Грішна

— Може, я не така сильна, як ви думаєте.

— Ні, я думаю, що щось сталося. Чи не так?

— Наприклад?

— Кілька днів тому у вас паморочилося в голові.

Ріццолі знизала плечима.

— Довелося почати снідати.

— А чому до того не снідали? Нудило? Ще я помітила, що ви бігаєте до вбиральні чи не щодесять хвилин. Лише поки я розкладала інструменти, ви були там двічі.

— Що це, в біса, таке? Допит?

— Вам потрібно сходити до лікаря. Потрібен повний огляд, аналіз крові для виключення анемії — це щонайменше.

— Мені просто треба подихати свіжим повітрям. — Ріццолі сіла, тоді різко опустила голову на руки. — Боже, як голова болить.

— Ви досить сильно вдарилися об підлогу.

— Мене і до того били по голові.

— Але мене більше тривожить те, чому ви зомліли. Чому ви постійно втомлена.

Ріццолі підвела голову, подивилась на неї. У цю ж мить Мора все зрозуміла. Вона вже підозрювала, а тепер побачила підтвердження в очах цієї жінки.

— Я так облажалася, — прошепотіла Ріццолі.

Її сльози налякали Мору. Вона ніколи не бачила, як Джейн плаче, — вважала цю жінку надто сильною й надто впертою для того, щоб зірватися, але зараз щоками в неї текли сльози, і Мора була така здивована цим, що тільки мовчки дивилася.

Стукіт у двері сполохав їх обох.

До кабінету зазирнув Фрост.

— Як тут справи… — Побачивши мокре обличчя напарниці, він спантеличено замовк. — Гей, у тебе все гаразд?

Ріццолі розлючено витерла сльози.

— Усе добре.

— Що відбувається?

— Я кажу — все добре!

— Детективе Фрост, — утрутилася Мора. — Нам потрібно поговорити наодинці. Залиште нас, будь ласка.

Фрост зашарівся.

— Перепрошую, — пробуркотів він і тихо зачинив за собою двері.

— Дарма я на нього нагримала, — сказала Ріццолі. — Але іноді до нього так складно доходить.

— Він переживає за вас.

— Та знаю. Знаю. Принаймні він із хороших хлопців.

Її голос зірвався. Намагаючись не розплакатися, вона стиснула кулаки, але сльози все одно текли, вона схлипувала. Здавлені, присоромлені схлипування, яких вона не могла стримати. Було тривожно бачити, як зірвалася жінка, яка завжди вражала своєю силою. Якщо Джейн Ріццолі могла розклеїтися, то й будь-хто інший міг.

Раптом Ріццолі вгатила кулаками по колінах і глибоко вдихнула. Коли нарешті підвела голову, в очах досі стояли сльози, але гордість жорсткою маскою скувала обличчя.

— То все бісові гормони. Задурили мені голову.

— Ви давно знаєте?

— Не знаю. Досить давно. Сьогодні зранку нарешті зробила тест. Але й до того кілька тижнів знала — відчувала різницю. І місячного не було.

— Яка затримка?

Вона знизала плечима.

— Принаймні місяць.

Мора відкинулася на спинку стільця. Ріццолі опанувала емоції, тож тепер можна було повернутися до ролі клініциста. Холоднокровного лікаря з практичною порадою напоготові.

— Маєте ще чимало часу для прийняття рішення.

Ріццолі пирхнула, витерла обличчя рукою.

— Нема чого вирішувати.

— Що будете робити?

— Я не можу його народити. Ви знаєте, що не можу.

— Чому?

Ріццолі кинула на неї погляд, призначений для імбецилів.

— Що я робитиму з дитиною?

— Те ж, що й усі інші.

— Ви уявляєте мене матір’ю? — Вона засміялася. — Я не впораюся. Дитина зі мною й місяця не проживе.

— Діти напрочуд витривалі.

— Що ж, я не вмію з ними поводитися.

— З тією дівчинкою, Ноні, ви чудово впоралися.

— Авжеж.

— Справді, Джейн. Вона потяглася до вас. Мене ігнорувала, від власної матері зіщулювалася. А от з вами негайно потоваришувала.

— Це не значить, що з мене вийде матуся. Маленькі діти мене лякають. Я не знаю, що з ними робити, крім як швидко комусь віддати. — Вона різко видихнула, наче на цьому було все. Питання вирішено. — Я не можу. Просто не можу.

Вона підвелася й рушила до дверей.

— Ви сказали агентові Діну?

Ріццолі завмерла, взявшись за ручку дверей.

— Джейн?

— Ні, я йому не говорила.

— Чому?

— Важко вести такі розмови, якщо ми заледве бачимося.

— Вашингтон не на краю землі. Навіть часовий пояс той самий. Можна й зателефонувати. Він хотів би знати.

— А може, й не хотів би. Може, це просто одна з тих проблем, про які він не хотів би чути.

Мора зітхнула.

— Гаразд, визнаю, я не дуже добре його знаю. Але протягом нашої короткої співпраці він видався мені людиною, яка серйозно ставиться до відповідальності.

— Відповідальності? — Ріццолі нарешті розвернулася до неї. — О, так. Ось що я таке. Що таке ця дитина. І він саме з тих бойскаутів, що виконують свій обов’язок.

— Я не це мала на увазі.

— Але ви цілковито праві. Гебріел виконає обов’язок. То й до біса все це. Я не хочу бути для чоловіка проблемою, відповідальністю. Бо вирішувати не йому, а мені. Це мені довелося б ростити цю дитину.

— Ви навіть не дали йому шансу.

— Шансу на що? Стати на коліно й освідчитися? — Ріццолі засміялася.

— Чому ви вважаєте це таким неймовірним? Я бачила вас разом, бачила, як він дивиться на вас. Це не просто роман на одну ніч.

— Не на одну ніч. На два тижні.

— Невже це для вас усе?

— А що ще? Він у Вашингтоні, я тут. — Вона здивовано похитала головою. — Господи, не віриться, що я так піймалася. Це ж має траплятися лише з дурепами.

Вона замовкла. Засміялася.

— Звісно. І хто я після цього?

— Точно не дурепа.

— Тоді невдаха. І надто, чорт забирай, плодюча.

— Коли ви востаннє з ним говорили?

— Минулого тижня. Він потелефонував.

— І ви й не подумали йому розповісти?

— Я тоді не була впевнена.

— Але ж зараз ви впевнені.

— І все одно йому не скажу. Я вирішую, що для мене правильно, не хтось інший.

— Що ви боїтеся від нього почути?

— Що він вмовлятиме мене зіпсувати своє життя. Що скаже, щоб я залишила дитину.

— Ви справді цього боїтеся? Чи радше того, що він її не захоче? Що покине вас, перш ніж ви матимете змогу покинути його?

Ріццолі подивилася на Мору.

— Знаєте що, док?

— Що?

— Іноді ви просто не розумієте, про що говорите.

«А іноді, — подумала Мора, дивлячись, як детектив виходить з її кабінету, — я влучаю просто в яблучко».

Ріццолі з Фростом сиділи в автомобілі. Вентиляція переганяла холодне повітря, на лобове скло падав сніг. Сіре небо цілком відповідало її настрою. Вона тремтіла в похмурній тісноті салону, і кожна нова сніжинка на склі дедалі більше закривала їй огляд. Замикала всередині, немов справляла похорон.

— Тобі вже краще? — запитав Фрост.

— Голова болить. От і все.

— Точно не хочеш, щоб я відвіз тебе в лікарню?

— Мені просто треба купити «Тайленол».

— Ну добре. — Він завів автівку, тоді передумав і вимкнув двигуна. Подивився на неї. — Ріццолі?

— Що?

— Якщо захочеш поговорити про що завгодно, я готовий вислухати.

Вона не відповіла, тільки відвернулася до вікна. До сніжинок, що вкривали скло білою філігранню.

— Ми разом уже скільки, два роки? Ти не розповідаєш про своє життя, — сказав він. — Я, здається, тобі всю голову протуркав балачками про свої стосунки з Еліс. Ти чула про всі наші сварки, хотілося тобі того чи ні. Але знаєш, я дещо збагнув. Ти багато слухаєш, а от сама майже не говориш.

— Нема про що говорити.

Фрост трохи поміркував над почутим. А тоді сказав, майже присоромлено:

— Я ніколи не бачив, як ти плачеш.

Джейн знизала плечима.

— Ну от тепер бачив.

— Слухай, ми наче не надто добре з тобою зійшлися…

— Ти так вважаєш?

Він зашарівся, як завжди в незручних ситуаціях. Його обличчя, мов світлофор, ставало червоне з першим же натяком на зніяковілість.

— Я про те, що ми з тобою наче не приятелі.

— А ти хочеш, щоб ми були приятелями?

— Я не проти.

— Гаразд, ми приятелі, — різко сказала вона. — Усе, поїхали.

— Ріццолі?

— Що?