Асистент

Тому вона обходила це місце так само, як будь-яке інше місце злочину. Напередодні увечері поліція штату вже все сфотографувала і зібрала всі докази. Тепер сюди допускали всіх охочих. Але цього ранку Ріццолі з командою вирішили, що також мають усе оглянути. Вони з Фростом попленталися до лісу. Рулетка шурхотіла, поки вони вимірювали відстань від дороги до маленької галявини, де поліція штату знайшла рюкзак Воррена Гойта. Попри значення, яке мала для неї особисто ця галявина, Ріццолі дивилася на неї відсторонено. У неї в блокноті був список того, що знайшли в рюкзаку: скальпелі й затискачі, рефрактор і рукавички. Вона роздивлялася сфотографовані відбитки Гойтових ніг. Відбитки залили гіпсом і спакували у мішки для речових доказів, разом із мотузкою. Вона дивилася на них, не думаючи про те, чиї зап’ястя мали стягувати цими петлями. Вона звела погляд — погода змінювалася. Їй не хотілося визнавати, що оці вершечки дерев і небо між ними могли для неї стати останньою побаченою в житті картиною. Сьогодні тут не було жертви Джейн Ріццолі. Хоча її колеги можуть спостерігати за нею, намагаючись вловити бодай якісь ознаки, але жертви вони у ній не побачать. І ніхто не побачить.

Згорнувши блокнот, вона помітила Гебріела Діна, який ішов до неї. Серце злетіло, але вона лише кивнула на знак привітання. Її погляд говорив: «Між нами суто ділові стосунки».

Він зрозумів, і тепер вони поводились як двоє професіоналів, які дбають про те, щоб не виказати, що колись — лише два дні тому — були близькі.

— Водія півроку тому найняла компанія з прокату віп-лімузинів, — сказала Ріццолі. — Він їх усіх возив: Їґерів, Гентів, Вейтів. І мав доступ до всього розкладу поїздок у компанії. Мабуть, він побачив там моє ім’я. І скасував мій трансфер з аеропорту, щоб самому по мене приїхати.

— А в компанії не перевірили його рекомендації з попереднього місця роботи?

— Рекомендації були кількарічної давнини, але бездоганні. У резюме — жодної згадки про воєнну службу, — додала вона, помовчавши.

— Тому що Джон Старк — не справжнє його ім’я.

— Викрадення персональних даних? — насупилася вона.

Дін махнув рукою на ліс, і вони вийшли з галявини, щоб поговорити на самоті.

— Справжній Джон Старк загинув у вересні 1999 року в Косово, — сказав Дін. — Він був співробітником місії ООН. Його джип підірвався на міні. Тіло поховане в Корпус-Крісті, штат Техас.

— Тоді ми навіть не знаємо його справжнього імені.

Дін похитав головою.

— Відбитки пальців, рентґенівські знімки зубів і зразки тканин буде надіслано у Пентаґон і ЦРУ.

— Але відповіді ми не отримаємо.

— Якщо Домінант був одним із їхніх людей, то ні. Вони вважають, що проблему вирішено — адже ви його прибрали. Більше нічого казати не потрібно.

— Може, я вирішила їхню проблему, — гірко сказала вона, — але моя ще жива.

— Гойт? Він уже ніколи вас не потривожить.

— Господи, треба було зробити ще один постріл…

— Мабуть, він цілком паралізований, Джейн. Страшнішої кари годі й уявити.

Вони вийшли з лісу на ґрунтову дорогу. Лімузин учора ввечері відбуксували, але ще залишилися свідчення того, що сталося. Вона поглянула на кров, засохлу там, де помер чоловік, відомий як Джон Старк. За кілька ярдів була менша пляма. Там з перебитим хребтом упав Воррен Гойт.

«Я могла тоді покінчити з ним, але залишила його жити. І я все ще не знаю, чи правильно вчинила».

— Як ви, Джейн?

У його питанні вона розчула нотку інтимності. Не вимовлене словами визнання, що вони — не просто колеги. Поглянувши на нього, вона раптом усвідомила, що в неї розбите обличчя і перемотана голова. Вона не хотіла, щоб він бачив її такою, але якщо вже так склалося, то не було сенсу приховувати свої травми. Нічого не залишилося, окрім як поглянути йому просто в очі.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — Голову зашили. М’язи трохи болять. Ну і важкий випадок потворності, — розсміялася вона, показуючи на своє розбите обличчя. — Але бачили б ви, як дісталося іншому.

— Не варто було вам сюди приїжджати, — сказав він.

— Ви про що?

— Надто мало часу минуло.

— Я — єдина людина, яка має тут бути.

— Ви дуже вимогливі до себе.

— Це погано?

— Ви не машина. Усе це обов’язково вдарить по вас. Ви не можете просто походжати тут і вдавати, ніби це — одне із багатьох місць злочину.

— Саме так я і вважаю.

— Навіть після того, як це мало не сталося?

«А що мало не сталося?»

Вона поглянула на плями крові на землі, і на мить здалося, ніби земля похитнулася під ногами і з глибин долинув струс, розгойдуючи дбайливо побудовані стіни, які вона мала за щити. І ось-ось міг розвалитися навіть фундамент, на якому вона стояла.

Дін торкнувся її руки. Так твердо, що Джейн сльози набігли на очі. Цей дотик говорив: «Хоча б один раз ти можеш бути слабкою. Бути просто людиною».

— Я шкодую про Вашинґтон, — тихо мовила вона.

Побачивши біль у його очах, вона зрозуміла, що він неправильно сприйняв її слова.

— Отже, ти б хотіла, щоб між нами не було того, що відбулося?

— Ні. Ні, я зовсім не про це…

— Тоді про що?

— Мені шкода, що я поїхала, не сказавши тобі, що ця ніч означала для мене, — зітхнула вона. — Що я так і не попрощалася з тобою по справжньому. А ще мені шкода… — Вона урвала. — Що я не дозволила тобі подбати про мене, бодай раз. Бо насправді мені це було дуже потрібно. Я не така сильна, як мені хочеться думати.

Він усміхнувся. Стиснув їй руку.

— Ніхто з нас не є таким сильним, як нам хочеться, Джейн.

— Агов, Ріццолі!

Баррі Фрост кликав її з-за узліску.

Вона кліпнула, щоб зігнати сльози з очей, і озирнулася до нього.

— Що?

— Дві ситуації десять п’ятдесят чотири. Крамниця «Квік-Стоп», район Джамайка-Плейн. Убито касира і покупця. Місце готове до огляду.

— Господи, так рано-вранці вже вбивають.

— Ми можемо претендувати на цю справу. Ви як, їдете?

Ріццолі глибоко вдихнула і поглянула на Діна. Він відпустив її руку, і хоча вона сумувала за його дотиком, однак тепер почувалася сильнішою. Її вже не трусило, земля під ногами лежала твердо. Однак закінчити все зараз вона не була готова. Їхнє минуле прощання у Вашинґтоні вийшло поганим, і вона не могла допустити цього знову. Не хотіла перетворити своє життя на сумну хроніку шкодувань, як у Корсака.

— Фросте! — сказала вона, усе ще не відводячи погляду від Діна.

— Що?

— Я не їду.

— Як це?

— Нехай інша команда візьме справу. Я зараз просто не можу.

Фрост мовчав. Ріццолі поглянула на нього і побачила, що він ошелешений.

— Тобто… ви… берете вихідний?

— Так. Це буде мій перший лікарняний. Якісь проблеми?

Фрост похитав головою і розсміявся.

— Чорт забирай, давно треба було, от що я скажу!

Вони дивились, як він іде, і далі сміючись. Почекала, поки він зникне за деревами, а тоді озирнулася на Діна.

Він розкрив обійми, і вона припала до нього.

26

« Кожні дві години до мене приходять, щоб оглянути мою шкіру й переконатися, що не почали утворюватися пролежні. Увесь час міняються місцями три обличчя: Арміна працює вдень, Белла — ввечері, а тиха й сором’язлива Вероніка чергує вночі. Мої Абеткові Дівчатка. Для неуважної людини вони абсолютно однакові. В усіх смагляві гладенькі обличчя і мелодійні голоси. Свіженькі філіппіночки в білій уніформі. Однак я їх розрізняю. Кожна має власну манеру підходити до мого ліжка. Вони по-різному беруть мене, щоб перевернути на овечій шкурі. Це потрібно робити вдень і вночі, бо сам я перевернутися не можу, а вага мого власного тіла виснажує шкіру. Стискаються капіляри й порушується нормальний кровообіг. Тканини отримують недостатньо живлення і стають блідими та вразливими. Одна маленька виразка може швидко розростися, вгризаючись у плоть, мов пацюк.

Завдяки моїм Абетковим Дівчаткам я не маю пролежнів — принаймні так вони мені кажуть. Сам я перевірити цього не можу, бо не можу подивитися на свою спину й сідниці. Крім того, я нічого не відчуваю нижче від плечей. Моє здоров’я цілком залежить від Арміни, Белли й Вероніки. І, як кожне немовля, я захоплено вивчаю тих, хто доглядає мене. Роздивляюся їхні обличчя, вдихаю їхні запахи, записую у своїй пам’яті їхні голоси. Я знаю, що носова перегородка в Арміни не зовсім рівна, що в Белли дихання часто пахне часником, а Вероніка інколи затинається — зовсім трохи.