Асистент

— Саме так.

Ріццолі підійшла до матраца і підняла один кутик. Дін схопив інший. Разом вони взялися за матрац і зазирнули під нього. Там нічого не було. Перевернувши матрац, вони продивилися тканину, шукаючи схованки із забороненими предметами. Натрапили на один-єдиний проріз у дюйм завдовжки. Ріццолі встромила туди палець, але всередині було порожньо.

Вона підвелася і почала роздивлятися стелю, вивчаючи простір, на який дивився колись Гойт. Уявляла, як він лежить на цьому матраці, не відводячи погляду від голої стелі, а в голові в нього крутяться фантазії, яких жахнулася б кожна нормальна людина. А Гойта це збуджувало. Він лежав тут, обливаючись потом, насолоджуючись відлуннями жіночих криків у голові.

— Де його особисті речі й листи? — звернулася вона до Кертіса.

— У кабінеті коменданта. Зараз ми підемо туди.

— Коли сьогодні вранці ви зателефонували, я одразу наказав зібрати всі речі в’язня і принести сюди, щоб ви могли їх оглянути, — сказав Окстон, показавши велику картонну коробку в себе на столі. — Ми самі вже все обшукали, але не знайшли абсолютно нічого забороненого.

Він наголосив на цьому так, немовби це знімало з нього відповідальність за втечу Гойта. Окстон з першого погляду здався Ріццолі людиною, яка не зноситиме порушення правил. Він був із тих, хто вишукує і конфісковує всі заборонені предмети, саджає в ізолятор усіх проблемних в’язнів і вимагає, щоб дистанційне управління щовечора спрацьовувало точно. Достатньо було поглянути на фото молодого, сповненого енергії Окстона в армійській уніформі, щоб зрозуміти, що цим кабінетом володіє людина, для якої контроль понад усе. Однак, попри всі його зусилля, в’язень утік, і тепер Окстон оборонявся. Він силувано потиснув їм руку і ледь усміхнувся холодними блакитними очима.

Відкривши коробку, він дістав і віддав Ріццолі великий пакет на блискавці.

— Засоби персональної гігієни в’язня, — сказав він. — Усе цілком звичайне.

Ріццолі побачила зубну щітку, мочалку і мило. Лосьйон з вазеліном для інтенсивного догляду. Вона швидко відклала пакет — їй було бридко від думки про те, що Гойт щодня за допомогою цих засобів дбав про себе. На гребінці ще лишилося декілька світло-каштанових волосин.

Окстон і далі виймав речі з коробки. Білизна. Підшивка журналів «Нейшнл Джеогрефік» і декілька випусків «Бостон Ґлоуб». Два батончики «Снікерс», упаковка жовтого паперу форматом 33 на 40,7 см, чисті конверти і три пластмасові кулькові ручки.

— А ось його листи, — сказав Окстон, дістаючи ще один пакет. — Ми опрацювали кожен лист. Поліція штату знає імена і адреси всіх, з ким він листувався. — Він простягнув Дінові пакет. — Звісно, тут лише ті листи, які він зберіг. Можливо, дещо викинув.

Дін потягнув за блискавку і вийняв із пакета листи — приблизно дюжину конвертів.

— Ви перевіряєте листи, перш ніж віддати в’язням? — запитав Дін.

— Ми маємо такі повноваження. Усе залежить від типу кореспонденції.

— Типу?

— Якщо вважається, що листи привілейовані, нам дозволено лише перевірити конверт на заборонені речі, але читати лист ми не можемо. Це приватне листування між відправником і в’язнем.

— І в такому разі ви не знаєте, що пишуть в’язневі?

— Якщо це привілейоване листування, то ні.

— А яка різниця між привілейованим і непривілейованим листуванням? — втрутилася Ріццолі.

— Непривілейоване листування — це кореспонденція від друзів, родичів або сторонніх осіб, — пояснив Окстон, роздратовано зиркнувши на неї. — Наприклад, багато хто з наших в’язнів завів собі друзів за листуванням. Люди по той бік цих стін думають, що роблять добру справу.

— Листуючись із убивцями? Вони що, ненормальні?

— Серед них багато самотніх наївних жінок. Вони легко піддаються чарам негідників. Такий тип листування називається непривілейованим. Ми маємо право читати такі листи і вилучати з них те, що вважаємо за потрібне. Однак ми не завжди маємо час читати їх усі. У нас тут багато кореспонденції. У випадку в’язня Гойта доводилося перевіряти багато листів.

— Від кого? Не думав, що в нього багато родичів, — сказав Дін.

— Торік він став дуже відомим. Привернув увагу громадськості. Багато хто хотів йому написати.

— Ви маєте на увазі, що йому писали фанати? — запитала ошелешена Ріццолі.

— Так.

— Господи. Божевільний світ.

— Людям страшенно кортить поговорити з убивцею. Це ніби дотик до слави. Менсон, Дамер, Ґейсі — їм усім писали фанати. Жінки пропонують нашим в’язням руку і серце, надсилають свої фото в купальниках. Чоловіки пишуть, щоб запитати, як воно — убити людину. У світі повно, вибачте на слові, уйобків, які ловлять кайф від спілкування зі справжніми живими убивцями.

Але один із них не просто писав Гойту, а став членом його клубу для обраних. Ріццолі дивилася на купу листів — очевидне свідчення Хірургової слави. Убивця — це наче рок-зірка. Вона пригадала шрами, які він залишив на її долонях. Кожен лист від шанувальників був наче новий удар скальпелем.

— А привілейовані листи? — запитав Дін. — Ви сказали, що їх не читають і не піддають цензурі. Що робить лист привілейованим?

— Тут ідеться про конфіденційне листування з деякими чиновниками на рівні штату або країни. Листи від президента, губернатора чи правоохоронних інституцій.

— Гойт отримував такі листи?

— Можливо. Ми не реєструємо всі посилки чи листи, які сюди надходять.

— А як ви знаєте, що лист справді привілейований? — запитала Ріццолі.

— Я щойно пояснив, — роздратовано поглянув на неї Конвей. — Це листи від чиновників рівня штату або держави…

— Ні, я про інше. Як ви знаєте, що реквізити відправника не вигадані чи не фальшиві? Я можу скласти для одного із ваших в’язнів план втечі і надіслати в конверті з офісу, скажімо, сенатора Конвея.

Ріццолі не випадково обрала саме цей приклад. Вона спостерігала за Діном і побачила, як у нього напружилося підборіддя.

— Така вірогідність існує, — нерішуче визнав Окстон, — але за це передбачено покарання…

— Отже, таке раніше траплялося.

— Декілька випадків, — неохоче кивнув головою Окстон. — Листування між злочинцями, замасковане під офіційну кореспонденцію. Ми намагаємося зберігати пильність, але часом комусь удається прослизнути.

— А листи на волю? Ті, які Гойт надсилав? Їх ви перевіряли?

— Ні.

— Жодного?

— Не було причин. Він не вважався проблемним в’язнем. Завжди готовий співпрацювати. Дуже ввічливий і спокійний.

— Атож, — сказала Ріццолі. — Зразковий в’язень.

Окстон холодно подивився на неї.

— Детективе, у нас тут є чоловіки, які відірвали б вам руки і сміялися б. Чоловіки, які намагалися перегризти охоронцеві шию лише через те, що їм не сподобався обід. В’язні типу Гойта тривожать нас найменше.

Дін спокійно повернув розмову до конструктиву.

— Отже, ми не знаємо, кому він міг написати?

Це буденне запитання нібито притамувало дедалі гострішу злість начальника в’язниці. Окстон відвернувся від Ріццолі й подивився на Діна — двоє чоловіків зустрілися поглядами.

— Ні, не знаємо, — сказав він. — В’язень Гойт міг писати кому завгодно.

Поверхом нижче, у залі для нарад, Ріццолі й Дін одягнули латексні рукавички і витрусили адресовані Гойту конверти на стіл. Вона побачила найрізноманітніші конверти — пастельних кольорів, розмальовані квітами. Один — з Ісусом. А найабсурдніший вигляд мав конверт із зображеннями веселих кошенят. Так, саме в стилі Хірурга. Мабуть, він дуже сміявся, коли це отримав.

Ріццолі відкрила «котячий» конверт і витягнула з нього фото усміхненої жінки з оптимістичним поглядом. Там ще був лист, написаний дівочий почерком. Над буквою «і» стояли великі веселі кружечки:

Містеру Воррену Гойту, в’язню

Виправний заклад штату Массачусетс

Дорогий містере Гойт!

Сьогодні по телевізору я бачила, як вас ввели до зали суду. Я вважаю, що дуже добре розбираюся в людях. Поглянувши на ваше обличчя, я побачила стільки суму і болю! Стільки болю!.. А ще у вашій душі є доброта, я це знаю. Якби лише поруч була людина, готова допомогти вам знайти цю доброту…