла?

— Я не зла.

— Дивний у тебе спосіб вітати мене в Бостоні.

— Може, це тому, що ти не потурбувався попередити про свій приїзд.

Гебріел зітхнув, пара привидом злетіла вгору.

— Ми можемо просто сісти й поговорити?

Джейн підійшла до передньої лави, опустилася на дерев’яне сидіння. Гебріел сів поряд з нею, і вона дивилася чітко перед себою, боячись глянути на нього. Налякана емоціями, які він у ній збурив. Навіть просто вдихати його запах було боляче: це знову пробуджувало бажання. Цей чоловік ділив з нею ліжко, його дотик, смак і сміх досі переслідували її уві сні. Усередині неї тепер ріс наслідок їхнього союзу, і вона притиснула руку до живота, щоб угамувати прихований біль, який раптово відчула.

— Як твої справи, Джейн?

— Добре. Я зайнята.

— А ця пов’язка на голові? Що сталося?

— А, це. — Вона торкнулася чола й знизала плечима. — Маленький інцидент у морзі. Послизнулась і впала.

— Маєш втомлений вигляд.

— А ти не обтяжуєшся компліментами, так?

— Це просто спостереження.