Грішна

Утім, якщо на столі лежала дитина, у таких словах ніколи не було потреби.

Мора подивилася на двох детективів. Баррі Фрост був, як завжди, хворобливо блідий і стояв подалі від столу, наче готуючись до втечі. Сьогодні аутопсія була важка не через неприємні запахи, а через вік жертви. Ріццолі стояла поряд з ним, на обличчі застигла рішучість, невисока й худа фігурка майже потонула в лікарській формі, на кілька розмірів більшій, ніж треба. Вона зайняла місце чітко навпроти столу, наче оголошуючи: я готова. Я впораюся з усім. Мора бачила такий-от настрій у жінок у хірургії. Може, чоловіки й звали їх сучками, та вона бачила справжню сутність — бойову готовність жінок, які так тяжко працювали, щоби ствердитись у чоловічій професії, що зрештою перебирали й чоловічу пиху. Ріццолі чудово опанувала цей прийом, однак вираз обличчя не зовсім пасував до безстрашної пози. Воно було напружене й бліде, шкіра під очима позначена втомою.

Йошима спрямував світло на згорток і чекав на вказівки Мори біля таці з інструментами.

Ковдра була мокра; поки вона обережно розгортала її, відкриваючи наступний шар, на стіл текла крижана вода. Крихітна ступня, яку вона бачила на місці, тепер відкрилася повністю, визирнула з мокрої лляної тканини. До тіла немовляти білим саваном пристала біла наволочка, застібнута на булавки. На тканині було видно рожеві цятки.

Мора взяла пінцет, зняла їх, поклала на маленьку тацю.

— Що це таке? — запитав Фрост.

— Схоже на конфеті, — завважила Ріццолі.

Мора занурила пінцет глибше у мокрі складки й дістала гілочку.

— Не конфеті, — сказала вона. — Це сухі квіти.

Ця знахідка оповила кімнату мовчанням. «Знак любові, — подумала Мора. — Жалоби». Згадала, яка зворушена була багато років тому, коли дізналася, що неандертальці ховали своїх мертвих із квітами. Це було свідченням скорботи, а отже, й людяності. «За цією дитиною тужили, — подумала вона. — Сповили, посипали сухими пелюстками, загорнули в теплу ковдрочку. Не викинули, як сміття, а поховали. Попрощалися».

Вона зосередилася на майже ляльковій ніжці, що визирала з савана. Шкіра на підошві була зморщена від прісної води, але слідів гниття не було, мармурового візерунка судин теж. Ставок майже наскрізь промерз, тіло могло зберігатись у такому стані тижнями. Точний час смерті визначити буде дуже важко, якщо взагалі можливо.

Мора відклала пінцет, зняла чотири булавки, на які наволочка була застібнута знизу. Вони м’яко мелодійно дзенькнули, коли вона опустила їх на тацю. Обережно відгорнула тканину, підняла її, відкриваючи обидві ноги із зігнутими колінами та розведеними, мов у жабки, стегнами.

Розмір відповідав доношеному плоду.

Вона відкрила геніталії й набряклу пуповину, перев’язану червоною атласною стрічкою. Раптом згадала черниць, які сиділи за столом на кухні, й те, як скривлені руки тягнулися по сухі пелюстки й стрічки для саше. «Дитинка з саше, — подумала вона. — Так само посипана квітами й перев’язана стрічкою».

— Хлопчик, — мовила Ріццолі, її голос зірвався.

Мора подивилася на неї й помітила, що вона пополотніла ще більше й тепер спиралася на стіл, наче не могла втриматися на ногах.

— Може, вам треба вийти?

Ріццолі сковтнула.

— Просто…

— Що?

— Нічого. Усе гаразд.

— Це важко, я знаю. З дітьми завжди важко. Якщо хочете присісти…

— Я сказала, все гаразд.

Далі мало бути гірше.

Мора розгорнула наволочку на грудях, обережно вивільнила одну ручку, тоді другу, щоб не зачепилися за мокру тканину. Кисті були досконало розвинуті, крихітні пальчики сформовані для того, щоб тягнутися до материного обличчя, хапати за волосся. Саме кисті нарівні з лицем — найупізнаваніша людська риса, і дивитися на них було майже боляче.

Вона просунула руку всередину згортка, щоб підтримати голову, знімаючи решту тканини.

І одразу збагнула, що щось не так.

Череп здавався ненормальним на дотик, нелюдським. Мора завмерла, у горлі стало сухо. З відчуттям жаху вона зняла тканину, відкриваючи голову немовляти.

Ріццолі зойкнула й відсахнулася від столу.

— Господи, — промовив Фрост. — Що, в біса, з ним сталося?

Надто ошелешена, щоб говорити, Мора просто перелякано дивилася на розчахнутий череп, в якому виднівся мозок. На обличчя, схоже на зібгану гумову маску.

Металева таця раптом перевернулась і впала.

Мора підвела очі саме вчасно, щоб побачити, як біла Джейн Ріццолі повільно падає на підлогу.

10

— Я не хочу до лікарні.

Мора стерла останні сліди крові й насупилася, дивлячись на дюймову рану на чолі Ріццолі.

— Я не пластичний хірург. Зашити можу, але не гарантую, що не лишиться шраму.

— Просто зашийте, гаразд? Я не хочу кілька годин просидіти в приймальні. Мене все одно відправлять до якого-небудь студента.

Мора протерла шкіру «Бетадином», тоді потяглася по «Ксилокаїн» і шприц.

— Спочатку знеболимо. Трохи кольне, але після того ви нічого не відчуєте.

Ріццолі нерухомо лежала на канапі, дивлячись у стелю. Вона й оком не кліпнула, коли голка шприца проколола їй шкіру, однак стиснула руку в кулак і тримала так, доки Мора вводила місцеву анестезію. Жодного слова скарги, жодного стогону. Вона й без того була принижена тим падінням у лабораторії. Ще більше принижена тим, що не могла йти, і Фрост відніс її, наче наречену, до Мориного кабінету. Тож тепер вона лежала, стиснувши щелепи й похмуро вирішивши не показувати більше ознак слабкості.

Поки Мора стягувала краї рани спеціальною кривою голкою, Ріццолі спокійним голосом запитала:

— Ви не поясните, що сталося з тим немовлям?

— Нічого не сталося.

— Воно не зовсім нормальне. Господи, та в нього половини голови немає.

— Воно таким народилося, — пояснила Мора, відрізаючи нитку й зав’язуючи її. Для неї це було схоже на зшивання живої тканини, а вона сама здавалася кравчинею. З’єднати деталі, зав’язати вузлик. — Це аненцефалія.

— І що це значить?

— Недорозвиненість мозку.

— Там не просто не було мозку. Здавалося, що всю верхівку голови зняли. — Ріццолі глитнула. — І обличчя…

— Це все прояви одного й того ж вродженого дефекту. Мозок розвивається з кліткової оболонки, що зветься мозковою трубкою. Якщо трубка не закриється зверху так, як повинна, дитина народиться без значної частини мозку, черепа, навіть шкіри голови. Ось що значить слово «аненцефалія» — відсутність голови.

— Ви таке вже бачили?

— Лише в музеї медицини. Але це не така вже рідкість. Трапляється раз на тисячу пологів.

— Чому?

— Ніхто не знає.

— То це може… може статися з будь-якою дитиною?

— Саме так. — Мора зав’язала останній шов і обрізала зайвину нитки. — Дитина народилася сильно деформованою. Якщо й не народилася мертвою, то, безперечно, померла дуже скоро.

— Отже, Камілла її не топила.

— Я перевірю нирки на наявність діатомових водоростей. Це покаже, чи було утоплення причиною смерті. Але навряд чи це вбивство. Гадаю, дитина померла природною смертю.

— Дякувати Богу, — тихо промовила Ріццолі. — Якби ця істота вижила…

— Вона не змогла б вижити. — Мора закінчила перев’язувати рану, зняла рукавички. — Готово, детективе. Шви треба зняти за п’ять днів. Можете заїхати до мене, я зніму. Але все одно думаю, що вам варто навідатися до лікаря.

— Ви ж і є лікарка.

— Я працюю з мертвими, пам’ятаєте?

— Зашили мене непогано.

— Йдеться не про кілька швів. Мене турбує те, що з вами відбувається.

— Про що це ви?

Мора схилилася до Ріццолі, не зводячи з неї очей.

— Ви зомліли, хіба ні?

— Не пообідала. І ця штука… це немовля — воно мене шокувало.

— Воно шокувало нас усіх. Та знепритомніли тільки ви.

— Просто ніколи нічого такого не бачила.

— Джейн, у цій лабораторії ви бачили чимало різних жахів. Ми бачили їх разом, відчували сморід. Ви завжди добре трималися. За хлопцями з поліції доводиться наглядати: вони падають, мов підкошені. А ви завжди лишалися на ногах. До сьогодні.