Асистент

— Він знав, — сказав Корсак. — Цей сучий син знав.

Вони стояли разом на парковці біля будівлі. Кінчик сигарети Корсака світився жовтогарячим. Після холодного прозекторію паркий літній вечір здавався майже приємним, як і завіса темряви замість безжального лампового світла. Ріццолі почувалася приниженою через вияв слабкості, а головне — через те, що агент Дін був там і все бачив. Принаймні йому вистачило тактовності нічого не сказати. Він дивився на неї байдуже, без співчуття і без насмішки.

— Саме Дін сказав їй подивитися на сперму, — вів далі Корсак. — Як там називається цей тест…

— Мазок.

— Так, оцей мазок. Айлс навіть не збиралася на нього дивитися. Вона хотіла, щоб він спершу висох. І тут оцей федерал втручається й каже доктору, що треба робити. Ніби він точно знав, що потрібно шукати і що ми знайдемо. Звідки він знав? І до чого взагалі ФБР у цій справі?

— Ви перевіряли родину вбитих. Було там щось, що могло зацікавити ФБР?

— Анічогісінько.

— Може, вони вплуталися в якусь небезпечну справу?

— Ви так говорите, наче Їґери самі винні, що їх убили.

— Він був лікар. Може, йдеться про оборудки ліків? Може, він був свідком?

— Щодо нього — усе чисто. Щодо його дружини — теж.

— Цей coup de grâce наводить на думку про страту. Може, це символ. Перерізати йому горло, щоб він замовк.

— Господи, Ріццолі! Ви все ставите догори дриґом. Ми спочатку думали про збоченця, який убиває заради задоволення. А ви тепер поринули в теорію змови.

— Я намагаюся зрозуміти, чому втрутився Дін. Бюро зазвичай начхати на те, чим ми займаємося. Вони не лізуть у наші справи, ми не ліземо в їхні, і всіх це влаштовує. Ми не просили їхньої допомоги в справі Хірурга. Упоралися власними силами, працювали із власним психологом-консультантом. Їхній відділ аналізу поведінки занадто зайнятий — вони плазують перед Голлівудом замість приділити нам бодай крихту уваги. Тоді що такого особливого в цій справі? Чим відрізняються Їґери?

— Ми не знайшли нічого, — сказав Корсак. — Жодного боргу, жодної фінансової проблеми. Жодної судової справи. Ніхто про них слова поганого не сказав би.

— Тоді чому справою зацікавилося ФБР?

Поміркувавши, Корсак сказав:

— Можливо, Їґери мали впливових друзів і ті зараз домагаються правосуддя.

— А хіба Дін не міг просто сказати нам це?

— Федерали взагалі не люблять нічого пояснювати.

Ріццолі озирнулася на будівлю. Майже настала північ, а вони так і не бачили, щоб Мора Айлс поїхала. Коли Ріццолі виходила, Айлс диктувала звіт і попрощалася коротко. Королева Покійників звертала мало уваги на живих.

«А я хіба відрізняюся? Коли я вночі лежу в ліжку, то бачу обличчя мертвих».

— Ця справа не зводиться лише до вбивства Їґерів, — сказав Корсак. — Тепер маємо ще одні рештки.

— Думаю, тепер Джої Валентайн може спокійно жити, — сказала Ріццолі. — Ми вже знаємо, звідки взялася темна волосина, — вона належала жертві, убитій раніше.

— Я не закінчив із Джої. Потрібно ще покопатися.

— Щось маєте на нього?

— Шукаю…

— Знадобиться дещо солідніше, аніж давнє звинувачення у вуаєризмі.

— Але цей Джої ненормальний. Не може нормальна людина ловити кайф від розмальовування ротів мертвим бабцям.

— Щоб убивати, мало бути ненормальним. — Ріццолі подивилася на будівлю, думаючи про Мору Айлс. — Певною мірою ми всі ненормальні.

— Так, але ми нормальні ненормальні. А Джої… Він геть збочений.

Ріццолі розсміялася. Ця розмова перетворилася на абсурд, і вона вже не намагалася знайти в ній якийсь сенс.

— Що я такого сказав?

— Усе це починає тиснути на мене. — Ріццолі обернулася до своєї машини. — Я маю повернутися додому і трохи поспати.

— На наступний огляд приїдете?

— Приїду.

Завтра ввечері Айлс разом із антропологом-криміналістом мали оглянути рештки іншої жінки. Ріццолі не бажала знову приїжджати до цього будинку жахів, але уникнути обов’язку не могла. Вона підійшла до машини й відімкнула дверцята.

— Агов, Ріццолі! — крикнув Корсак.

— Що?

— Ви вечеряли? Хочете бургер?

Будь-хто з копів міг отак запросити іншого. Розслабитися на кілька годин із гамбургером і пивом після важкого дня. У такому запрошенні не було нічого особливого чи неправильного, і все-таки Ріццолі стало незручно, бо вона відчула самотність і відчай, які крилися за цими словами. А вона не хотіла потрапити в клейку павутину поривань цього чоловіка.

— Може, якось іншим разом, — відповіла вона.

— Ага. Добре, іншим разом.

Він махнув їй рукою і пішов до своєї машини.

Удома Ріццолі виявила на автовідповідачі повідомлення від свого брата Френкі. Гортаючи пошту, вона слухала його голос і уявляла собі самовпевнену постать і агресивне обличчя.

«Привіт, Джені! Ти там? — Довга пауза. — От чорт! Слухай, я геть забув, що завтра в мами день народження. Може, купимо спільний подарунок від нас двох? Підпиши його моїм іменем також. Я тобі поштою вишлю чек, просто скажи, скільки я тобі винен. Гаразд? Бувай. А між іншим, ти як?»

Ріццолі пожбурила листи на стіл.

— Так, Френкі. Ти мені за минулий подарунок так і не віддав гроші, — пробурмотіла вона.

У будь-якому разі Френкі запізнився. Подарунок уже доставили — набір рушників персикового кольору з вишитими на них ініціалами Анджели. «Цього року Джені віддадуть належне. Хоча що від цього зміниться?» Френкі завжди мав тисячу виправдань, і мама надавала їм величезного значення. Він був сержант-інструктор на базі морської піхоти «Кемп-Пендлтон», і Анджела страшенно переймалася його безпекою, наче він у тих моторошних нетрищах Каліфорнії щодня виходив на бій із ворогом. Вона запитувала навіть, чи Френкі добре годують. «Ну звісно, мамо. У морській піхоті твоє 220-фунтове дитятко здохне з голоду». А насправді це Джейн сьогодні півдня нічого не їла. Те принизливе блювання в залі для аутопсії спорожнило її шлунок, і зараз вона була страшенно голодною.

Провела рейд на полицях і знайшла справжній скарб ледачої жінки: бляшанку консервованого тунця «Старкіст» і жменю солоних крекерів. Рибу вона з’їла, навіть не перекладаючи в тарілку. Все ще голодна, повернулася до шафи і знайшла консервовані персики. Їх також з’їла, злизуючи сироп із виделки і роздивляючись карту Бостона, пришпилену до стіни. «Стоні Брук Резервейшн» був широкою зеленою смугою, оточеною передмістями — Вест Роксбері і Клерендон Гіллс на півночі, Дедгем і Рідвіль на півдні. Кожного літнього дня сюди прибували численні родини, любителі пікніків і пробіжок. Хто помітить самотнього чоловіка, який їде у своїй машині вздовж алеї Еннекін? Хто зверне увагу на те, що він зупинився на парковці й дивиться в хащу? Парк на околиці — велика принада для всіх, хто втомився від бетону й асфальту, перфораторів і сирен. І серед тих, хто шукає спасіння в затінку й прохолоді трави й дерев, був той, хто приїхав із зовсім іншим наміром. Хижак у пошуках місця, де можна викинути здобич. Ріццолі немовби бачила все на власні очі: густий ліс і килим опалого листя. Світ, у якому комахи й дикі тварини з радістю допоможуть прибрати рештки.

Вона відклала виделку, і та голосно ляснула по столу.

З полиці Ріццолі дістала пакет кольорових кнопок і прикріпила червону до вулиці, на якій жила Ґейл Їґер у Ньютоні. Ще одну червону — до місця у «Стоні Брук Резервейшн», де було знайдено тіло Ґейл. Потім вона пришпилила до парку ще одну кнопку — синю, щоб позначити місце знахідки невідомого тіла. А тоді почала думати про вбивцю і географію його світу.

За часів розслідування справи Хірурга вона навчилася вивчати карту міста так, як хижак роздивляється свою територію для полювання. Врешті-решт, і сама Ріццолі полювала, і щоб зловити свою здобич, вона мала зрозуміти світ, у якому живе об’єкт полювання, вивчити вулиці, якими він ходить, місця, які він відвідує. Вона знала, що люди-хижаки зазвичай полюють у місцях, що їх добре знають. Як і будь-хто інший, вони мають свої зони комфорту і розпорядок дня. Отже, коли Ріццолі дивилася на карту, вона знала, що бачить дещо більше, аніж просто місце злочину й територію, де було знайдено тіла. Насправді перед нею розкинувся світ його діяльності.