Грішна

Вони обидві засміялися, але сміх був ніяковий і швидко вщух, поступившись місцем тиші.

— Чому передумали? — запитала Ріццолі. — Щодо ордену.

Мора підвелася, підійшла до вікна. Визирнула на темний двір і сказала:

— Просто переросла. Перестала вірити в те, чого не можна побачити, відчути на запах чи торкнутися. Те, що не можна довести наукою. — Почекала трохи. — І відкрила для себе хлопців.

— О так, хлопці, — засміялася Ріццолі. — Завжди вони.

— Розумієте, це справжня мета життя. З біологічного погляду.

— Секс?

— Розмноження. Цього вимагають наші гени — щоб ми йшли у світ і множилися. Ми вважаємо, що контролюємо своє життя, але весь цей час ми просто раби нашої ДНК, яка наказує нам народжувати дітей.

Мора розвернулась і з подивом побачила, що на віях Ріццолі мерехтять сльози. Вони швидко зникли: детектив змахнула їх рукою.

— Джейн?

— Я просто втомилася. Погано спала.

— І більше нічого?

— А що ще може бути?

Надто швидка відповідь, надто агресивна. Ріццолі сама це зрозуміла й зашарілася.

— Мені треба у ванну, — мовила вона й підвелася, наче бажаючи втекти. Біля дверей зупинилася, озирнулася. — До речі, бачили книжку на столі? Ту, що Камілла читала. Я пошукала інформацію про неї.

— Про кого?

— Про святу Бригіту Ірландську. Це її біографія. Цікаво, що в усього є свої святі покровителі. Є святий у капелюшників. Свій у наркоманів. Чорт забирай, є навіть покровитель у загублених ключів.

— То чия покровителька Бригіта?

— Новонароджених, — тихо відповіла Ріццолі. — Бригіта — свята новонароджених.

Вона вийшла з кімнати.

Мора подивилася на стіл, де лежала книжка. Лише день тому вона уявляла, як за цим столом сидить Камілла, тихо гортає сторінки, надихається життям молодої ірландки, якій судилося стати святою. Тепер постав інший образ: Камілла не спокійна, а змучена, молиться святій Бригіті за порятунок своєї мертвої дитини. «Благаю, візьми його у свої всепрощенні обійми. Приведи його до світла, він хоч і нехрещений, та невинний. На ньому немає гріха».

Вона роззирнулась у порожній кімнаті з новим розумінням. Підлога без жодної плями, запах відбілювача й воску — все набуло нового значення. Чистота — метафора для невинності. Пропаща Камілла відчайдушно намагалася відмити свої гріхи, свою провину. Вона, певно, місяцями усвідомлювала, що носить дитину, сховану серед широких складок її вбрання. Або все ж таки відмовлялася приймати реальність? Заперечувала сама для себе, як вагітні дівчата-підлітки, буває, заперечують власні набряклі животи?

«І що ж ти зробила, коли твоя дитина з’явилася на світ? Запанікувала? Або ж спокійно й холодно позбулася доказу твого гріха?»

Мора почула чоловічі голоси знадвору. Побачила у вікно неясні силуети двох копів, які вийшли з будинку. Вони обидва зупинилися, щільніше вкуталися в пальта, помилувалися снігом, що блискітками падав з нічного неба. Тоді вийшли з двору, і, поки ворота зачинялися за ними, петлі завищали. Мора прислухалася, чи не почує інших звуків, інших голосів, але було тихо. Лише спокій сніжної ночі. «Так тихо, — подумала вона. — Наче в цій будівлі лишилася тільки я. Забута й самотня».

Вона почула рипіння й відчула подих руху, наче чиюсь присутність у кімнаті. Волосинки на шиї раптом стали дибки, вона засміялася:

— Боже, Джейн, не підкрадайтеся так…

Голос згас на середині речення.

Там нікого не було.

Мить Мора не ворушилася, не дихала — просто дивилася на порожнє місце. Пусте повітря, полірована підлога. «Привид» — перша ірраціональна думка, перш ніж логіка повернула собі контроль. Старі дошки в підлозі часто риплять, опалювальні труби стогнуть. То не були кроки, а просто дошки стискалися від холоду. Є цілком розсудливе пояснення того, чому їй здалося, що в кімнаті хтось є.

Однак вона досі відчувала присутність, наче хтось спостерігав за нею.

Тепер волосся на руках теж стало дибки, кожен нерв підняв тривогу. Щось пробіглося над головою, наче пазурі стукали об дерево. Погляд Мори метнувся до стелі. «Тварина? Вона біжить геть від мене».

Вона вийшла з кімнати. Звуки згори майже тонули в панічному стукотінні серця. Але ось — звук віддаляється!

Гуп-гуп-гуп.

Мора побігла за звуком, не зводячи очей зі стелі, так швидко, що мало не стикнулася з Ріццолі, яка щойно вийшла з ванної кімнати.

— Гей, що за поспіх? — запитала детектив.

— Тссс! — Мора вказала на темні балки стелі.

— Що?

— Слухайте.

Вони зачекали, напружено прислухаючись, чи не пролунає новий звук. Та крім калатання власного серця Мора чула лиш тишу.

— Може, ви чули воду в трубах, — припустила Ріццолі. — Я саме змивала.

— То були не труби.

— Що ж тоді ви чули?

Судмедекспертка різко підвела очі до старовинних балок, що йшли вздовж стелі.

— Ось.

Знову дряпання, в дальньому кінці коридору.

Ріццолі подивилася вгору.

— Що це, в біса, таке? Пацюки?

— Ні, — прошепотіла Мора. — Хоч що б це було, воно більше за пацюка.

Вона тихо рушила до місця, звідки пролунав звук, детектив — одразу за нею.

Без попередження щось затарабанило по стелі, рухаючись у той бік, звідки вони прийшли.

— Прямує до іншого крила! — озвалася Ріццолі.

Вона першою побігла вперед, разом вони ввірвались у двері в кінці коридору, Ріццолі клацнула вимикачем. Вони дивилися на порожній коридор. Тут було прохолодно, повітря було сперте й вологе. Крізь відчинені двері було видно закинуті кімнати й моторошні, мов привиди, обриси накритих меблів.

Хай би що втікало до цього крила, нині воно мовчало, нічим не видаючи свого місцезнаходження.

— Ваша команда обшукала це крило? — запитала Мора.

— Ми проглянули всі кімнати.

— А що нагорі? Над цією стелею?

— Просто горище.

— Що ж, горищем щось бігає, — тихо промовила Мора. — І воно достатньо розумне, щоби збагнути, що ми за ним женемося.

Мора й Ріццолі сиділи, зіщулившись, на верхній галереї каплиці, розглядаючи панель червоного дерева, яка, за словами матінки Мері Климент, вела до горища будівлі. Детектив м’яко штовхнула панель — вона безгучно відкрилася, і жінки пильно вдивлялись у темряву за нею, дослухаючись до звуків. Їхніх облич торкнувся теплий подих. Технічний поверх вловлював тепле повітря, що піднімалося вгору, і вони відчували, як воно ллється в отвір.

Ріццолі посвітила туди ліхтариком. Вони побачили масивне дерево й матовий рожевий колір нещодавно встановленого утеплювача. Підлогою зміїлися електричні дроти.

Джейн перша ступила в отвір. Мора ввімкнула свій ліхтарик і рушила за нею. Там було надто низько, щоб вона могла випростатися на весь зріст, — довелося згинати голову, уникаючи дубових балок по всій стелі. Світло ліхтарів падало широкими арками, вирізало в темряві коло. За цим колом були невидимі, темні землі. Вона відчула, як прискорилося її дихання. Низька стеля й затхле повітря змусили її почуватися похованою заживо.

Вона мало не підстрибнула, відчувши, як щось торкнулось її руки. Ріццолі без жодного слова показала праворуч.

Дерево порипувало під вагою жінок, коли Джейн вела їх крізь тіні.

— Стривайте, — прошепотіла Мора. — Хіба не треба викликати підкріплення?

— Навіщо?

— Для того, що тут ховається.

— Я не кликатиму підкріплення, якщо ми тут усього лиш вистежуємо єнота… — Детектив зупинилася, повела ліхтариком ліворуч, тоді праворуч. — Гадаю, зараз ми над західним крилом, стає тепліше. Вимкніть ліхтарика.

— Що?

— Вимкніть. Хочу дещо перевірити.

Мора нерішуче вимкнула світло. Ріццолі теж.

У раптовій чорноті Мора відчула сильну пульсацію у своїх венах. «Ми не бачимо, що нас оточує. Що може наближатися до нас». Вона кліпнула, намагаючись змусити очі призвичаїтися до темряви. А тоді помітила світло: крізь тріщини в підлозі пробивалися вузькі смужки, іноді ширші — там, де дошки розійшлися чи отвори на місці сучків розширилися від сухого зимового повітря.