Асистент

Ріццолі кивнула і сказала:

— Ми з детективом Корсаком розпочали з припущення, що вбивця приніс на собі цю волосину з місця роботи. А тепер, коли ми знаємо, звідки та волосина, чи є сенс далі перевіряти людей, задіяних у сфері ритуальних послуг?

— Так, є, — відповів Цукер. — Зараз поясню. Некрофілів приваблюють трупи. Дотик до мертвого тіла — джерело сексуального імпульсу. Бальзамувати їх, одягати, робити їм макіяж — усе це збуджує. І щоб мати доступ до цього захопливого відчуття, такі люди можуть шукати роботу в індустрії ритуальних послуг. Ідеться про бальзамувальників чи, наприклад, візажистів, які готують тіла до похорону. Не забуваймо ще й про те, що жінку, чиї рештки поки що не ідентифіковано, можливо, взагалі не вбивали. Один із найвідоміших некрофілів, психічно ненормальний Ед Ґін, почав із того, що викрадав трупи з кладовища. Викопував жіночі тіла й приносив додому. І лише пізніше він почав убивати, щоб одержувати нові тіла.

— Господи, — пробурмотів Фрост. — На кожному кроці нові чудові відкриття.

— Це один із проявів широкого спектру людської поведінки. Некрофіли лякають і дивують нас. Вони здаються нам хворими збоченцями. Але ця категорія людей, керованих дивною одержимістю і специфічними смаками, завжди серед нас. Так, серед некрофілів є психічно хворі. Але водночас деякі з них абсолютно нормальні.

«Воррен Гойт також був абсолютно нормальний».

Далі заговорив Гебріел Дін. Досі протягом усієї наради він не промовив ані слова, і Ріццолі здригнулася, коли раптом пролунав його низький баритон.

— Ви сказали, що вбивця може повернутися в хащу, щоб навідати свій гарем.

— Так, — відповів Цукер. — Тому в «Стоні Брук» на нього завжди має чекати засідка.

— А що станеться, коли він побачить, що гарем зник?

— Він погано сприйме це, — сказав Цукер, помовчавши.

Від цих слів у Ріццолі мороз пішов поза плечима. «Це його коханки. Як відреагує будь-який чоловік, якщо вкрасти в нього кохану?»

— Він шаленітиме, — пояснив Цукер. — Лютуватиме, що хтось заволодів його власністю. І прагнутиме якнайшвидше знайти заміну. Це підштовхне його до нового полювання. — Цукер поглянув на Ріццолі. — Ви маєте якнайдовше приховувати все це від преси. Можливо, засідка — найкраща можливість упіймати його, адже він повернеться до цієї хащі. Але за єдиної умови — якщо думатиме, що там безпечно. Якщо вважатиме, що гарем і далі там чекає на нього.

Хтось прочинив двері зали для нарад. Усі озирнулися й побачили лейтенанта Маркетта.

— Детективе Ріццолі, я маю з вами поговорити, — сказав він.

— Просто зараз?

— Якщо ви не заперечуєте. Зайдімо в мій кабінет.

Судячи з виразу обличчя присутніх, на думку всім спало одне й те саме: Ріццолі викликають на розправу. А вона й гадки не мала, чим завинила. Почервонівши, вона підвелася зі стільця й попрямувала за шефом.

Поки вони йшли коридором відділу вбивств, Маркетт мовчав. А коли зайшли до кабінету, зачинив двері. Крізь скляну перегородку Ріццолі бачила, як на неї зі своїх робочих місць витріщаються детективи. Маркет опустив жалюзі.

— Ріццолі, чи не хотіли б ви сісти?

— Ні, дякую. Просто скажіть, навіщо ви мене викликали.

— Будь ласка, сідайте. — Він тепер говорив тихо й навіть лагідно. — Прошу вас.

Їй стало не по собі від цієї неочікуваної люб’язності. Вони з Маркеттом так ніколи і не порозумілися по-справжньому. Відділ убивств надалі лишився «клубом для чоловіків», і Ріццолі знала, що її вважають «стервозною забродою». Вона опустилася в крісло. Пульс одразу підскочив.

Маркетт трохи посидів мовчки, ніби намагаючись знайти правильні слова.

— Я хотів розповісти вам про це, перш ніж дізнаються інші. Думаю, саме для вас ця ситуація буде найважчою, хоча впевнений, що їй покладуть край протягом кількох днів, а може, й годин.

— Про яку ситуацію ви говорите?

— Сьогодні близько п’ятої ранку втік Воррен Гойт.

Тепер вона зрозуміла, чому лейтенант умовляв її сісти. Він думав, що вона впаде.

Натомість Ріццолі сиділа абсолютно спокійно, не виказуючи жодних емоцій. Кожен нерв у ній занімів. Коли вона заговорила, голос був таким моторошно спокійним, що сама вона ледь упізнала його.

— Як це сталося? — запитала вона.

— Його вивезли на лікування й поклали в лікарню у Фічбурзі. Мали терміново робити апендектомію. Ми точно не знаємо, що було. Однак в операційній… — Маркетт помовчав. — Живих свідків не лишилося.

— Скількох людей він убив?

Голос Ріццолі й далі лишався спокійним і чужим.

— Трьох. Медсестру, жінку-анестезіолога, яка мала підготувати його до операції. І охоронця, який привіз його до лікарні.

— У в’язниці Суза-Барановскі шостий рівень безпеки.

— Так.

— І вони відправили його до лікарні для цивільних?

— Якби йшлося про звичайний випадок, Гойта відвезли б до відділу для в’язнів у Шаттак. Але коли стан хворого становить небезпеку для його життя, то, згідно із законодавством штату Массачусетс, в’язнів відправляють до найближчої медичної установи. А найближча установа — у Фічбурзі.

— І хто вирішив, що стан Гойта становить небезпеку для його життя?

— В’язнична медсестра. Вона оглянула Гойта й порадилася з лікарем. Вони обоє дійшли думки, що він потребує невідкладної допомоги.

— На якій підставі вони так думали?

Тепер голос Ріццолі звучав різкіше. Почали прориватися перші емоції.

— Були симптоми… Біль у животі…

— Він має медичну освіту. Він точно знав, що потрібно казати.

— Але в них викликали занепокоєння ще й результати аналізів.

— Які результати?

— Щось там із рівнем лейкоцитів.

— А вони розуміли, з ким мають справу? Вони бодай трохи уявляли собі?

— Він не міг підробити результати аналізу крові.

— Міг! Він працював у лікарні. Він усе знає про аналізи крові.

— Детективе…

— Заради Бога! Гойт спеціалізувався на цих чортових аналізах крові!

Ріццолі сама злякалася того, як високо злетів її голос. Вона дивилася на Маркетта, ошелешена своїх зривом. І охоплена почуттями, які нарешті вирвалися на поверхню. Гнів. Безпорадність.

І страх. Протягом усіх цих місяців вона придушувала його в собі, бо знала, що боятися Воррена Гойта нелогічно. Його замкнули там, звідки він не міг її дістати. Не міг заподіяти їй зла. Нічні кошмари були просто наслідками пережитого. Відлуннями її власного жаху. І вона сподівалася, що вони врешті-решт зникнуть. Але тепер мала всі підстави боятися, і страх почав стискати свої щелепи.

Вона рвучко підвелася й пішла до виходу.

— Детективе Ріццолі!

Вона зупинилася біля дверей.

— Що ви задумали?

— Гадаю, ви розумієте, куди я маю поїхати.

— Поліція міста Фічбурґа і штату тримає все під контролем.

— Та ну? Для них він — лише один із багатьох злочинців-утікачів. Вони чекатимуть від нього тих самих помилок, яких припускаються інші. Але він не такий. Він уникне всіх пасток.

— Ви недооцінюєте колег.

— Це вони недооцінюють Гойта. Вони не розуміють, про кого йдеться.

«А я розумію. Чудово розумію».

Надворі розжарена до білого стоянка плавилася під сонцем. Гарячий вітер приносив із вулиць сморід сірки. Ріццолі всілася в машину й відчула, що сорочка змокла від поту. «Гойтові сподобалася б ця спека», — подумала вона.

Він вигрівався в ній, як ящірки вигріваються на розпеченому піску в пустелі. І, як кожна рептилія, він умів швидко зникати, щойно з’являлася загроза.

«Його не піймають».

Ріццолі їхала до Фічбурґа й думала про Хірурга, який знову опинився на свободі. Вона уявляла собі, як він ходить вулицями міста. Хижак, який дорвався до своєї здобичі. Чи залишилися в неї сили, щоб зустрітися з ним? А може, здолавши його раз, вона використала весь запас сміливості, відпущений на її життя? Вона не вважала себе боягузливою. Складні й небезпечні завдання ніколи не відлякували її. У боротьбу вона вступала не роздумуючи. Але від перспективи знову зустрітися з Ворреном Гойтом її трусило.