Хірург

Це було серце жінки, яка вижила.

У сусідньому приміщенні вона почула голоси. То був Пітер. Він просив асистента знайти рентгенівські знімки свого пацієнта. А вже за мить він ввійшов до кабінету і, побачивши її, спинився.

– Ти досі тут? – запитав Пітер.

– Як і ти.

– Я сьогодні на чергуванні. А ти чому не йдеш додому?

Кетрін повернулася до рентгенівського знімка Ніни.

– Хочу впевнитися, що з цією пацієнткою все гаразд.

Він став у неї за спиною, такий високий і такий статечний, що їй мимоволі захотілося відсунутися від нього. Пітер оглянув знімок.

– Окрім ателектазу[45] не бачу жодних серйозних проблем. – Він глянув на ім’я пацієнта в кутику знімка. «Невідома». – Це та жінка, що лежить у дванадцятій палаті? Навколо якої постійно крутяться копи?

– Так.

– Я бачу, ти провела їй екстубацію.

– Кілька годин тому, – якось неохоче відповіла Кетрін. Їй не хотілося говорити про Ніну Пейтон, не хотілося розкривати власну причетність до цієї справи. Але Пітер і далі розпитував:

– Гази крові в нормі?

– На достатньому рівні.

– Її стан стабільний?

– Так.

– Тоді чому ти не йдеш додому? Я пригляну за нею. – Він торкнувся рукою її плеча.

– Відколи це ти не довіряєш своєму партнеру?

Кетрін заціпеніла від його дотику. Він відчув це і забрав руку.

Після тривалої мовчанки Пітер взявся енергійно розвішувати на екрані свої рентгенівські знімки. Він приніс цілу серію знімків черевної порожнини, і вони зайняли ледь не весь вільний простір. Розвісивши їх, він застиг на місці. Знімки відбивалися в скельцях його окулярів, приховуючи його очі.

– Я тобі не ворог, Кетрін, – тихенько сказав Пітер, не відриваючи погляду від знімків на екрані. – Я б дуже хотів, щоб ти мені повірила. Я постійно думаю, що зробив щось не так чи сказав щось не те і тому наші стосунки змінилися. – Нарешті він глянув на неї. – Колись ми могли покластися одне на одного. Принаймні як партнери. Чорт забирай, нещодавно ми ледь не трималися за руки в грудній порожнині того чоловіка! А зараз ти навіть не хочеш довірити мені догляд за твоєю пацієнткою. Невже за стільки часу, скільки ми з тобою знайомі, ти не пізнала мене достатньо, щоб довіряти?

– Жодному іншому хірургу я не довіряю так, як тобі.

– Тоді в чому річ? Зранку я приходжу на роботу і дізнаюся, що в нас тут було незаконне вторгнення. А ти не хочеш про це говорити. Я запитую про стан твоєї пацієнтки з дванадцятої палати, але ти й про неї не хочеш говорити.

– Поліція попросила мене не обговорювати цю тему.

– Здається, останнім часом поліція керує твоїм життям. Чому?

– Я не можу говорити про це.

– Я не лише твій партнер, Кетрін. Я думав, що я твій друг. – Він підійшов до неї. Пітер був міцної статури, і від його наближення Кетрін відчула раптовий напад клаустрофобії. – Я бачу, що ти налякана. Ти зачиняєшся в кабінеті. Виглядаєш так, наче кілька днів не спала. Я не можу залишатися осторонь і спокійно дивитися на це.

Кетрін зірвала рентгенівський знімок Ніни Пейтон і запхала його до конверта.

– Це не твоя справа.

– Та ні, моя, особливо коли це стосується тебе.

Її настороженість миттєво перетворилася на гнів.

– Дозволь дещо тобі пояснити, Пітере. Так, ми працюємо разом, і так, я поважаю тебе як чудового лікаря. Ти подобаєшся мені як партнер. Але ми живемо своїми окремими життями. І ми не зобов’язані ділитися власними таємницями.

– А чом би й ні? – лагідно відказав Пітер. – Що ти боїшся мені розказати?

Вона дивилася на нього, приголомшена ніжністю в його голосі. Тієї миті їй нестерпно захотілося скинути з серця камінь, розповісти йому в усіх ганебних подробицях про те, що сталося в Саванні. Але Кетрін знала, які наслідки матиме її сповідь. Вона розуміла, що зґвалтування – це довічний сором, довічне тавро жертви. А вона не терпіла жалощів. Тільки не від Пітера, єдиного чоловіка, чия повага була для неї всім.

– Кетрін? – Він простягнув руку.

Крізь сльози вона дивилася на його долоню і, як потопельниця, що обирає темну безодню замість допомоги, не прийняла її.

Натомість розвернулася і вийшла з кабінету.

12

«Невідому» перевели до іншої палати.

Я тримаю в руці пробірку з її кров’ю і дуже розчарований, що на дотик вона холодна. Занадто довго вона простояла на штативі лаборантки, і тепло тіла, що зберігалося у цій пробірці, просочилося крізь скло й розтануло у повітрі. Холодна кров мертва, у ній немає сили, немає душі, вона не заводить мене. Мою увагу привертає етикетка, білий прямокутник, приклеєний до пробірки, який містить ім’я пацієнта, номер палати і код лікарні. Хоча замість імені зазначено «Невідома», я знаю, кому належить ця кров. Вона вже не лежить в реанімації, її перевели до палати 538 хірургічного відділення.

Я ставлю пробірку на штатив поряд із двома десятками таких же пробірок, накритих гумовими кришечками блакитного, фіолетового, червоного і зеленого кольорів, кожен з яких позначає окрему процедуру, яку мені слід виконати. Фіолетові кришечки – для загального аналізу крові, блакитні – для аналізу на згортання, червоні – для біохімічного аналізу та визначення рівня електролітів. У деяких пробірках з червоними кришечками кров уже згорнулася й перетворилася на згустки темного желатину. Я переглядаю стос лабораторних скерувань і знаходжу папірець для нашої «Невідомої». Сьогодні вранці доктор Корделл замовила два аналізи: загальний аналіз крові та аналіз електролітів сироватки. Я перебираю вчорашні скерування і знаходжу інше замовлення з іменем доктора Корделл.

«Терміновий аналіз рівня газів артеріальної крові після проведення екстубації. 2 літри кисню через носові трубки».

Ніні Пейтон провели екстубацію. Вона дихає самостійно, вдихає повітря без допомоги різних штуковин, без трубки в горлі.

Я сиджу нерухомо на своєму робочому місці й думаю не про Ніну Пейтон, а про Кетрін Корделл. Вона гадає, що виграла цей раунд. Вона гадає, що врятувала Ніну Пейтон. Настав час вказати їй місце. Настав час навчити її покірності.

Я беру телефонну слухавку і набираю номер лікарняної їдальні. Відповідає жінка, вона говорить швидко, десь позаду неї торохтять таці. Незабаром обід, і в неї немає часу на пусті балачки.

– Це з п’ятого західного відділення, – вигадую я. – Здається, ми переплутали рекомендації з харчування для двох наших пацієнтів. Можете сказати, яку дієту призначили для п’ятсот тридцять восьмої палати?

Коротка пауза, поки жінка набирає щось на клавіатурі.

– Чисті рідини, – відповідає вона. – Усе правильно?

– Так, правильно. Дякую. – Я кладу слухавку.

У ранковій газеті було написано, що Ніна Пейтон досі не прийшла до тями і перебуває у критичному стані. Але це неправда. Вона прокинулася.

Кетрін Корделл врятувала її життя. Я навіть не сумнівався, що вона це зробить.

До мене зайшла лаборантка і поставила новий штатив, заповнений пробірками з кров’ю. Ми всміхнулися одне одному, як робили це щодня, – двоє товариських співробітників, які думають одне про одного тільки гарне. Вона молода, з пружними округлими грудьми, що, наче дві дині, випинаються під її білим халатом, і має гарні рівні зуби. Вона забирає новий стос лабораторних скерувань, махає мені і виходить. Мені цікаво, чи її кров солона на смак.

Апарати гудуть і дзижчать, виводячи свою нескінченну колискову.

Я сів за комп’ютер і відкрив перелік пацієнтів п’ятого західного відділення. Там є двадцять палат, розміщених у формі літери «Н», а сестринський пост розташовується посередині. Я проглядаю перелік пацієнтів – загалом їх тридцять три, – читаю їхній вік і діагнози. Зупиняюся на дванадцятому пацієнті з 521 палати.

«Містер Герман Ґвадовскі, 69 років. Лікар: доктор Кетрін Корделл. Діагноз: екстрена лапаротомія внаслідок численних пошкоджень черевної порожнини».

45

Ателектаз легені – стан, при якому внаслідок закупорки бронхів та наступного розсмоктування повітря нижче місця закупорки відбувається спадання легеневої тканини, зазвичай частки або сегменту легені, та її ущільнення.