Грішна

Кроки Ріццолі рипіли здалеку. Її силует раптом припав до підлоги, голова схилилася. Вона посиділа так, тоді тихо засміялася.

— Це все одно що підглядати до хлоп’ячої роздягальні у старшій школі Ревере.

— Куди дивитеся?

— У кімнату Камілли. Ми просто над нею. У підлозі є дірка.

Мора пробралася крізь темряву туди, де зіщулилася детектив. Стала на коліна й зазирнула в отвір.

Вона дивилася просто на стіл Камілли.

Мора випросталася, по спині несподівано пробіг холодок. «Хай би що там було, воно бачило мене в тій кімнаті. Воно спостерігало».

Гуп-гуп-гуп.

Ріццолі розвернулася так швидко, що врізалася в Мору ліктем.

Мора метушливо ввімкнула ліхтарика, промінь смикався по всіх напрямках, полюючи на того — чи те, — що було на горищі разом з ними. Мигцем бачила пухнасте павутиння, масивні балки, що висіли низько над головою. Тут було тепло, несвіже повітря було задушливе, посилювало паніку.

Вони з Ріццолі інстинктивно стали в оборонні пози, спина до спини, Мора відчувала напружені м’язи детектива, чула її швидке дихання, поки вони обидві вглядалися в темряву, шукаючи відблиск погляду, дике обличчя.

Мора так швидко прочесала поглядом територію навколо, що за першим порухом ліхтарика пропустила це. Лише вдруге промінь освітив нерівності на грубих дошках підлоги. Вона придивилася, але не повірила своїм очам.

Ступила крок уперед, із наближенням відчуваючи дедалі більший жах, коли у світлі ліхтарика з’являлися інші такі само обриси поблизу. Стільки їх…

«Боже правий, це ж кладовище. Кладовище мертвих немовлят».

Промінь затремтів. Мора, чия рука завжди міцно тримала скальпеля біля столу для розтинів, не могла стримати тремтіння. Вона зупинилася, світло лилося просто на обличчя. Блакитні очі виблискували, наче скляні камінці. Вона дивилася на них, повільно опановуючи те, що бачила.

А тоді засміялася. Спантеличеним хрипким сміхом.

Ріццолі вже була біля неї: світло грало на рожевій шкірі, лялькових вустах, позбавленому життя погляді.

— Що за дурня, — мовила вона. — Це ж бісова лялька.

Мора посвітила на інші предмети поблизу. Побачила гладеньку пластикову шкіру, пухкі кінцівки. На неї дивилися скляні очі.

— Це все ляльки, — сказала жінка. — Їх тут ціла колекція.

— Бачите, як вони викладені рядком? Наче химерні ясла.

— Або ритуал, — тихо додала Мора. Нечестивий ритуал у святому місці.

— Боже. От тепер ви мене лякаєте.

Гуп-гуп-гуп.

Обидві вихором розвернулися, прорізали темряву ліхтариками, та не побачили нічого. Звук був слабший. Хай би що було разом з ними на горищі, тепер воно віддалялося туди, куди не сягало їхнє світло. Мора перелякано завважила, що Ріццолі дістала зброю. Це сталося так швидко, що вона й не помітила коли.

— Навряд чи це тварина, — сказала Мора.

Детектив помовчала й погодилася:

— Я теж так думаю.

— Ходімо звідси. Будь ласка.

— Так. — Ріццолі глибоко вдихнула, і Морі вчулися в цьому звуці перші тремоло страху. — Так, гаразд. Контрольований відступ. Крок за кроком.

Вони трималися разом, просуваючись туди, звідки прийшли. Повітря ставало холоднішим, вологішим — або ж це шкіра Мори похолола від страху. Дійшовши до панелі входу, вона готова була мчати звідти щодуху.

Жінки вийшли на галерею каплиці, і, набираючи повні легені холодного повітря, Мора відчула, як її страх розпадається. Тут, при світлі, вона відчувала, що контролює ситуацію. Знову здатна мислити розважливо. Що вона насправді бачила в тому темному місці? Ряд ляльок, не більше. Пластикова шкіра, скляні очі, нейлонове волосся.

— То була не тварина, — сказала Ріццолі. Вона присіла, вдивляючись у підлогу галереї.

— Що?

— Тут є слід ноги.

Вона показала на смугасту пляму на підлозі. Слід спортивного взуття.

Мора глянула на своє й побачила, що також лишила в галереї запилені сліди. Той, хто залишив, — той, перший, утік з горища саме перед ними.

— Що ж, ось вона, наша істота, — сказала Ріццолі й похитала головою. — Господи, як добре, що я не вистрелила. Страшно подумати…

Мора подивилася на слід ще раз і здригнулася. Він був дитячий.

6

Грейс Отіс сиділа за обіднім столом, хитаючи головою.

— Їй всього лиш сім. Не можна вірити тому, що вона каже. Мені от весь час бреше.

— Ми все одно хотіли б з нею поговорити, — мовила Ріццолі. — Авжеж, з вашого дозволу.

— Про що поговорити?

— Про те, що вона робила на горищі.

— Щось зламала, так? — Грейс знервовано глянула на абатису Мері Климент, яка, власне, й покликала її з кухні. — Її буде покарано, матінко настоятелько. Я намагалася за нею встежити, але ж вона така тиха, коли робить шкоду. Ніколи не знаєш, куди повіялася…

Матінка Мері Климент поклала зморшкувату руку на плече Грейс.

— Будь ласка, дозвольте поліції з нею поговорити.

Грейс трохи непевно помовчала. На її фартуху після прибирання лишилися плями жиру й томатного соусу, пасма тьмяного темно-русявого волосся вибилися з зачіски й мляво звисали на спітніле обличчя. Це було грубувате виснажене лице, яке, певно, ніколи не було красиве й далі тільки вкривалося зморшками гіркоти й розчарування. Тепер всі чекали на її рішення, вона контролювала ситуацію, вона мала владу і, схоже, насолоджувалася цим. Відтягувала рішення як могла, поки Ріццолі з Морою мусили чекати.

— Чого ви боїтеся, місіс Отіс? — тихо запитала Мора.

Це запитання Грейс сприйняла вороже.

— Я нічого не боюся.

— Тоді чому не хочете, щоб ми поговорили з вашою дочкою?

— Бо вона ненадійна.

— Так, ми розуміємо, що їй всього лиш сім…

— Вона брехлива. — Слова пролунали мов удар батога. Обличчя Грейс, і без того непривабливе, стало ще неприємнішим. — Вона про все бреше. Про всяку дурню. Не можна вірити жодному її слову.

Мора глянула на абатису, та зачудовано похитала головою.

— Дівчинка зазвичай тиха, ненав’язлива, — сказала вона. — Саме тому ми й дозволили Грейс приходити з нею на роботу.

— Я не можу дозволити собі найняти няньку, — втрутилася Грейс. — Узагалі нічого не можу собі дозволити. Тільки так і можу працювати — якщо після школи вона буде тут.

— То вона просто на вас чекає? — запитала Мора. — Поки ви закінчите справи?

— А що мені з нею робити? Знаєте, я повинна працювати. Мого чоловіка там безкоштовно не триматимуть. Зараз і померти не можна, як грошей не маєш.

— Перепрошую?

— Мій чоловік. Він пацієнт госпісу Святої Катерини. Бозна-скільки ще йому там бути. — Грейс глянула на абатису гостро, мов вистрелила. — Ми домовилися, що я відпрацьовуватиму тут.

«Не надто приємна домовленість», — подумала Мора. Грейс не могло бути більше сорока років, але їй, певно, здавалося, що життя вже скінчилося. Вона була в полоні зобов’язань — перед дочкою, яку явно не дуже любила, перед чоловіком, який занадто довго помирав. Для Грейс Отіс абатство Грейстоунз було не святим місцем, а в’язницею.

— Чому ваш чоловік лежить у госпісі? — м’яко запитала Мора.

— Я вже сказала — він помирає.

— Від чого?

— Від хвороби Лу Геріга. БАС.

Грейс сказала це беземоційно, та Мора знала, яка страшна реальність ховається за цією назвою. Ще за студентства вона оглядала пацієнта з бічним аміотрофічним склерозом. Він був при тямі, свідомий, здатний відчувати біль, та не міг навіть поворушитися, бо його м’язи зсохлися, перетворили його на мозок, полонений в ні до чого не здатному тілі. Вислуховуючи його серце й легені, пальпуючи живіт, вона відчувала на собі його погляд і не хотіла зустрічатися з ним очима, бо знала, який відчай побачить. Нарешті вийшовши з його палати, вона відчула й полегшення, й докір провини — але слабкий докір. Його трагедія її не стосувалася. Вона була лише студенткою, яка коротко промайнула крізь його життя, без жодного обов’язку ділити з ним тягар нещастя. Вона була вільна піти геть — і пішла.

А от Грейс Отіс не могла так зробити. Наслідки цього закарбувалися зболеними зморшками в неї на обличчі й ранніми пасмами сивини у волоссі. Вона сказала: