Асистент

Я пам’ятаю свою колиску. Дерев’яні стінки пофарбовано в білий. На бильцях сліди моїх зубів. У колисці лежить блакитна ковдра. На ній візерунки — якісь крихітні істоти: пташки, бджоли чи, може, ведмедики. А над колискою висить якась хитромудра штука. Тепер я знаю, що то була модель Сонячної системи. Але тоді мені здавалося, що це щось чарівне. Вона виблискувала і весь час рухалася. Зірки, місяць і планети. Пізніше батько сказав мені, що саме це він хотів повісити над колискою сина. Він розробляв космічні апарати і був упевнений, що будь-яка дитина може стати генієм, якщо стимулювати юний мозок чим завгодно — від моделей зірок до карток із літерами чи касет, на яких татів голос начитує таблицю множення.

Мені завжди легко давалася математика.

Однак не думаю, що вас цікавлять такі спогади. Ні, ви шукаєте похмуріших сюжетів, аніж мої спогади про білу колиску і гарні модельки. Ви хочете дізнатися, чому я став таким.

Отже, гадаю, що маю розповісти вам про Мейред Доног’ю.

Я дізнався її ім’я лише багато років по тому, коли розповідав тітці про свої ранні спогади і вона сказала: «Боже мій! Невже ти справді пам’ятаєш Мейред?» Так, я її пам’ятаю. Коли пригадую найперші картини з дитинства, то бачу над своєю колискою не матір, а Мейред. Біла шкіра, а на ній одна-єдина родимка — ніби чорна муха, яка сіла їй на щоку. Зелені очі — гарні і водночас холодні. І усмішка… Навіть я, немовля, бачу те, до чого дорослі залишаються сліпими: ця усмішка приховує ненависть. Мейред ненавидить запах пелюшок і мої голодні крики, які не дають їй спати. Ненавидить обставини, які привели її до цього спекотного Техасу, такого несхожого на її рідну Ірландію.

А понад усе вона ненавидить мене.

Я це знаю, бо вона має десяток витончених і безшумних способів це показати. Вона не залишає жодних доказів своїх знущань, ні, вона розумна. Її ненависть виявляється в гнівному шепоті, ледь чутному, ніби шипіння змії. Вона схиляється над моєю колискою. Слів я не розрізняю, але чую отруту і бачу лють у її примружених очах. Вона дбає про мої фізичні потреби — у мене завжди чисті пелюшки. Пляшечка з молоком підігріта. Але Мейред увесь час нишком щипає мене, крутить між пальців мою ніжну шкіру. Я відчуваю, як в уретрі пече від спирту. Звісно, я кричу і плачу, але ніколи не залишається жодного шраму чи подряпини. Мейред запевняє батьків, що в хлопчика просто кольки, до того ж він від народження нервовий. Бідолашна Мейред, вона так багато працює, та ще й має дбати про цей крикливий шматок м’яса, поки моя матір виконує свою соціальну роль. Матір, від якої пахне парфумами й молоком.

Ось що я пам’ятаю. Спалахи пекучого болю. Власні крики. А наді мною — біла горлянка: Мейред нахиляється над моєю колискою, щоб ущипнути мою ніжну шкіру або дати мені стусана.

Не знаю, чи може така мала дитина ненавидіти. Гадаю, що в такому віці покарання лише дивують. Через свою нездатність логічно міркувати ми — в найкращому разі — можемо лише пов’язати причину і наслідок. І я навіть тоді вже мав зрозуміти, що причина моїх страждань — жінка з холодними очима і молочно-білим горлом».

Ріццолі сиділа за столом і дивилася на акуратні рядки, написані Ворреном Гойтом. Береги з обох боків акуратно витримано. Маленькі, охайні слова рівною лінією перетинають сторінку. Він написав цього листа кульковою ручкою, але виправлень немає. Жодного слова не викреслено. Він обміркував кожне речення, перш ніж перенести його на папір. Ріццолі уявила собі, як він схиляється над сторінкою, як тонкі пальці тримають ручку, як його шкіра торкається паперу, і раптом відчула майже непереборне бажання вимити руки.

У жіночий вбиральні вона довго відтирала їх, щоб знищити всі сліди дотику до Воррена Гойта. Але навіть помивши і висушивши руки, вона все ще почувалася брудною, ніби його слова отрутою проповзли їй під шкіру. А були й інші листи — отже, вона мала всотати ще більше отрути.

У двері постукали, і вона здригнулася.

— Джейн, ви там? — запитав Дін.

— Так, — крикнула вона.

— Відеомагнітофон у конференц-залі налаштований.

— Я зараз.

Ріццолі подивилася в дзеркало. Побачене їй не сподобалося. Втомлені очі, невпевнений вигляд. «Не треба, щоб він бачив тебе такою», — подумала вона.

Крутонувши кран, побризкала холодною водою в обличчя і витерлася паперовою серветкою. Потім випросталася і глибоко вдихнула. «Отак краще, — подумала вона, ще раз глянувши на себе. — Не дозволяй йому бачити в тобі загнану конячку».

Вона увійшла до конференц-зали й коротко кивнула Дінові.

— Ми готові?

Він уже увімкнув телевізор, і відеомагнітофон світився. Дін узяв конверт із манільського паперу, який дала доктор О’Доннел, і дістав плівку.

— Датовано сьомим серпня, — повідомив він.

«Лише три тижні тому», — подумала вона. Їй стало моторошно від того, які свіжі й болючі слова і картини могли на неї чекати.

Вона сіла за стіл для нарад, підготувавши ручку і блокнот, щоб робити нотатки.

— Починаймо.

Дін вставив касету і натиснув кнопку відтворення.

Спочатку на екрані з’явилася О’Доннел із акуратно зачесаним волоссям. Вона стояла на тлі стіни зі шлакоблоку, і елеґантність її синього шерстяного костюма здавалася недолугою.

— Сьогодні сьоме серпня, — заговорила доктор О’Доннел. — Я в Суза-Барановскі, Ширлі, штат Массачусетс. А це Воррен Гойт.

Екран почорнів. А потім з’явилося нове обличчя, яке викликало в Ріццолі таку огиду, що вона відсахнулася. Будь-кому іншому Гойт міг здатися звичною, навіть банальною людиною. Його світло-каштанове волосся було охайно підстрижене, бліде обличчя свідчило про те, що ця людина вже довго перебуває у в’язниці. На його тендітних плечах висіла темно-синя роба, на розмір більша, ніж треба. Знайомі Гойта описували його як приязного і ввічливого, і саме таким він здавався на відеозаписі. Гарний сумирний молодий чоловік.

Його погляд відволікся на щось поза межами об’єктива. Гойт вдивлявся в щось невидиме глядачам. Потім вони почули, як відсувають крісла, і голос доктора О’Доннел запитав:

— Вам зручно, Воррене?

— Так.

— Можемо починати?

— Звісно, докторе О’Доннел. — Він усміхнувся. — Я нікуди не поспішаю.

— Гаразд.

О’Доннел зручніше вмостилася на стільці і прочистила горло.

— У листах ви доволі багато розповіли про своє дитинство й родину.

— Я намагався нічого не пропустити. Мені здається, ви маєте зрозуміти, хто я.

— Так, я вдячна вам за це. Нечасто випадає нагода провести інтерв’ю з кимось, готовим говорити. І ніхто на моїй пам’яті не намагався так ретельно проаналізувати власну поведінку, як ви.

— Знаєте, — знизав плечима Гойт, — кажуть, що жити варто лише тоді, коли розумієш власне життя.

— Однак інколи самоаналіз може завести нас надто далеко. Це захисний механізм. Роздумування — це спосіб дистанціюватися від власних чистих емоцій.

Гойт помовчав, а коли заговорив, у його голосі звучав ледь помітний сарказм:

— Хочете, щоб я говорив про емоції?

— Так.

— Про якісь особливі емоції?

— Я хочу знати, що змушує чоловіків убивати. Що підштовхує їх до насилля. Я хочу знати, що відбувається у вашій голові. Що ви відчуваєте, коли вбиваєте іншу людину.

Він трохи помовчав, обмірковуючи запитання.

— Це нелегко описати.

— Спробуйте.

— Заради науки?

В його голосі знову бриніла насмішка.

— Так. Заради науки. Що ви відчуваєте?

Довга пауза.

— Задоволення.

— Отже, вам добре, коли ви вбиваєте?

— Так.

— Опишіть мені це.

— Що саме вас цікавить?

— У цьому головна мета мого дослідження, Воррене. Я хочу знати, що ви відчуваєте під час убивства. Це не моя збочена цікавість. Я маю знати, чи не відчуваєте ви симптомів, які можуть указувати на неврологічні відхилення. Наприклад, головний біль. Якийсь дивний смак чи запах.